Listen

Чим довше ти на війні, тим цікавіше стає дізнатися, хто воює з того боку фронту, — письменник

25 May 2017 - 08:12 1707
FacebookTwitterGoogle+
Війна працює на те, щоби деперсоналізувати ворога, аби ти міг легше його вбивати. Якщо робиш крок вбік і починаєш мислити ворога як особу, людину, це дозволяє залишити війну позаду

Так говорить колишній військовий радник, який спеціалізується на роботі з місцевим населенням Елліот Акерман, який написав роман «Зелені проти синіх», про війну з позиції ворога.

Ірина Славінська: Ми говоримо про роман Елліота Акермана «Зелені проти синіх». Сам Елліот Акерман — колишній військовий радник, який спеціалізується на роботі з місцевим населенням. На початку розмови прошу його детальніше розповісти про свій роман, український переклад якого щойно вийшов навесні у видавництві «Дуліби».

Елліот Акерман: Мій роман «Зелені проти синіх» — це роман про американця, котрого вбив афганець, але історію розказано з перспективи афганця. Це історія про війну, вірність, а також про те, що значить вірити та боротися за свою ідею.

Ірина Славінська: То це роман про ворога?

Елліот Акерман: Думаю, що так. Але я думаю, що це також роман про ворога, котрий починає в собі відображати нас самих. Тобто це не роман, який розказує чорно-білу історію, а роман, який працює радше в сірому спектрі.

Ірина Славінська: Чи можна говорити про ворога, не використовуючи мови ненависті?

Елліот Акерман: Я думаю, так, звичайно. Це очевидно для будь-кого, хто має досвід участі у війні. Цей досвід тебе ніби захищає. Чим довше ти на війні, тим цікавіше тобі стає дізнатися, хто воює з того боку фронту. І ти розумієш, що у вас обох є спільний досвід — і в тебе, і в твого ворога він збігається. Тому тут важить також цікавість.

Коли ти починаєш уявляти собі, хто твій ворог, думати про нього як про живу людину — це шлях до примирення. І це тим більш важливо, оскільки війна працює на те, щоби деперсоналізувати ворога, аби ти міг легше його вбивати. Якщо робиш крок вбік і починаєш мислити ворога як особу, людину, це дозволяє залишити війну позаду.

Ірина Славінська: Як передати цей досвід читачам, які, можливо, не уявляють, що таке війна?

Елліот Акерман: Це саме те, на що спроможна художня література. Сподіваюся, моє письмо не надто дидактичне. Я не хочу диктувати читачам, що вони мають думати. Мені цікаво створювати персонажів, викликати до них певну емоцію, співчуття. Навіть якщо я пишу про найбільш негативних персонажів, не моя робота їх судити. Я сам ніби представляю їхню справу перед судом, тобто, маю пояснити, хто вони взагалі такі, звідки прийшли, чому роблять те, що роблять. Навіть якщо я не згоден із тим, що вони чинять, моя робота як письменника — створити їх як живих людей. Це те, в чому, на мою думку, полягає мистецтво написання роману.

Я не писав цю книжку, виходячи з думки, що її прочитають лише колишні військові. Навпаки — мені захотілося створити зв’язок між читачами, котрі не знають, що таке війна в Афганістані, та персонажами, котрі там. Роман наповнений насамперед моїм досвідом служби в Афганістані, де я працював винятково як радник, який працював із місцевим населенням. Тобто я працював не з американцями, а з місцевими, із якими я мав досвід, якого могли не мати інші американські військові — ми разом ходили в бари, дружили, мали персональні стосунки. Коли я повернувся додому, то виявив, що навколо мене — жменька таких само хлопців, які служили, і ми можемо піти разом випити, але війна досі залишається тут, зі мною. З часом у мене виникла амбіція розповісти історію війни з іншої перспективи: тієї, яку бачили самі афганці, а не американські хлопці. Ніби останній дружній жест до Афганістану та моїх афганських друзів: розповісти американським читачам історію війни з афганської перспективи.

Коли ти починаєш уявляти собі, хто твій ворог, думати про нього як про живу людину — це шлях до примирення.

Ірина Славінська: Чи ця книжка може допомогти іншим військовим повернутися додому?

Елліот Акерман: Сподіваюся, що так. Думаю, мистецтво та рефлексія завжди можуть бути корисними та помічними, аби пережити будь-який досвід, в тому числі і війну. Сподіваюся, читачі розуміють, що роман може відкрити досвід більший, ніж те, що вони могли пережити самі, саме тому я сподіваюся, що роман стане в пригоді і тим нашим читачам, які військового досвіду не мали, більше зацікавитися цієї темою.

Ірина Славінська: Подібна книжки може спрацювати як терапія?

