«Жива бібліотека» для боротьби зі стереотипами та ненавистю

22 березня 2015 - 08:00 485
FacebookTwitterGoogle+
Кураторки проекту Жива бібліотека на DocudaysUA 2015 Руслана Панухник та Олександра Назарова розповідають про свій проект.

2015-03-19 20.31.39 (2)Кураторки проекту Жива бібліотека на DocudaysUA 2015  Руслана Панухник та Олександра Назарова розповідають про свій проект. «Хітами для читання-спілкування як люди-книжки є представники ЛГБТ-спільноти. Це можна пояснити тим, що за законами «Живої бібліотеки» в них можна запитувати про все», — розповідає Олександра Назарова. «Цього року нам вдалося долучити до розмови людей, які проходять замісну терапію, та ВІЛ-інфікованих», — говорить Руслана Панухник. «Жива бібліотека» працюватиме щодня 21-26 березня, у вихідні з 12:00 до 19:00, а з понеділка по четвер із 12:00 до 17:00 у Будинку кіно (Київ, вул. Саксаганського, 6, 3-й поверх). Вхід та участь безкоштовні. Програма «Простір рівності» виходить за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні. 

Ірина Славінська: Ви слухаєте «Громадське радіо», у студії працює Ірина Славінська, і це наступний епізод програми, що називається «Простір рівності». Для тих, хто не чув попередній епізод, нагадаю, що «Простір рівності» – це програма, що присвячена питанням гендерної рівності, боротьбі з ненавистю і також різноманітним проявам дискримінації, зокрема проти ЛГБТ-спільнот. Сьогодні у студії «Громадського радіо» знаходяться кураторки проекту «Жива бібліотека», що відбудеться в рамках фестивалю DocudaysUA 2015 – це Руслана Панухник і Олександра Назарова.

Я для початку поставлю ось це найбазовіше питання: що це за проект – «Жива бібліотека»? Що це? Як бібліотека може бути живою? Як бібліотека може ожити, і які книжки там ходять на ніжках?

Олександра Назарова: Добре. Я тоді буду розмовляти російською, тому що я дотепер є громадянкою Росії, і для мене це буде трошки швидше – і для вас також.

«Живая библиотека» — это достаточно простая вещь. Ее придумали, я думаю, как и половину просветительских мероприятий, совершенно случайно около двадцати лет назад. Не в Украине, как ни странно. И идея была достаточно символической. То есть, если в обычную библиотеку ты, я любой другой человек, можете прийти, взять книгу на ту тему, которая интересна – например, я очень люблю тему выращивания опенков в сухой местности. Я прихожу, беру книгу, начинаю ее читать, чтобы больше узнать о том, что же за грибы такие опята, как они растут, что нужно делать, чтобы им рослось лучше, или, наоборот, как не допустить появления опят у себя на участке.

Здесь, в «Живой библиотеке», я тоже могу прийти и выбрать в качестве живой книги человека с тем уникальным опытом, о котором мне хочется узнать больше. Что-то, что меня всегда очень интересовало, например, как иностранные студенты принимают странное такое решение ехать учиться в Украину: почему в Украину, с чем они сталкиваются, как учиться здесь и как вообще жить здесь, не зная, например, ни украинского, ни даже русского языков? И вот об этом опыте я всегда, например, хотела узнать больше, но абсолютно не знала, как. Потому что я, например, не студентка, я работаю где-то, у меня нет ни одного знакомого иностранного студента, а идти в общежитие и говорить: «Привет, как вы тут живете?» – это, наверное, довольно странная идея. А вот «Живая библиотека» предоставляет такую возможность. То есть, человек приходит, выбирает себе «живую книжку» с тем опытом, о котором узнать было бы хорошо по мнению  пришедшего или пришедшей, и начинает разговаривать с ней или с ним.

Дело в том, что «Живая библиотека» – это формат, который предусматривает максимальную защищенность разговора. То есть, не нужно озвучивать свои вопросы, не нужно как-то вначале регистрироваться и согласовывать то, о чем вы будете с человеком говорить. То есть, чаще всего общение происходит тет-а-тет, люди сидят в достаточно уютной атмосфере, выбирают себе сами то место, которое им нравится – у нас будут разные стульчики, диванчики и даже лавочка такая садовая, мы ее очень любим – и разговаривают около получаса, задавая друг другу все те вопросы, которые вообще задать хочется. То есть, как в обычном разговоре.

