Слухати

Ганна Стрижкова: історія жінки, яка дитиною пройшла концтабір (ФОТО)

24 травня 2018 - 15:55
Facebook Twitter Google+
Прийомні батьки Ганни Стрижкової фактично забрали дівчинку із потягу, яким везли звільнених із концтабору у Освенцимі дітей через Київ у далекий Ташкент

dsc05697.jpg

Громадське радіо/Марія Лебедєва
Ганна Стрижкова
Громадське радіо/Марія Лебедєва

Ганні Михайлівні Стрижковій сьогодні 77, вона живе на Печерську у багатоповерхівці, на 9-му поверсі. Її запросили на захід, пов’язаний із річницею звільнення від нацистів, але йти вона не може — не працює ліфт, а пішки спуститися дуже важко. Тому вона погодилася на інтерв’ю вдома.

Ганна Михайлівна всміхається і запрошує на кухню, там нас зустрічає величезний зеленоокий кіт.  Він не відходить від нас впродовж всієї розмови і уважно слухає.

- У нас всегда был или кот, или собака, — каже жінка. Але лише потім, із її розповіді ми дізнаємось про те, за яких вкрай важких обставин з’явилась така традиція.

 

 

Ганна Михайлівна Стрижкова — одна із сотень дітей, яких вивезли із концтабору Освенцим після звільнення його від фашистів. Коли вона туди потрапила, їй не було 3-х років. Той період вона майже не пам’ятає — лише короткими уривками та із розповідей прийомної мами, яку вважає рідною. Але уже був свій 5-значний номер, витатуюваний на маленькій руці — 69 929. Ганна Михайлівна каже — дітей  у концтаборі використовували як біоматеріал.

dsc05709.jpg

Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо
Ганна Стрижкова
Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- О том, что я — неродной ребенок, я слышала еще в детстве. За спиной. Вот мы идем с мамой, ой-ой — смотри, Зазимко пошла с неродной дочерью. Ой — с приемной.

Мама мне три раза давала свою кровь. Потому что я ослабла, был низкий гемоглобин, не могла ходить. Так что у меня в основном половина, а может быть, и две трети — это ее кровь. Поэтому сказать про маму, что «неродная» по крови — я не могу. 

Оскільки у концтабір потрапляли діти із різних країн, після звільнення маленька Ганна розмовляла словами з різних мов. 

- Например, хлеб я всегда называла «брот». Молоко – «млеко». Некоторые слова мама говорит, даже не понимала. Потом постепенно они забылись.

Ганна Михайлівна лише здогадується, ким були її біологічні батьки — поїзд, яким вивозили дітей, йшов із Білорусі. Після звільнення концтабору потяг із двомастами дітьми слідував до Ташкента через Київ. Але вона далі уже не поїхала.

img_20 180 508_201 807.jpg

Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо
Ганна Стрижкова у лікарні Києва після звільнення
Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- Женщины Киева узнали, что будет идти поезд с детьми, которые были в немецких концлагерях и их отправляют в Ташкент – город хлебный, потому что Киев сам в это время был в разрухе, это же 46 год. 45-й.  И они, конечно, помогали, кто чем мог – кто вынес платьице, кто – какую-то маечку, кто рубашечку, кто носочки, кто туфельки, кто – что-то из еды, кусочек чего-то. Все, что только было, людей было масса. И все встречали этот поезд и отдавали все детям. Тех, кто был очень слаб, хотели просто оставить, потому, что боялись, что эти дети не доедут.

Ганна Михайлівна дістає сімейний альбом зі старими чорно-білими фото. На перших фото — маленька бритоголова дівчинка на руках у жінки з чорними косами, оповитими навколо голови. Дівчинка у світленькому платтячку дуже сумна і міцно обіймає жінку за шию. Це — мама Ганни Михайлівни, Онисія Петрівна Зазимко. 

img_20 180 508_202 108.jpg

Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо
Ганна Стрижкова із мамою
Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- Мама с папой – детей у них не было и не могло быть – решили взять ребенка на воспитание. Мама сама у меня черненькая. Говорит, хотели взять такого, черненького, чтобы подходил.

Медсестра выносит из поезда девочку. А мы же все были бритенькие. И в лагере брили наголо. Чуть волосики отросли, светлая головка, ручки-ножки повисли, головка повисла, как поломанный цветочек. Медсестра говорит: «девочку не довезем». Поэтому должны оставить здесь. Мама говорит, а что с ней? А у нее, говорят, 6 раз брали кровь, она обескровлена, в общем, в плохом состоянии. Они попадут в детский дом в больницу, приходите туда и там они будут.

