Слухати

Хотіли нести тіла на плечах, а КДБ було проти — свідок перепоховання Стуса

19 листопада 2015 - 09:55 1223
«Громадське радіо» поспілкувалося з учасником експедиції з перепоховання загиблих у радянському таборі українських політв'язнів Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина

Сьогодні, 19 листопада, річниця перепоховання українських політв’язнів Стуса, Тихого та Литвина у Києві на Байковому кладовищі.

01_procesiya_perepohovannya.jpg

Процесія перепоховання у Києві
Процесія перепоховання у Києві

Звільнені з радянських таборів у 1988 році політв’язні вважали за необхідне перепоховати загиблих в ув’язненні на Уралі Василя СтусаОлекси Тихого та Юрія Литвина. Серед учасників експедиції з перепоховання у листопаді 1989 року був колишній політв’язень Василь Овсієнко, який свого часу сидів зі Стусом в одній камері, особисто знав усіх трьох загиблих.

За словами Василя Овсієнка, групі, що прилетіла в село Кучино на Урал забирати тіла для перепоховання, усіляко перешкоджала тоді місцева влада. Організатором перепоховання був український письменник, Володимир Шовкошитний, минулого року він розповідав свої спогади про перепоховання у ефірі «Громадського радіо».

«Володимир Шовкошитний замовив домовини цинкові в Пермі, на якомусь підприємстві, але їх до кінця не зробили. Приходили якісь там чиновники і радили майстрам цю роботу не робити. Дві домовини були зроблені, а ще одна ні. То був клопіт синів Олекси Тихого. Вони були змушені самі власноруч робити домовину, хоча за нашими звичаями це не дозволено», — розповідає дисидент.

Розкопували могили з дозволу місцевої влади, на місці був присутній «уповноважений».

«Але ми піднімати не могли домовини. Тому що в нас не було цинкових. А чого не було? Тому що в дорозі машину, яка везла домовини, звинуватили у тому, що вони збили хлопчика. Треба було вертатись на кінець міста. Коли Шовкошитний і водій вийшли з будки ДАІ — побачили, що їм прокололи праві колеса. Їх відпустили тоді, вибачившись, що мовляв, це не вони збили хлопчика», —  описує свідок тодішніх подій.

За його словами, у Києві перешкод таких не було, було багато зустрічаючих в аеропорту.

«В Борисполі було може чоловік із 300 з прапорами і корогвами. І як тепер бачу, як злетіла на машину Валентина, Василева вдова, і впала на цей ящик. Домовини ночували у Покровській церві на Куренівці», — додає Василь Овсієнко.

33a9756-pohoron1.jpg

Везуть домовини Стуса, Тихого та Литвина
Везуть домовини Стуса, Тихого та Литвина

«Особливо небезпечних державних злочинців» ховали з почестями.

«Приїхали на Софіївську площу — а там уже тьма людей! Люди розповідали, що до останньої години не було людей на площі. Люди побоювалися, що їх можуть там порозганяти. І ховалися по тих маленьких вуличках. Як тільки три автобуси з домовинами приїхали, площа раз і наповнилася. Ми хотіли нести тіла на плечах аж на Байкове. Але КГБісти наполягали, що ні, везти у машинах», — зазначає колишній політв’язень.

291 100p000747.jpg

Могили Стуса, Тихого ти Литвина
Могили Стуса, Тихого ти Литвина

За словами Василя Овсієнко, то було чи не вперше, коли людей з великою кількістю українських прапорів не порозганяли. 

«Я взяв тоді слово: Кого ми ховаємо? Ховаємо «Особливо небезпечних рецедивістів». Ось Олекса Тихий відбув 17 років в неволі, Юрко Литвин 22 роки, Василь Стус 12 років. За що? За слово істини, за правду», — згадує він. 

Юрій Литвин — український поет,письменник, журналіст і правозахисник. 24 серпня 1984 року Юрія Литвина знайшли в камері із розрізаним животом. 5 вересня 1984 року він помер у лікарні в міста Чусового Пермської області.

Олекса Тихий — український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. З 1981 тяжко хворів. Помер 6 травня 1984 у тюремній лікарні у Пермі.

Василь Стус — один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. За офіційними даними, причина його смерті — зупинка серця. Василь Овсієнко поруч із цією версією висуває припущення про загибель від удару об карцерні нари, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

Міла Мороз, спеціально для «Громадського радіо»

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Facebook Twitter Google+