Единственный принцип, который действительно значим – это уважение друг к другу. То есть, нет каких-то острых вопросов, которые нельзя якобы задавать, нет каких-то запретных тем, которые нельзя задавать. Все «книги» готовы говорить о своем опыте, ну и читатели, которые приходят с ними общаться, тоже, в принципе, готовы общаться, спрашивать и, в принципе, тоже быть объектами для исследования в чем-то. То есть, «книги» тоже могу задавать вопросы и общаться сами.

І.С. Я одразу поставлю уточнювальне запитання: яким чином люди, учасники і учасниці цієї події, «Живої бібліотеки», можут стать «книжками», стати їх читачами? Навряд чи це просто можливість: «Зайду-но я у місце проведення «Живої бібліотеки» і побуду «книжкою».» Як це відбувається? Я маю на увазі алгоритм.

О.Н.: Ну, до сих пор есть два основных алгоритма, наверное. Про более официальный моя колежанка сможет порассказывать.

І.С. Руслана Панухник, розкажіть нам.

Р.П.: Так як ми працюємо в правозахисній спільності, сфері, то в нас є багато людей, котрі мають цікаві досвіди, цікаві ідентичності, і ми завжди намагаємось запросити людей побути «книгами». Завжди після кожної «Живої бібліотеки» ми проводимо невеличке дослідження-аналіз анкет читачів, які би «книги» вони хотіли бачити наступного року, і намагаємося якось виконати ці побажання.

Також, як би це дивно, напевно, не прозвучало, але можливі такі варианти, коли людина прийшли на «Живу бібліотеку», побачила, який це формат, їй сподобалось – і вона може запропонувати себе «живою книгою» або на цей рік, якщо в нас є така можливість її залучити, або ж на наступний рік, залишити свої контакти.

І.С.: А кого найчастіше «замовляють»? Я маю на увазі, відвідувачі, скажімо, попередньої «Живої бібліотеки», які вон заявки залишали на цей рік, наприклад?

Р.П.: Хто там у нас був із таких цікавих…

О.Н.: Ну, из наиболее интересных, тех, кто всегда являются такими «хитами» – это, собственно, представители и представительницы ЛГБТ-сообщества. Но это очевидно и объяснимо…

І.С.: А якщо не «очевидно» і не «объяснимо», то як це можно пояснити? Чому це так очевидно для вас, і загалом чому це такий популярний сюжет?

О.Н.: Ну, для меня это очевидно потому, что чем больше в обществе нагнетается или накручивается обсуждение, особенно негативного характера, тем больше люди пытаются понять, что же это за звери такие страшные там: лесбиянки, геи, например, трансгендеры, собственно, с чем их едят, кто они на самом деле?

Объяснимо для людей – просто потому, что для них это как раз та возможность задать вопрос, который вообще может быть достаточно дурацким. Ну потому что не начнешь же ты в интернете искать, там, как лесбиянки знакомятся. Это же как-то, наверное, странный способ. А тут ты можешь прийти, перед тобой сидит человек: он или она не кусается, он или она, там, не начинают, естественно, сразу потирая руки, на тебя смотреть и говорить: «Ну-ка, сейчас я тебя буду обращать в ЛГБТ-веру». И ты можешь задавать им те вопросы, которые у тебя в голову приходят. Это нормально.

Тебе сразу говорят: «Это нормально.» Ты можешь спрашивать, ты можешь говорить то, что тебе кажется важным – и тебе ответят на эти вопросы. Не подумают, что, там, это невежливо, не начнут хихикать и говорить: «Ой, знаешь, я о таком вообще как-то стараюсь не говорить.» Наоборот – эти люди, ну формально говоря, они сидят чуть ли не с табличками «Я готов говорить о том, почему для меня важно,» – там, условно, – «заниматься ЛШБТ-активизмом», «Почему для меня важно было уехать из своей страны, потому что меня преследовали» и так далее. Когда людям говорят: «Здесь не страшно. Здесь вы не будете с неправильными вопросами. Здесь вы не будете кем-то, кого будут оценивать за то, какие вопросы вы задаете», люди говорят: «Ой, слушай, ну тогда давайте поговорим». И обычно они приходят поговорить с кем-то одним, например, там…

