Слухати

Бути авторитетом, а не авторитарним: прості поради професійних татусів (ФОТО, Відео) / Програми на Громадському радіо
Фото: Громадське радіо / Скачати зображення

Бути авторитетом, а не авторитарним: прості поради професійних татусів (ФОТО, Відео)

22 лютого 2018 - 15:49
Facebook Twitter Google+
Наскільки важлива участь обох батьків у вихованні дитини? Як стати авторитетом для доньки та сина? Про це говоримо у третьому випуску програми «Доведи, що кохаєш»

Про виховання дітей та формування здорових моделей стосунків розмірковуємо разом з журналістом Громадського радіо Андрієм Куликовим, батьком 4 дітей, родинознавцем, координатором мережі Центрів підтримки сімей Карітасу України, першим в Україні сертифікованим тренером ініціативи ТАТО.нет Максимом Бондаренком та психологом, консультантом з питань виховання, співзасновником клубу батьківської майстерності, тренером Дмитром Телечкуном.

Тетяна Трощинська: Ми задавали таку тему: «Чи вважаєте ви, що виховання — це чоловіча справа?» І слухач Антон Слободянюк влучно зауважив: «Чи вважаєте ви, що виховання дітей — чоловіча справа?» — аж не віриться, що ви зробили це темою дискусії. Це як зробити темою дискусії «Чи здатна жінка займатися наукою».

Василь Шандро: Ми навіть перед ефіром дискутували, чи коректною є постановка питання саме так. Частина з нас вбачає в цьому проблему, а для частини, можливо, це не є предметом для дискусії. Давайте почнемо зі спогадів про ваших батьків.

Андрій Куликов: Почну з того, що я ніколи не називав свого батька татом, я називав його «папа». І я гадаю, що це важливо, тому що моя дочка мене називає батьком. Мій батько, який до кінця життя так і не навчився української мови, ніколи не заперечував, що я перейшов свого часу на українську мову і зробив її мовою свого вибору. Це для мене найголовніше, що було у моєму батькові. Це повага до мого вибору.

Максим Бондаренко: Перші два слова, які спадають мені на думку — термін «великий неприсутній». З дитячого садочка, зі школи ми всі мірялися, це типово для хлопців, різними розмірами. Один з них був «а ким працює твій тато». Якщо казав міліціонером, то було дуже круто. А я казав, що він моряк. Я дуже сильно його ідеалізував. 80-і роки, а він був в екзотичних країнах, голими руками ловив акул. Ціна за це була така, що я його бачив декілька разів в житті. Єдиний плюс — ми листувалися. Що б не було в тих листах, які б я не писав шалені думки, він завжди казав, що довіряє мені, щоб я спробував, якщо не вийде, це вже досвід. Це була довіра з правом на помилку. Це мені допомогло з роками прийняти його і зрозуміти. Але термін «великий неприсутній» так і залишився.

Нас не навчили того, що я можу бути повноцінним «мужиком», готуючи для того, кого люблю, прибираючи чи допомагаючи робити уроки

Кликайте, чтобы оценить этот материал

Дмитро Телечкун: Наверное, самое яркое ощущение, что родители меня любили. Нас, выросших детей, взрослых, которые остались детьми, сопровождают некоторые пиковые переживания. Они бывают негативные, позитивные. Наверное, с негативными мы научились справляться, а во взрослом возрасте у нас остались позитивные, но не все так просто.

Василь Шандро: Чи існує криза батьківства в Україні зараз? В чому її причини?

Максим Бондаренко: На мою думку, вона не існує зараз, вона існувала, і зараз вже є певні наслідки цієї кризи. Можна дивитися глибше — Радянський Союз, Перша світова, Друга світова. Зараз вже чергове покоління дітей, які мали б бути батьками. Є такий жарт, що перші 40 років дитинства найтяжчі для чоловіка. Найбільший злочин системи, яка була, те, що батька забрали з родини. В деяких сім’ях вдалося передати зв’язок поколінь. Але загалом держава замінила батька. Ця криза нам ще відгукнеться.

Дмитро Телечкун: К сожалению, нас всегда готовили к выживанию. Выживание требует других навыков, оно отличается от созидания как такового. Если мы не поменяем нашу стратегию подхода к детям, то они тоже будут выживать. А кто будет строить? Выживающий человек, не умеет строить, очень трудно созидает.

