Слухати

86 років тому 5 травня поклали початок Голодомору. Історія свідка трагедії (ВІДЕО) / Програми на Громадському радіо
Фото: Державний архів ім. Пшеничного / Скачати зображення

86 років тому 5 травня поклали початок Голодомору. Історія свідка трагедії (ВІДЕО)

05 травня 2018 - 17:53
Facebook Twitter Google+
Свою історію розповідає свідок Голодомору - 90-річний Василь Іванович Циба

Історична довідка: 5 травня — 1932 р. – Москва. Ухвалення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) постанови про план хлібозаготівлі з врожаю 1932 р. Термін реалізації плану встановлювався до 1 січня 1933. Виконання цієї постанови в другій половині 1932 р. – першій половині 1933 р. призвело до масового голоду в селах України і до загибелі мільйонів людей. 

Івану Васильовичу Цибі 90 років. Він сам із Чернігівщини. На цьому фото із родинного архіву йому 5 років. Це він і його брати перед самим початком голоду. 

v._cyba.jpg

Фото: сімейний архів В. Циби
Василь Циба у дитинстві (по центру)
Фото: сімейний архів В. Циби

«Я був свідком голоду, коли мені було 6 років. Можна сказати, із 3х років я вже недоїдав і голодав. А в 1933-му то вже був… кульминаційний період. Коли нас вигнали з хати, що не було не тільки їсти що, а де зігрітися»

Їхнє село називалося Райгородок. Але життя там було зовсім не райське. 

«Податки такі були, що виконати неможливо. А за невиконання відбирали і сарай, і клуню. Розбирали і забирали на будівництво корівника в колгоспі.

Забирали все. А виживати треба було. А землі не було, тільки город. Садили картоплю, а потім податки були і на картоплю. Були податки на льон, коноплю, а їх не було.  Завдання було щоб загнать людей в колгосп, щоб вони не могли прожити

Молоді виїжджали з села. І хозяїва, як мій батько, виїжджали в різні міста. Залишались старики, жінки з дітьми. Помирали старі люди за недоїдання».

Збирали податки свої ж односельці

В Райгородку мешканці виживали тим, що ховали в землю – мерзлими овочами, тим, що вдалось вберегти від обшуків продовольчих загонів.

«Люди хоронили, ховали. В ямах, закривали соломою, потім сніг затрушував, вони ставили мітки щоб знайти свою картоплю в полі чи в саду. І вночі чи рано вранці находили, і брали цю картоплю, і люди виживали, і так багато дворів. Але в селі розорили до 47 дворів».

Василь Циба каже, що у колгоспі годували тих, хто працює — тим, що вдалось відібрати у селян, які не йшли до колгоспу. Ті, хто працював у колгоспі, не мали можливості принести їжу своїм рідним додому — літнім людям, дітям чи недужим. А збирали податки свої ж односельці. Продзагоном керував голова, котрого присилали з центру.

 

«Серед цих людей всі були односельці. Окрім голови колгоспа, він був присланий з тих 5-тисячників. То при ньому стали ходити по дворах і шукати, хто схоронив пшеницю чи картоплю.

«Наш дід ховав у ямах. Під ліском, в огороді, саду. І в полі. Ставив мітки. Ставив траву, щоб виглядала з-під снігу. Буряки, які садили в огороді, не викопували. А вже викопували мерзлими. Мерзле не заберуть. А ми це їли.

Літом збирали колоски, ходили шукали ховрахів, ловили деркачів на лугу, їли голубів. У діда була голубятня, поступово з’їли. Пропала у нас собака, то дід казав, що вовки з’їли. Вони приходили, я їх бачив. А потім уже нам сказала мати, що ми ту собаку з’їли.

Комсомольці попереджали родичів. Своїм знайомим, щоб ховали картоплю і поживу, щоб вижити. Так за те потім їх розстріляли».

Думали, що це ненадовго

«Мешканці села привикли так, самі побудували хату, все, що було у хозяйстві, зробили своїми руками, своєю працею, все збудували. Їм не хотілося, щоб у них все це забрали. Оставляли, може думали, що це не надовго.

Ми не були куркулями при колективізації, але не вступив у колгосп ні батько, ні дядько, ні дід, то нас не називали кулаками, а трудовиками, якщо не виконували державний податок. А податок встановлювала місцева влада. Скільки хотіли, стільки встановлювали». 

Хата у великої родини була велика — на два ґанки. Її забрали, розібрали і перевезли в інше село. Там вона стала школою.

«Я бачив її  в 1947 році і бачив у 2002 році. В селі Черешеньки. Це 3 кілометра від нашого села. Потім збудували іншу школу, а в нашому будинку була бібліотека сільська, потім пошта…».