В прошлом году у нас впервые была «живая книга»-трансгендер; для нас это было очень важно, для меня принципиально, в том числе, я очень радовалась. И многие приходили пообщаться именно с ним, потому что до этого на наших «Живых библиотеках» трансгендеров не было, мы не смогли на те моменты их, как бы, замотивировать достаточно  или у них не нашлось свободного времени достаточно. Часть людей приходили пообщаться именно с ним, а потом начинали общаться с другими «живыми книжками», потому что, ну, они здесь, для вас, мы каждый день доступны, открыты, и такую возможность, на самом деле, пропускать не хочется.

І.С.: І тут постає запитання також кураторської роботи, тому що очевидно, що крім заявок, які залишають відвідувачі «Живих бібліотек» попередніх років, є ще й робота кураторів і кураторок, котрі, власне, форумють цей порядок денний, якщо це назвати офіційно. Тобто, люди, які постають як «живі книжки» у цій «Живій бібліотеці» і є, власне, тим списком пунктів, який видається кураторській групі, кураторському колективу найбільш актуальними. Станом на 2015 рік, які виклики ви формулюєте як актуальні пункти для обговорення, як актуальні життєві історії, якщо дивитись на «живі книги»?

Р.П.: Ну, наразі в нас було дуже багато зголошених книг, людей, які зголлосилися бути «книгами». Але ми повинні не забувати про те, що «Жива бібліотека» проводиться рамках правозахисного фестивалю Docudays, і тому правозахисна тематика повинна бути наскрізна серед цих історій «живих книг». Тому, звичайно, в нас є комплект «книг», які завжди актуальні, і завжди зголошуються, і завжди є. Як уже Олександра говорила, це представники ЛГБТ-спільноти, це біженці, іноземні студенти, представники етнічних меншин і тому подібне.

Але, звичайно ж, з огляду на ситуацію, котра зараз є в Україні, ми намагалися також знайти ті книги, які були б актуальні і цікаві на тепер. Тому в нас сереж «живих книг», серед нових таких от вариантів є люди, котрі приймали участь в АТО, люди, котрі волонтерили, допомагали АТО, допомагали переселенцям, самі переселенці. Також цього року нам вдалося знайти людей, котрі проходять замісну терапію – це також була одна з дуже популярних заявок черед читачів. І ВІЛ-інфіковані люди. Наразі в нас є підтверджених і обраних тридцять сім «книг», і я думаю, що ми ще в процесі, ми ще додамо декілька.

І.С.: Тоді давайте перш, ніж ми продовжимо далі розмову про якісь концептуальні речі, слухачам, які зараз чують цю розмову, розкажемо, куди і як можна прийти, щоб поговорити з «живими книжками». Можливо, десь є сайт, де можна озйомитись із списком «живих книжок»? І загалом, як підготувати себе чи запланувати собі в графіку відвідання живої бібліотеки на фестивалі Docudays?

О.Н.: Ну, собственно, первое, с чем вам нужно определиться: в Киеве ли вы в эти дни, потому что «Живая библиотека» проходит, как уже Руслана сказала, в рамках международного фестиваля документальных фильмов по правам человека DocudaysUA. Фестиваль проходит в Киеве, поэтому «Живая библиотека» тоже, собственно, имеет место быть в Киеве. С 21 по 26 число у нас есть «живые книжки», с которыми можно приходить и абсолютно бесплатно, естественно, абсолютно свободно общаться. Само место проведения — это Дом кино. Наверное, большая часть людей – киевлян и не только – знают, где это: это улица Саксаганского, 6, недалеко от метро «Палац спорту», буквально 5 минут идти.

Вы приходите в Дом кино, заходите на третий этаж, там будут висеть указатели, и, собственно, вы попадаете в «Живую библиотеку». Перепутать ее с чем-то абсолютно невозможно. 21 и 22 числа мы там с 12 часов до 19 часов. Мы сделали это специально, потому что выходные дни, и многие люди хотели бы побольше пообщаться, имя на это больше свободного времени. С 23 по 26 число мы с 12 до пяти там. Будем смотреть, потому что иногда «живые книги» готовы остаться чуть дольше, и какой-то из читателей подбегает в последние пять минут с криком: «А я так хотел!» Обычно, знаете, это в последний день всегда. Все приходят в последний день: «Мы так хотим». Ну, давайте хотеть вместе, давайте приходить тогда с первых дней и до последних – мы там специально для этого.