Елліот Акерман: Не думаю. Якщо хтось написав роман із думкою про те, що писання зцілить, то, припускаю, роман вийде не надто добрим, можливо, історія не вийде надто послідовною. Будь-яка людина після війни, коли повертається додому, має знову знайти мету самої себе. Наприклад, коли людина в 19 років іде на війну, то вона має дуже потужне усвідомлення своєї життєвої місії — і людина щаслива, коли відчуває ціль у житті. Наприклад, це може бути дуже проста конкретна ціль: як-от бути чоловіком, головою родини, заробляти собі хліб у поті чола, аби родина щодня мала, що їсти, як-от щось власноруч сіяти та пожинати плоди. Людина відчуває щастя, коли робить щось таке. Тому у 19-20 років на війні ти також дуже інтенсивно відчуваєш, навіщо це все.

І з такою метою життя розвиваються дисфункціональні стосунки, що трохи нагадують наркоманію. Ти ніби кокаїн нюхаєш — отака в тебе ціль, і вона дуже-дуже інтенсивна. Тож, коли ти повертаєшся додому, то знову маєш шукати, для чого живеш. Тобто треба думати про пошук нової роботи, про початок навчання в університеті, щоб здобути вищу освіту, про продаж або купівлю якоїсь нерухомості — і такі речі не вставляють так сильно, як кокаїн, вони більше подібні на сп’яніння від пляшки пива. Це менш інтенсивно та навіть доволі нудно. Отак, попиваючи пиво на ганку власного будинку, люди можуть впадати в депресію, тож у депресію можуть впасти і солдати-ветерани.

Я все це кажу, аби пояснити, що для мене роман не був терапією, але став способом знайти нову мету життя. Завдяки цьому я зміг рухатися далі, припинити бути просто солдатом.

Ірина Славінська: Давайте дамо трохи більше контексту розмові про ваш роман. Припускаю, в США видають чимало книжок про війну.

Елліот Акерман: Виходило чимало спогадів, мемуарів і записок солдатів, а також журналістів, які поверталися з війни. Але протягом останніх кількох років я відчуваю справжній ренесанс художньої літератури, присвяченої воєнній тематиці — вийшло не менше дюжини романів, новел, поезій про війну. Вони виходять і привертають увагу читачів. Мою книжку відрізняє від інших те, що вона написана не з американської точки зору, а з цілковито афганської точки зору — на весь роман у мене лише один герой-американець, і цей другорядний персонаж, він не в центрі історії. Хоча, думаю, всі ми як автори намагалися подати власний військовий досвід з нової перспективи та нових типів подачі історії.

Ти можеш уявити всі можливі ракурси війни, окрім одного — миті, коли вона закінчиться. В моїх розмовах з українцями я також почув запитання про те, як ми закінчимо війн

Ірина Славінська: Чи в українському перекладі роман «Зелені проти синіх» може мати якісь нові ракурси?

Елліот Акерман: Я приїхав сюди, аби зустрітися з українськими читачами, і думаю, що тут є запитання щодо війни на Сході — вона іде вже давно, і не ясно, коли вона закінчиться. Подібне запитання звучить і в моєму романі про Афганістан, громадяни якого запитують, коли закінчиться війна, що почалася 1979 року. І ти можеш уявити всі можливі ракурси війни, окрім одного — миті, коли вона закінчиться. В моїх розмовах з українцями я також почув запитання про те, як ми закінчимо війну.

Це одна з центральних ідей роману — як війна, що іде так довго, може вплинути на суспільство? Також важливою є тема повернення солдатів додому та їх реінтеграції в соціум. Думаю, тут між українським та американським досвідом можуть бути паралелі — але також між ними є суттєва різниця, зокрема в тому, як іде взаємодія з армією. Мені буде цікаво поговорити з українцями на ці теми.

Ірина Славінська: Чи президентські вибори в США та теза про те, що американське суспільство переживає розкол вплинуло на те, що в книжці відчитують?

Елліот Акерман: Американське суспільство дуже-дуже розділене вже понад десять років. Країна пронизана розломами, просто під час виборів це стало більш помітно та контрастно. Тут може бути важливою згадка про те, що США розділяє насамперед зовнішня політика. Подивімося, і Буш, і Обама продовжували зовнішні політики один одного, так само Трамп, як показали його перші кроки як президента, планує саме цю політику продовжувати. В контексті нашої розмови можна згадати російське питання, щодо якого дуже різняться погляди американців. В Україні, звичайно, російське питання зовсім в інших речах полягає, адже тут ідеться про активну значну військову агресію, а в США — це радше акт політичної маніпуляції. Америка тепер переживає тяжкі часи, на жаль, і ми, здається, замикаємося на внутрішніх проблемах, попри значимі події в світі.

If you found an error, highlight it and press Ctrl + Enter