 

 

Андрій Куликов: Я гадаю, що людина, яка виживає, вміє будувати, тому що іноді для того, щоб вижити, їй треба збудувати. Що стосується кризи батьківства, то в суспільстві, де був батько всіх народів, він часто замінював батька. Справжньої заміни не відбувалося, але був такий образ. Тому батько в родині був начебто не такий потрібний, бо є Батько.

Василь Шандро: Які виклики, окрім виживання, ще з’явилися. Що раніше робили батьки? Що додалося зараз?

Максим Бондаренко: Я також є експертом у сфері міграції. Я довго подорожував світом. Міграцію ми не скасуємо, але раніше було так, що емігрувала родина, а зараз це хтось з членів родини. Або батько бере відповідальність, їде, тяжко працює, привозить кошти, але його певний час не було, відбулися зміни. Якщо їде мама, цей тато опиняється в нових умовах, де може також проявити своє батьківство, але не всім це вдається, бо з якогось пункту зачіпається його стереотипна чоловіча гордість. Нас не навчили того, що я можу бути повноцінним «мужиком», готуючи для того, кого люблю, прибираючи чи допомагаючи робити уроки. Але це є найкращий момент навчання.

Тетяна Трощинська: Перед тим, як розпочався наш ефір, ми оголошували в соцмережах про те, щ оцей ефір буде. 73 людини взяли участь в опитуванні. 90% сказали, що тато є незамінним. Знайшлося 7 людей, які вважають, що тато може не брати участі у вихованні дитини. Ось деякі відгуки:

Юлія Ільченко: «Тато дуже важливий, як для донечки, так і для сина!»

Тимур Мамедов: «Мають брати участь і тато, і мама. В Ізраїлі взагалі тато бере дуже активну участь. І навіть, здається, деколи бачу більше батька з дитиною».

Світлана Іванова: «Пропоную інше опитування: робити дітей — чоловіча справа? Нести відповідальність — чоловіча справа?»

Марина Федорко: «Тато потрібен, як і мама».

Василь Шандро: Українські дослідники так пояснюють причини кризи батьківства в Україні (у звуковому файлі):

Що заважало вашим батькам чи заважає зараз вам у вихованні дітей? Можливо, це кар’єра, робота телеведучим чи журналістом, багато речей від заробляння грошей до самореалізації. Пане Андрію, у вас були через це певні проблеми?

Андрій Куликов: Ясна річ, що були. Але було і багато можливостей. Краще розглядати кожну проблему як можливість.

Кликайте, чтобы оценить этот материал

Я проходив підготовку до хрещення зі священиком Грецької православної церкви Костянтинопольського патріархату. Він мене якось питає: «Тобі вже все зрозуміло?». Я сказав, що незрозуміло одне: для чого ми Богу. Він усміхається і каже: «Бог же ж отець. А хіба отець замислюється, коли робить дітей? Він радіє, коли він їх робить. І тільки потім він починає замислюватися, що з тими дітьми робити».

Тетяна Трощинська: Так і мама часто потім замислюється.

Андрій Куликов: Можливо. Це великою мірою, за винятками, відображає, що справжнє усвідомлення відповідальності приходить після того, як це маленьке створіння уже є на світі. Потім ти починаєш думати, наскільки ти підготовлений чи підготовлена. А ще мені здається, що багато питань, поставлених відносно чоловіків, можуть бути поставлені відносно жінок.

Тетяна Трощинська: У нас на зв’язку є слухач.

dsc00596.jpg

Андрій Куликов // Фото: Громадське радіо
Андрій Куликов
Фото: Громадське радіо

Сергій: Мой отец материл мою мать. Он был военным и всегда досаждал ей тем, что говорил: «Я тебя содержу». Он ей изменял и применял экономическое насилие. За что я должен уважать своего отца?

Я поклонник Евгении Семеновны Мирошниченко. У нее двое детей, но они ей не простили то, что она развелась с их «элитным» отцом и вышла замуж за другого. На кладбище они не ходят. А если у вас будет такая же ситуация, так вам и надо после смерти?