І.С.: А чи бувають черги за певними «живими книжками», як в…не знаю, я одразу уявляю собі якісь радянські часи, коли книжок було мало, і який-небудь рідкісний самвидав всі читали за одну ніч по черзі. Там, в тєтрадочку записували, хто коли. У «Живих бібліотеках» в рамках фестивалю Docudays можливі такі ситуації?

О.Н.: Да, да, действительно, такие бывают. Особенно как-то наплывами, видимо под дополнительный интересный фильм, когда приходит много людей. Они, может быть, не шли даже специально но «Живую библиотеку», но увидели и тут же поняли, что нужно срочно участвовать. Встают в очередь, записываются. Мы просим особо далеко не убегать, потому что иначе же кто-то перехватит. Конечно, бывает.

І.С.: Ну і навпаки, чи бувають життєві історії, котрі взагалі не привертають увагу публіки, і «книжки», які за всі дні роботи «Живої бібліотеки» так і не отримують можливості розповісти свою історію.

О.Н.: Ну, чтобы вообще никогда ни с кем ни за что – нет. В том числе потому, что сами «живые книги» общаются между собой достаточно много. Мы просим это делать только когда нет дополнительных читателей, потому что все-таки у них там специальная роль.

Бывают те «книги», которые пользуются, скажем так, меньшим интересом по сравнению с другими. Обычно из-за специфики мероприятия. Поскольку, как уже Руслана правильно сказала, у нас фестиваль фильмов о правах человека, то самые актуальные «книги» – это те, которые связаны с правозащитной темой. Просто потому что люди идут подготовленные. Они не идут узнать о профессиях самых разных – они идут поговорить о нарушениях прав человека, о дискриминациях, о каких-то проблемах, которые у людей возникают из-за их идентичности.

И вот, чем больше название самой книги связано с потенциальным нарушением прав человека… То есть, люди на ЗПТ связываются с дополнительными проблемами, например, в Крыму или на Востоке Украины, как мы знаем. Эта тема достаточно острая, поэтому сам человек на заместительной терапии будет пользоваться дополнительным спросом, потому что люди знают о том, почему он здесь. Это не просто человек, который пришел рассказать о своем опыте.

Люди, которые, например, являются преподавателями университетов или кем-то, кто напрямую для читателей непонятно как связан с правами человека, обычно пользуются меньшим интересом, хотя мы понимаем, зачем эта «книга» вообще пришла, и о чем о чем, собственно, она может рассказывать. Еще важно то, что библиотекари в «Живой библиотеке» находятся для того, чтобы помогать людям выбирать, с кем они хотят пообщаться.

Понятно, что есть действительно «бестселлеры»: в прошлом году у нас была семейная пара геев. И для людей это было особенно интересно. То есть, это не просто пойти пообщаться с «живой книгой»-геем, а двухтомник такой своеобразный – семейная пара – для них было допольнительно интересно, и попасть к ним было сложнее. Но в тот момент, когда вы ждете, там, желаемую книгу – мусульманин, например, всегда полулярный – если он занят, не надо ждать просто, пока он освободится: в этот момент вы можете узнать еще о ком-то, еще о чьей-то идентичности.

І.С.: Нагадаю, що ви слухаєте програму, що називається «Простір рівності», у студії працює Ірина Славінська. І я зараз розмовляю з кураторками проекту «Жива бібліотека», що відбуватиметься в рамках фестивалю DocudaysUA. Їх звати Руслана Панухник і Олександра Назарова. ми говоримо про «Живу бібліотеку», про різноманітних людей, які зберуться у «Дому кіна» на Саксаганського, 6, і протягом кількох днів розповідатимуть свої історії всім охочим.

Ще трохи було сказано, що простір «Живої бібліотеки» – це простір для безпечної розмови, коли нема ризику якоїсь травми. Але, з іншого боку, оскільки спілкування відбувається тет-а-тет, немає жодної гарантії, що відвідувач не прийде до «Живої бібліотеки», щоб ображати, не знаю, групу, яку він вважає найбільш шкідливоюдля суспільства, припустімо. Як ви боретесь з такими випадками, якщо таке бувало, а якщо не бувало, то тоді запитаю, як вам вдається захищатися від подібних хуліганств на «Живій бібліотеці». Руслана Панухник.