Родители начали оформление. Мама с бабушкой начали приходить ко мне в больницу. Вот уже в больнице помню. Мама говорит, что первый раз они когда ко мне пришли, я лежала отвернувшись, и в общем и как-то не очень реагировала на них.

img_20 180 508_202 116.jpg

Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо
Ганна Стрижкова у лікарні Києва після звільнення
Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

И не улыбалась, мама говорит – совсем не улыбалась. И они с бабушкой принесли котенка. Тихонечко, чтобы никто не знал, в больницу. И вот когда я увидела котенка, маленького, и он полез ко мне и начал мяукать и лизаться, мама говорит, вот тут у тебя появилось что-то наподобие улыбки. И вот с тех пор у нас в семье традиционно живет кот.

Поскольку они приходили очень часто ко мне, мама всегда говорила «Доченька, мы тебя нашли, искали и нашли». И уже когда мама пришла, говорит, ну что нас бабушка ждет, папа ждет. Ну — пойдем… И вот тогда я назвала ее мамой».

img_20 180 508_202 101.jpg

Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо
Мама Ганни Стрижкової, Онисія Зазимко
Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Когда меня мама забирала, я помню, что шел такой дождь со снегом. Она меня несла на руках, я была маленькая и худенькая, она меня укутала в бабушкин пуховый платок.

И она несет меня, я вижу, у нее слезы текут. Я ей говорю – мама, а чего ты плачешь? А она говорит – я не плачу, это просто снег и ветер. Ты не поворачивайся. Взяла меня на руки и вот так принесла.

Спогади з концтабору роками не відпускали Ганну Миколаївну. З часом вона змогла подолати дитячі страхи, набуті у концтаборі.

- Первые годы, когда я уже жила в Киеве, ночью часто снилась надзирательница, которая водила нас на забор крови. Я видела ее глаза, но это была не она, а клоун. Петрушка, с ее глазами. Мы ее очень боялись, и когда она заходила, мы все пытались где-то спрятаться. Но она вытаскивала, потому, что по номерам знали всех. 

img_20 180 508_202 140.jpg

Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо
Ганна Стрижкова із мамою
Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мама говорит, я очень боялась, когда заходили врачи. Белые халаты. Говорит, ты сжималась, глаза перепуганные, хотела забиться в угол. Она говорит, Аня, если тебе страшно, ты кричи. А ты, говорит, серьезно так отвечаешь: кричать нельзя, будут бить. И сильно будут бить.

И представляете удивление моих родителей, когда я была в 8 классе, и сказала, что хочу быть микробиологом. То есть, на мне должен быть белый халат. Для родителей это было что-то вроде легкого шока.

Ганна поступила на біофак і все життя присвятила вивченню мікроорганізмів, корисних для людини і стала кандидатом біологічних наук.

В 46-47 году был голод по Киеву. я помню, бабушка варила кашу, я до сих пор люблю такую кашу. Манная, такая жиденькая-жиденькая. И туда крошился хлебчик. Вот это мы ели. И вы знаете, я настолько привыкла к этому, что теперь, когда я вижу кашу манную, я не могу туда не покрошить хлеб. Это выше меня. Хоть два кусочка. Я была в санатории и за столом со мной сидела учительница. И она когда увидела, говорит: «Не понимаю, как таких людей пускают в приличный санаторий».

img_20 180 508_202 557.jpg

Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо
Ганна Стрижкова із мамою
Фото: Сімейний архів Г. Стрижкової. Для Громадського радіо

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А что я могу ей сказать? В 46м-47м году вы голод переживали? Когда на одной каше, такой мисочке, надо продержаться весь день?

Зараз Ганна Михайлфвна бере активну участь у діяльності Українського союзу в’язнів-жертв нацизму. 

dsc05698.jpg

Фото: Громадське радіо/Марія Лебедєва
Ганна Стрижкова
Фото: Громадське радіо/Марія Лебедєва

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- В 2005 году я получила приглашение от музея Аушвиц Биркенау приехать на 60-летие, посвещенное освобождению концлагеря. Из Украины нас было 5 или 6 человек. Из Киева я была одна. НАс поселили, мы пришли на площадь, там стояли стулья. Мы сидели, погода была очень плохая. Дождь, холод. И вот когда все собрались, неожиданно раздался вой лагерной сирены. У меня мороз по коже и мурашки пошли. Я сжалась. А вот женщины, некоторые сидели в колясках, даже теряли сознание. Это было неожиданное, переключение, вроде как вы идете и упали в пропасть, вот этот страх навалился. Потом сирену отключили, все пришли в себя”

Когда я приезжала на 70-летие — такого уже не было. Это был единственный раз

Читати також: Всі випуски програми «Моя історія»

horizontal_rgb_294_white_1.jpg

Моя історія
За підтримки проекту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агенством США з міжнародного розвитку (USAID)

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.