Слухати

Мені нелегко на війні, але не уявляю, як Мустафі в політиці, — Масі Найєм

28 липня 2016 - 17:58 1827
Прізвище Найєм в Україні більш відоме як прізвище журналіста,борця з корупцією, політика. Мало хто знає, що на сході України ще один Найєм, ставши командиром взводу, тримає оборону в промзоні Авдіївки

У кінці 80-х років батько з двома маленькими синами покидає Афганістан. За декілька років до того у Москві батько Найємів під час захисту докторської дисертації знайомиться з українкою зі Ржищева і вирішує переїхати жити до України. Без знання мови старший син Мустафа пішов до школи, а на три роки молодший від нього Масі — у дитячий садок. Пізніше у хлопців з’явилася сестра Маріам Найєм. 

— При тому що Мустафі було складніше, він навчався краще за мене. Він здавав екстерном, точно не пам’ятаю, з третього на п’ятий клас. За три місяці він вивчив однорічний курс, здав іспит та перейшов у п’ятий клас.

Коли батько віддав мене в дитячий садок, то я мови зовсім не знав. Був випадок, коли вихователька дала мені цукерку і каже: «Будеш?». Я відповідаю: «ні», розуміючи, що це «так». Ну і вона мені не дає. Я був такий ображений, бо я ж сказав «так». А потім батько пояснив, що «ні – це ні».

— Не ображали в садочку чи в школі?

— В школі всяке було. Спершу я реагував на це, а потім вже — ні. Ми навіть зараз серед друзів можемо якість расистські жарти типу «відкрий очі або усміхнись, а то я тебе не бачу вночі, або тобі треба в розвідку, тому що тебе не видно».  

Після школи Мустафа вступив на факультет автоматизації і космічних систем Київського політехнічного інституту, а Масі, послухавши поради батька й брата, став юристом.

img_2436_0.jpg

Масі Найєм // Ірина Сампан/Громадське радіо
Масі Найєм
Ірина Сампан/Громадське радіо

— Це був єврейський Соломонів університет. Інколи розповідали не зовсім історичну правду, що були проблеми між мусульманами та євреями. Однак настільки в нас немає проблем між мусульманами та євреями, наскільки це було надумано деякими вчителями. Були нюанси, ніби мусульмани погані, тому що «наших євреїв ріжуть». Я казав їм, що «до того, як з’явились євреї, ви теж там щось робили з мусульманами, щоб їх стало менше». Тобто, якщо історично, то є такі нюанси.  

У 2012 році Масі заснував невелику юридичну компанію. Коли почалася Революція гідності, команда намагалася приділяти час і акціям протесту, і розвитку фірми. 

— Вночі ми були на Майдані, зранку були збори в компанії, ми мирішували свої питання. Десь з 6.00 до 11.00 можна було поспати, потім знову туди…

— Коли Мустафа кинув цей заклик збиратися на Майдані, ви обговорювали це між собою?

— Ні, я це побачив, і ми якось автоматично пішли. Я пам’ятаю, що тоді був дощ і ми були на якійсь вечірці. Я кажу хлопцям: «Пішли, бо там збираються на Майдан. — На який Майдан? — Ну, в Євросоюз не вступаємо? — А що буде? — Нічого не буде, пішли на Майдан».

— Ти міг не йти на війну?

— Так. Я коли отримав повістку, то за півтора тижні сварився з Бориславом Березою (народний депутат, ред.). Він прийшов на майданчик, де незаконно проводили якесь музичне шоу. А мої клієнти здавали в оренду аудіоапаратуру. Я прийшов пояснив, що вони де-юре не можуть забрати це все, документи є. Якийсь активіст сказав, що це Мустафа і Масі прикривають свій бізнес, нехай йдуть на війну. Я сфотографував тоді свій військовий квиток, він в мене був завжди з собою. Я сказав, що я остання людина, яка не піде на війну. Потім я прийшов на перевірку до мого клієнту — театру «Чорний квадрат», і жіночка мені каже: «Що ж Ви біжите від мобілізації? Ось вам повістка». Я розписався, і наступного дня мене вже забрали в армію. І я дуже радий був, що повістка прийшла, бо я все думав, як це зробити, а в добровольчі батальйони йти не хотів, не знав, які там умови.

— Тобто можливості «відмазатись» були?

— В той день, коли я отримав повістку і написав (у соцмережі, ред.), що я піду, чоловік вісім дзвонили мені і говорили: «ти що ідіот? Навіщо пишеш про це, складніше буде відмазатись». Я їм відповів, що і не намагаюсь цього робити.

— А як старший брат відреагував?

— Підтримав, що я йду. Але я розумів, що це більше випробування не для мене, а для близьких. Особливо для Мустафи, тому що він знав, що там є якісь політичні нюанси. Всі це розуміють, і я думаю, що ці нюанси випливуть вже після війни. Тоді буде зрозуміло, хто кому ворог і друг.

— А ти підтримав його рішення йти в політику?