Р.П.: Так, ну, по-перше, у нас є бібліотекарі, котрі спостерігають за бібліотекою, за тим, щоб все там було добре, які слідкують за часом, і… ну, звичайно… Мені, наприклад, довелося бути і «живою книгою», і бібліотекарем, і відвідувачкою. Тому я можу сказати, що коли, наприклад, розмова вже затягувалася і я розуміла, що не хочу більше продовжувати, я просто якось показувала бібліотекарці, що пора вже закруглятися – і все. Підходить, і дуже чемно просимо закінчувати – і все. Тому що потрібно також зважати на те, що є черга, що інші люди хочуть ще поспілкуватись. Іноді можливо спілкуватись годинами й годинами – це було б дуже добре і прикольно, але такі правила бібліотеки.

І.С.: Ну, а крім затягування часу, випадки агресії бували?

Р.П.: На моїй пам’яті – ні.

О.Н.: О, я сейчас вам расскажу.

І.С.: Судячи з задоволеного обличчя Олександри Назарової, це якийсь курйозний випадок.

О.Н.: Хорошо быть на радио – никто, на самом деле, кроме ведущих, не видит лица. Да, случай был достаточно забавный. Собственно, мы же делаем «Живую библиотеку» каждый год на Docudays – это будет уже четвертый – и иногда не на Docudays. И вот однажды, в прошлом… нет, даже не в прошлом. Наверное, два года назад приходят двое таких товарищей, судя по символике используемой, очевидно как-то связанных с неонацистскими группами. Ну, такие, очень вежливые, но очень узнаваемая символика.

И, явно потирая ручки, начинают идти общаться. Причем идти общаться они начинают к тем самым уже пресловутым «книгам» из ЛГБТ-сообщества. Мы проводим инструктаж: то есть, они, очевидно, не настроены сразу кому-то отрывать голову, они никак не позиционируют, что они приходят с миссией, визуально они явно не вооружены и довольно вежливо себя ведут. С читателями мы орбщаемся и понимаем, насколько вообще читатель адекватен.

І.С.: Ну і, крім того, ніщо не означає, що, наприклад, відвідувач «Живої бібліотеки» в одязі, який має певну символіку, обов’язково має поводити себе певним чином. Тут же також стереотип не має працювати.

О.Н.: У нас нет фейс-контроля в том смысле, что «если вы в остроносых ботинках — вам к нам не дорога». Мы проверяем, в принципе, насколько человек сейчас находится » в себе», насколько он или она готовы разговаривать, насколько они понимают, что это про разговор — окей. «Живые книги» тоже к этому готовы, заранее с ними проводится инструктаж, мы обсуждаем, что вопросы могут быть разные. Приходят, начинают идти общаться, явно с целью позадавать очень странных вопросов. Мы думаем: «Ну, будем присматривать». Думаем, что все будет хорошо.

В этот момент приходит несколько журналистов, которые с камерами. И начинают, собственно, говорить: «А можно мы снимем у вас сюжетик?» «Живые книги» чаще всего готовы давать какую-то информацию о себе, помимо, там, в разговоре, еще и на камеру, на запись. Поэтому мы говорим: «Окей, снимите сюжетик. Тут как раз группа общается». Подходим к группе, говорим: «Тут о вас сюжетик хотят снять». «Живая книга» говорит: «Ой, давайте». Ну, товарищи с символикой присели… В общем, вели они себя крайне вежливо, заполнили анкетку, указав, что все было очень познавательно, и больше проблем у нас с ними не было.

І.С.: Так ви думаєте, що проблем не було через наявність відеокамер?

О.Н.: Мы думаем, что проблем не было по нескольким причинам. Первое: это очевидное понимание того, что они сейчас не останутся незамеченными, что бы они ни сделали. То есть, они не могут сделать что-то не то и уйти, например. Второе: это предварительный разговор с ними. Третье: мне кажется, то, что они ожидали, что с ними начнут сразу говорить: «Ой, зачем вы пришли? А может быть, вы пойдете? А может быть, давайте, вам тут вообще не место.»

