Слухати

«На блокпостах з’явилися прикордонники. Це дає надію, що війна скоро скінчиться», — волонтер

22 вересня 2015 - 16:45 127
Умід Джуракулов народився і виріс у Середній Азії, але строкову службу проходив у Запоріжжі. Чоловік почав курсувати зоною АТО, під кулями та обстрілами, доставляючи необхідне на Донбас

Повернувшись у рідний Самарканд після демобілізації, котра співпала з розпадом Союзу, застав лише тотальний занепад та розруху. Тому вирішив повернутися у Запоріжжя, де тоді буле яке-не-яке життя. Двадцять років по тому Запоріжжя стало для Уміда справжнім домом, бо тут народилися та виросли його діти й онуки. Тому, як тільки в Україну прийшла війна, мікроавтобус Уміда, на якому він працював, змінив більш-менш асфальтовані дороги Запоріжжя на бездоріжжя Донбасу.

umid_dzhurakulov_0.jpg

Умід Джуракулов
Умід Джуракулов

— Як так вийшло, що саме ти, а не хтось інший, став волонтером?

— До мене звернулися друзі за допомогою — потрібен був транспорт, щоб з’їздити у зону АТО. Я погодився. Але з порожніми руками не поїдеш, тому за неділю зібрали та купили повний бус речей. Перший виїзд був справжнім пеклом — у Карловці ми потрапили у бій. Досі пам’ятаю розбиту вантажівку з запорізькими номерами, з якої буквально текла кров.  Але якось, на пробитих колесах, вирвалися та через якісь села доїхали таки до пункту призначення — Пісків, де зустріли наших запорізьких хлопців — зенітників з 93-ої бригади, та нагодували їх домашніми пиріжками. Вони були до сліз розчулені. Це був початок червня минулого року. Так все і почалося. 

— А як далі все складалося? Ти допомагав якимось конкретним підрозділам?

— Після цього була друга, третя поїздка. Познайомилися з танкістами з цієї ж бригади. Їм допомагали. Але більша частина нашої допомоги йшла на аеропорт. Це вже коли захисників Донецького аеропорту показали по телевізору у передачі «Хоробрі серця», туди «ломонулися» волонтери з усієї України. Тоді вже хлопці самі попросили, щоб ми шукали собі інших підопічних, бо в них у аеропорту вже є все що тільки можна.   

Згодом я познайомився в неймовірно енергійною волонтеркою Світланою Ушаковою — їй за шістдесят, але життєвих сил стільки, що молоді відпочивають. Разом зі Свєтою почали допомагати артилеристам з 55 бригади, котрі тоді стояли у секторі «М». Далекоміри, біноклі, рації — все возили під Маріуполь. Там теж тоді тяжкі бої йшли — гармати гупають, земля тремтить, навіть у аеропорті не так було.

Познайомилися з командиром 6 батареї Іваном. Питаю, що треба? Каже, що треба машина, бо майже всю техніку розбили. Доводилося на КРАЗі у розвідку їздити. Повернувшись у Запоріжжя, ми звернулися за допомогою у місцеву газету МІГ та разом з її читачами та працівниками зібрали гроші на ЛУАЗ — аналог УАЗа. Об’їздили пів-України, знайшли. Це була перша машина, котру ми відправили на передову. Вона врятували чимало життів й ще досі по передовій ганяє.

Зима пройшла в поїздках у 55-у бригаду. Потім була 79-а бригада — «Фенікси», 23-а бригада, 72-а бригада, 37-му батальйону допомагаємо з перших днів. Без перебільшення, сьогодні мене знають по всьому фронту. В мене ім’я незвичне, запам’ятовується.  

— Розкажи, як ти взагалі в Україну потрапив?

Я народився і виріс у Середній Азії, у місті Самарканд. Вчився, працював. Потім пішов служити. Тоді було так, що, якщо чоловік не служив, ніхто з ним справ ніяких мати не буде. Останнім місцем служби був радіотехнічний батальйон у Запоріжжі. Звільнився з армії у 1990 році. Як раз Союз розвалився. Я повернувся у Самарканд. Там розруха, роботи немає, єдине підприємство – кар’єр з видобутку золота, закрилося. Вирішив повернутися у Запоріжжя. Так і живу. Вважаю себе українцем. Діти в мене українці. Два онуки.  Тому я такий і патріот цієї держави. Тому і борюся за її майбутнє. Я люблю Україну. 

— Ти нещодавно повернувся з передової. Яка зараз ситуація на фронті?

На минулому тижні були обстріли під час яких загинули хлопці. Днями на розтяжках підірвалися солдати – там цього добра багато лишилося. Тому зараз, до речі, просять багато мотузок з кішками.  Але в цілому стало набагато тихіше. Не порівняти з минулим роком, коли всюди були засідки, коли з кожної «зеленки» стріляли по нашим. І ще – на блокпостах з’явилися прикордонники. Це дає надію, що Луганська та Донецька області будуть відмежовані. Всі розуміють, що яскравої перемоги я у Великій Вітчизняній війні не буде. Тоді мільйони життів м’ясом під танки кидали. Зараз це неможливо. 21 століття. Епоха технологій. Ми маємо жити, вчитися, в космос літати. А замість цього з автоматами по полях бігаємо.

Всі хлопці хочуть додому. Всі хочуть, щоб все це скінчилося. Всі хочуть перемоги. Але прапора над Рейхстагом не буде. Хотілося б, звичайно, але я відчуваю, що перемога буде виглядати не так, як хочеться більшості. Те що припинили стріляти, це вже перемога. Далі усе в руках політиків.

— До речі, про політику. Зараз дуже багато волонтерів на авторитеті заробленому під час війни йдуть у політику. Тобі щось подібне пропонували?

Буквально сьогодні мав їхати у Київ на зустріч. Але я відмовився. І тут у Запоріжжі мене запрошували неодноразово. Але я не чув гідної пропозиції. А йти та бруднитися об когось я не хочу. Проте мені дуже не подобається, коли люди починають обговорювати тему, що, мовляв, ось чому всі ці люди пішли займалися волонтерством! Це все було для того, щоб ім’я собі зробити та піти у політику. Та почекайте! А хто вам заважав зробити те саме? Ми за рік пройшли неймовірно важкий, тернистий шлях. Одна поїздка на передову – це колосальні зусилля, гроші, нерви. Страх, в кінці кінців. Тому що коли туди приїздиш, небезпека чекає на тебе буквально за кожним кутом. У нас був випадок. Їдемо. На зустріч БТР повний солдатів. Ми ж зраділи, почали хлопців пригощати — дали їм з собою м’яса, ковбаси, «мильно-рильного», серветок. А БТР розвертається, від’їжджає, а ззаду на ньому величезний прапор Новоросії висить. Весело?! Хрестилися ті, хто в Бога не вірив. Я мусульманин, тому одразу почав Аллаху дякувати. Хто хоче на такому ім’я собі заробляти?! Знайдіть гроші не на фуру необхідних речей, зберіть гроші хоча б на бінокль. А довіра простих людей? Її ще важче заробити ніж гроші. Тому поки що я буду робити те, що роблю. Причому робити безкоштовно. Як є.

Максим Щербина з Запоріжжя для «Громадського радіо»

EU

Матеріал є частиною проекту Hromadske Network, підтриманого Європейською комісією.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Facebook Twitter Google+