— Ні, в 2014 році ми з Мустафою їхали до Львова на презентацію його книги про Юрія Луценка. На зворотньому шляху він сказав, що я зараз вирішив, що я буду йти (в політику, ред.).

На війні мені не легше, але я не знаю, як Мустафа там живе. Коли тебе постійно змішують з лайном, тому що це треба або одним, або іншим. Так як Мустафа був завжди і проти тих, і проти цих. Вони всі пов’язані одним ланцюжком минулого, мають на нього зуб, тому що знають, що Мустафа знає про них багато інформації. Зараз, коли це сталося з Павлом (вбивство журналіста Павла Шеремета, ред.), я взагалі не знаю. До цього часу було відчуття, що після демобілізації буде все добре. А зараз такого немає. Я розумію, що там ще гірше, ніж тут».

Масі щодня робить дописи на своїй сторінці у Facebook — про загиблих побратимів, ситуацію із забезпеченням армії, дякує волонтерам за допомогу. В інтерв’ю «Громадському радіо» командир висловив своє бачення того, що відбувається на сході України, а також про те, чому війна на Донбасі почалася, і чи можливо її закінчити найближчим часом.

— У нас зараз дибільна війна. Насправді ми можемо йти далі на Донецьк і так далі. Однак яка буде відповідь від Росії. Я не виключаю, що в них мозок може поїхати. Вони можуть кинути всі свої військові сили на те, що знову віджати Донецьк і «ЛНР». Це буде просто масове знищення українців. Якщо не знаєш як закінчити, то не треба починати.

Якщо люди в Донецькій та Луганській області були б більш забезпечені, могли б більше витрачати гроші на знання, на мову, на те, щоб розширювати свій світогляд, то може цього і не трапилось би. Через те, що використовують бідність, розламане суспільство. Мені здається, що через це розпочалася війна.

thumb_img_2419_1024.jpg

Масі Найєм // Ірина Сампан/Громадське радіо
Масі Найєм
Ірина Сампан/Громадське радіо

— Ти змінився за цей рік на війні?

— Так, на самому початку в мене було критичне ставлення до цього. За це треба вибачитися перед тими, хто навчав мене у Львові. Були не такі котлетки, я казав, що це погано. Було багато аватарів, я про це теж писав. Тут я зрозумів, що говорити треба тоді, коли ти знаєш, що ти хочеш від цього отримати. Змінилось те, що я почав відсікати зайве і менше ображатися на якісь речі.  

— Що зараз найбільш критично? Про що треба кричати?

— Я не настільки військовий, щоб говорити про це так. Проте нам потрібна якась військова стратегія. Що і навіщо ми тут робимо? Що роблять політики? Є якийсь дедлайн для того, що вони мають зробити? Я би зробив так, що про загиблих хлопців говорили кожний день. Щотижня, щоб в Верховній Раді виходила людина, яка відповідає за це, і казала, що загинуло стільки-то наших громадян. Треба розуміти, що кожен померлий – це шістсот з чимось тисяч гривень витрачених грошей. Можливо, ці гроші треба було вкласти в армію до того? Щоб цього не сталося? Деталі, що в нас немає якогось БПЛА або інших нюансів, то це питання зверху починається. На що витрачаються гроші? Чому немає таких банальних речей? Ми зараз дещо купляємо. За допомогою Мустафи, купили таку штуку, яка зробить, щоб хлопцям безпечніше було стояти на позиціях. Якщо ми це можемо зібрати за тиждень-два, то чому вони не можуть?

В нас вже 2,5 роки війна, а досі немає можливості правильно розмитнити автомобіль. Немає можливості завести сюди те, що потрібно для військових. Це каже про те, що насправді для політиків там немає війни. Вони разом це зроблять. Так само, як Борислав Береза, як Тимошенко, як Ляшко, чесно кажучи, як Мустафа, тому що вони всі повязані. Так само, як по всій Україні. Якщо ми всі зрозуміємо, що це питання нашого сусіда, коханої людини чи родича, тоді, можливо, зупиниться війна або ми маємо прийняти якесь прагматичне рішення. Після того ми наберемось сил і повернемо те, що історично наше.

— В тебе є якісь способи, щоб «дах не їхав»? Чим ти відволікаєшся?

— Книжки, спілкуюсь з близькими, перед сном щось думаю, уявляю. Я завантажив там деякі відео, фільми. Ми намагаємось з близькою людиною дивитись їх синхронно. І в мене таке відчуття, ніби все нормально, ніби я в Києві. Не хочу зазнаватись, але я хочу зі всього, що сталось, написати книгу. Я не думаю, що вона буде якась класична. Можливо, буде якась пам’ятка.

Коли я дивлюсь, що вже 30 років пройшло. Де я був? Що робив? Армія дорослішає тебе. Плюс є той, що хлопці, коли  звідси виходять, то вони теж стають іншими.

 

Ірина Сампан з Авдіївської промзони для «Громадського радіо»

 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Facebook Twitter Google+