Но мы понимаем, как мы можем защитить наши «живые книги», как мы можем защитить сам процесс, и через это достаточно спокойно реагируем на различные инциденты. В том числе, у нас есть, мы стараемся, охрана – охрана Дома кино, которая так или иначе может вмешаться, если будет происходить что-то совсем не то. И мы с самого начала говорим «книжкам», что мы о них позаботимся.

І.С.: І ось це відчття безпеки, про яке ви говорите, і власне підбір «живих книжок» для цієї розмови, і те, про що йшлося вище – що подібні розмови можуть сприяти порозумінню поміж різними групами. Власне, хочу розпитати детальніше, як це працює.

Адже на перший погляд, одна люди, яка поговорила з іншою людиною – що це змінює у загальній ситуації в Україні, наприклад? Що це змінює у ситуації з терпимістю, толерантністю і так далі? Є реальні плоди від подібних малих ініціатив? Я має на увазі, цієї розмови, face-to-face, сам на сам, людини з людиною?

О.Н.: Ну, это всегда очень сложно измерять, потому что, знаете, вот в школе, если люди учат таблицу умножения, то дальше можно проверить, помнят ли они, сколько будет пятью семь, или не помнят. А с любым просвещением очень сложно. Ну, потому что как мы узнаем, что на самом деле изменилось?

С другой стороны, каждый раз, когда я начинаю жить не в обществе, наполненном людьми в футболочках с надписью «Мусульманин», «Христианин», «Многодетный отец», «Безумный асексуал», «Странная женщина из религиозного сообщества», а там, где я вижу людей, у которых на самом деле этих идентичностей уйма. Можно быть одновременно мусульманкой, феминисткой, и, не знаю там, и многодетной матерью при этом. И когда когда я начинаю видеть, что люди вокруг меня очень разные и живые, что они не приравниваются к своей одной идентичности, когда я начинаю реагировать на них как на живых людей – это уже результат.

То есть, кто-то может быть очень приятным, но это абсолютно не потому, что он той же религии, к которой принадлежу я. Или кто-то может быть ужасно неприятный, но это абсолютно не потому, что она, не знаю, феминистка или потому, что она там вегетарианка.

Когда мы будем видеть, что люди очень разные, и будем реагировать на них так же, как на себя – потому что я для себя не свожусь к одной идентичности и думаю, что никто сам себя не сводит – тогда становится чуть спокойнее. Когда мы будем говорить о переселенцах из Донбасса не как «вот эти вот приехали, которые против Украины», а прекрасно понимать, что они могут быть проукраински настроенные, абсолютно индифферентно относиться ко всему, и просто приехать потому, что не хочется жить, когда рядом с тобой что-то взрывается. Или, наоборот, они могут быть теми, кто делал Евромайдан на востоке, например.

И будем входить с ними в контакт и говорить с ними о тех вещах, которые волнуют и их, и нас, потому что это общечеловеческие вещи, тогда все будет становиться более… я не люблю слова «нормально» и я не хочу говорить о том, что все будет становиться «спокойно»… Все будет становиться человечнее, наверное. Вот хотелось бы, чтобы все становилось человечнее.

І.С.: Я би ще хотіла попросила Руслану висловитись на цю тему. Власне, розмови, які впливають – і впливають на порозуміння в Україні.

Р.П.: Я буду говорити спочатку з точки зору «книжки», так як минулого року я була «книжкою», і мені здається… Ну, я була «книжкою»-лесбійкою, і тому я буду… це мені ближче – говорити про ЛГБТ-спільноту, про якісь стереотипи, пов’язані з ЛГБТ-спільнотою. І були достатньо курйозні, смішні ситуації, коли після розмови зі мною мені говорили: «Ну, зрозуміло, чому ти лесбійка – тому, що ти говориш на рівні з чоловіками». І це був, напевно, єдиний висновок, який вони винесли із розмови з «живою книгою».

Але в більшості випадків мені здається, що варто говорити, варто не боятися, і говорити і показувати те, що ми такі самі звичайні люди. І це не щось страшне, не якісь монстри і пір’ї чи ще щось. Як на мене, це один з дуже важливих методів оцієї візібіліті для ЛГБТ-спільноти: показати, що ми поруч, ми є тут, і ми нічим особливим не відрізняємося, і ми не страшні такі люди. І «Жива бібліотека» надає дуже хороший майданчик для цього, для цієї розмови, для того, щоб розповісти, що так, в мене теж звичайні проблеми звичайних людей, і я навчалася в університеті чи ще щось. Нічого особливого – і те, що я лесбійка, то це не робить мене якимось монстром серед людей.