Найдовша подорож

У 1934 році за маленьким Іваном і його мамою приїхав батько, і забрав до міста, подалі від голоду і безправ’я. Сьогодні Іван Васильович пригадує найдовшу подорож свого дитинства. 700 кілометрів, спочатку Десною, а потім Дніпром, із села у велике місто. Також він добре пам’ятає, яким дивом їм вдалося переправити єдине можливе джерело їжі — козу.  Батько, який працював тоді у Ленінграді на заводі і єдиний заробляв на життя, відправив гроші на козу родичам, а ті змогли дістати козу. Це була ціла спецоперація. Хворий тоді на запалення легенів Василь годувався лише її молоком, коза була єдиною можливістю вижити, то ж її потрібно було транспортувати річкою. Подорожувати без кози фактично означало загинути. 

na_richci.jpg

Фото: Державний архів ім. Пшеничного, для Громадського радіо
На річці
Фото: Державний архів ім. Пшеничного, для Громадського радіо

 

«Коли я захворів запаленням легенів, батько послав гроші в друге село, щоб дядько купив козу. Це ж у нашому селі ще можна було виїхати. А в інших селах не випускали з села. Нікого. Нічого туди не завозили, нічого не продавали. Дядько казав, що наше село ще вижило, спочатку були свої люди, і в сільраді, і в колгоспі. Знали один одного. А коли прийшла чужа людина, до села керувати колгоспом, тоді настав Голодомор і розорення села. Село розорили. До 30% людей вигнали зі своїх дворів. Люди розповзлись по всьому СРСР. І вмирали не тільки в селі, а за околицями села.

То ж батько домовився із своїм двоюрідним братом , він був бакенщик на річці.  То він домовився щоб нас взяли з козою. Посадили на баржу і ми допливли до Чернігова. В Чернігові баржа не йшла, треба пароход. А з козою не беруть. Батько домовився з капітаном. Козу посадили на корму біля мене, і я цю козу сухарьом кормив, щоб не мекала.

Так ми допливли до металургійного заводу в Кам’янському. Завод так димів, таке полум’я було біля нього, шлаки, що виливались в Дніпро — а вони утворювали такий сморід, грануляція виходила -  що мати каже: куди ж ми приїхали, це ж страшний суд!»

zavod_0.jpg

Фото: Державний архів ім. Пшеничного
На заводі
Фото: Державний архів ім. Пшеничного

 

За пару років після того, як він приїхав у Кам’янське, місто назвали на Дніпродзержинськ — на честь першого чекіста. Тепер місто знов перейменували на Кам’янське.

«Мати теж влаштувалась на завод в їдальню прибиральницею. Приносила з роботи борщ, годувала нас.  Я ще в школу не ходив, а треба було допомагати сім`ї. Так мої брати купляли табак, купляли гільзи і набивали гільзи табаком. Біля прохідної заводу ми продавали ці цигарки. Але міліція розганяла і забирала цигарки, якщо піймає. І мене садили, давали небагато цигарок, і я сидів кричав: «Себу» для ГПУ, «Ера» для міліціонера, п’ятак штука, гривеник пара!» А вони стояли подалі, дивились, щоб цигарки не забрали хулігани. Чи міліціонер, якщо буде йти, щоб я тікав. Якщо я продав десяток, то вони ще приносили. І так ми допомагали сім’ї, торгували цими цигарками».

1-25-18-4-017 922.jpg

Фото: Державний архів ім. Пшеничного
Продовольчі загони
Фото: Державний архів ім. Пшеничного

 

Треба було ліквідувати селянина, який тримався за землю

«Я бачив, що щось не те відбувається. За що нас карають, за що голодуємо. В 1991 році написав листа дядьку аж у Карело-фінську республіку щоб він написав, за що нас так карали, хто ми такі. То він мені напсав лист, що творилось в селі. Це він сказав про 47 дворів. Пустили мир со страху. Він казав, «вас раздели бандиты до трусов и вы пришли в дом и немного отошел страх, и вы согрелись, и во что-то оделись, а выгоняли — кто в  чем был и на мороз».

1-25-18-3-001 101.jpg

Фото: Державний архів ім. Пшеничного
Продовольчі загони
Фото: Державний архів ім. Пшеничного

 

А навіщо це робилось? Сталін хотів швидко побудувати країну. Треба було ліквідувати селянина, який тримався за землю. Як одноосібник. Треба було змусити всіх піти в колективне хозяйство. А як їх заставити? Мабуть, йому підказали – тільки голодом. От і зробили Голодомор».

Під час Другої світової війни брата Василя Циби, старшого на два роки, з яким Василь Іванович був весь час разом за наказом матері, забрали в Радянську Армію. Підлітку нічого не залишалось, як піти разом з братом, неофіційно. Каже, зі зброї була лише лопата. Через два місяці служби був полон, і місяць у концтаборі, звідки Василь намагався втекти. Близько року він був на примусових роботах в Німеччині, у селищі Баумбах.

Зараз Василь Циба живе в Києві, їздить на метро, виховує онуків і правнуків, радіє життю і пише вірші про життя.

…І хочеться мені ще жити

Й не думати, що сонце вже зайшло

Хочеться зробити щось,

щоб в пам’яті людей воно було.

То подаруй мені святий наш боже

Ще немало щасливих літ

Щоб навесні засіять поле

Й весни побачить розноцвіт.

(с) В. Циба

horizontal_rgb_294_white_1.jpg

Моя історія
За підтримки проекту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агенством США з міжнародного розвитку (USAID)

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.