Говорячи з точки зору кураторки або бібліотекарки: дуже багато людей… їм важко. Йм дуже цікаво, але їм важко, наприклад, прийти в якийсь клуб по інтересам чи конкретно якісь збори людей і там говорити і задавати запитання. Багато людей, наприклад, з тієї самої ЛГБТ-спільноти, які не знають, куди піти, до кого звернутися . Їм легше прийти, поговорити, запитати, наприклад. Тому багато людей, які приходять на Docudays і не знають, чим себе зайняти між фільмами, заходять на «Бібліотеку» і виходять з якимось новим досвідом, з новими знаннями і з розбитими своїми стереотипами. Можливо, вони набудуть нових стереотипів – я не знаю. Але ми сподіваємося, що вони позбудуться таких, дуже стандартних і укорінених у суспільстві стереотипів.

І.С.: Щоби закінчити нашу розмову, хочу запросити кураторок Руслану Панухник і Олександру Назарову поділитися вашим власним новим досвідом. тому що новий досвід, очевидно, набувають не тільки «живі книжки» і не тільки їз співрозмовники, чи то, пак, читачі, а і ви самі. Що для вас стало відкриттям, розбитим стереотипом, можливо, новим створеним стереотипом, що завгодно інше? Осьця пауза, вона зараз приховує за собою таку мисленнєву роботу наших гостей, але все ж таки, давайте спробуємо згадати.

О.Н.: Ну, наверное, для меня вообще опыт «Живой библиотеки» – это не только про эти четыре года с Docudays, и не про четыре плюс, потому что «Библиотеки» были не только там. Самый важный опыт – это то, что никакая идентичность точно так же не делает человека интересным или приятным собеседником. Ну вот, нельзя прийти, пообщаться со сторонником каких-то важных тебе взглядов или идентичностей – и знать, что ты отлично проведешь день. Это могут быть жуткие зануды, крайне необщительные персонажи и те, с кем ты вообще не найдешь какого-то общего языка, хотя, вроде как, у вас одна и та же шапочка надета.

Идентичность там, зоозащита, неважно, религия, происхождение… И на самом деле мы немножко хитрим. Мы же вывешиваем одну идентичность. Мы вот пишем: «А это – вынужденная переселенка», и можно идти общаться с этой вынужденной переселенкой, но твой опыт будет абсолютно не про опыт вынужденного переселения, что это значит. Он будет про все, он будет про человека. И вот для меня, наверное, главным стало то, что шапочки с надписями – это совсем-совсем не то, что определяет человека.

І.С.: Руслано?

Р.П.: Я, напевно, такий, більш простий приклад приведу. В перший раз, коли я відвідала «Живу бібліотеку» – це був 2012 рік, і я була просто читачкою, я просто прийшла подивитись, що це таке – і, якщо чесно, на мій превеликий сором, я попросила «книгу»-біженця, при тому, що я вже на той час працювала з біженцями і розуміла всю специфіку. Але в мене в голові завжди малювалася якась людина з Сомалі чи Афганістану, а мені тут видають хлопця з Росії. І я не знаю, про що з ним говорити.

Тоді для мене це було дуже важливо – зрозуміти, що в мене ще повна голова стереотипів і того, що, приписуючи собі якусь правозахисну діяльність, будучи в цьому активізмі, все одно я ще дуже і дуже довго буду вчитися і намагатимуся розбивати ці стереотипи, виходити на якийсь інший рівень сприйняття.

І.С. Руслана Панухник, Олександра Назарова – ми втрьох тут пробували розбивати стереотипи. Третьою в цій розмові була я, Ірина Славінська. Ви слухали розмову, що створена для програми, що називається «Простір рівності». Ця програма присвячена тематиці гендерної рівності, загалом рівності в Україні, з окремим фокусом на захист прав ЛГБТ-спільноти. Нагадаю, що цей проект виходить за люб’язної підтримки українського представництва Фонду Гайнріха Бьолля в Україні.

Ви слухали «Громадське радіо». Слухайте. Думайте.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.