Дмитро Телечкун: Сначала о «так и надо». Я к этому не шел и не стремился. У меня точно не будет такой ситуации. Самая основная преграда — то, что мы все знаем. Нам так кажется. Покупая автомобиль, мы изучаем его устройства. А относительно детей нам кажется, что нам это дано на генном уровне. Идеальных родителей не может быть, потому что дети разные. Нет конкретных советов, но есть определенные вещи, которые нужно знать. Они завязаны на тех механизмах, как ребенок впитывает, как ребенку передаются ценности, как ребенок принимает эти модели. Если отец материл мать, а женщина реагировала на это подобным образом, значит такая модель присуща и дальше.

Тетяна Трощинська: Я завжди кажу своєму синові, що він не повинен поважати мене тільки за те, що я мама. Частина людей в моєму колі роблять мені зауваження. За що поважати?

Дмитро Телечкун: Слово «должен» в последнее время мне очень режет слух. Должен я только самому себе отстаивать свои границы и достоинство. Это должны усвоить все родители. Настоящее уважение и настоящий авторитет матери, когда я могу на нее злиться, когда я могу напрямую сказать о своих чувствах и переживаниях. Если я начинаю их скрывать, какое тут уважение?

Максим Бондаренко: Має бути довіра і розуміння: що б ти не сказав, тебе не відкинуть.

Дмитро Телечкун: Высший смысл уважения — позволить разозлиться и сказать родителю, что тебе неприятно. Нас, к сожалению, учили притворяться. Сейчас я сталкиваюсь с ситуациями, когда это является большой проблемой.

Максим Бондаренко: Коли ми з нашими татами збираємося на посиденьках нашого чоловічого клубу, ми проговорюємо виклики. Це недостатньо гідний рівень утримання сім’ї, часом розірвані стосунки, барк знань, поганий приклад на телебаченні (чоловік-мачо, але дуже рідко сім’янин). Але ми як практики дійшли до того, що найбільший для нас виклик — це непробачення власному батькові його помилок або дитячі очікування, що він мав бути ідеальним. Але як я можу бути суддею своєму батькові чи вчителем? Я не знаю, чому так сталося, але вони тоді зустрілися, щоб з’явився я. За цей дар життя я маю бути вдячним.

Андрій Куликов: А тут питання, дар життя чи тягар життя, тому я вважаю, що вести мову про те, що діти зобов’язані батькам, неправильно. А от батьки зобов’язані дітям, тому що вони приводять їх у цей світ не питаючи.

Василь Шандро: Ми поговорили з людьми, які в дитинстві відчували, що їм бракувало присутності тата. Слухаємо їхні історії у сюжеті.

Тетяна Трощинська: Які тенденції ви помітили в тому, що говорили записані нами герої?

Дмитро Телечкун: Я думаю, что это желание получить поддержку, внимание. Ситуация такая, что мы не можем влиять на события, которые происходят, не можем заставить людей быть вместе.

Тетяна Трощинська: Але там прозвучала фраза, що тато не жив з родиною, але був у житті дитини.

Дмитро Телечкун: Таких историй очень много, но ключевое, это те механизмы, которыми оба родителя должны обладать. Нельзя даже думать о том, что невозможно одному родителю воспитать нормального ребенка, просто нужно знать, что у ребенка есть на каждом из возрастных этапов свои потребности. Если не делать из них проблемы, все нормально. Большинство родителей даже не понимают тех основополагающих принципов, которые формируют ценности.

Большинство родителей даже не понимают тех основополагающих принципов, которые формируют ценности

Максим Бондаренко: Дійсно, є фізична неприсутність. Я б не засуджував, бо причини можуть бути різні. Дуже часто ми на цьому зациклюємося. А як же емоційна неприсутність, ціннісна? Адже батько може бути, але у ролі меблів. Ми з татами жартуємо про «батьківський бермудський трикутник». Можна не пити, не курити, не зраджувати, приносити додому зарплату, але розчинятися на радарах дітей та дружини, коли приходиш додому, бо залишаються тільки зони «телевізор», «холодильник», «диван».

dsc00595.jpg

Максим Бондаренко // Фото: Громадське радіо
Максим Бондаренко
Фото: Громадське радіо

Андрій Куликов: У цьому опитуванні двоє людей сказали те, що я відчуваю як батько і як син. Одна людина сказала, що їй бракувало спілкування з батьком. Я зараз дуже гостро усвідомлюю, що я недоговорив зі своїм батьком. Я думаю, що я багато від нього взяв у галузі знання. 20 років минуло, як не стало батька, але я думаю, що отам ми могли пройтися разом і поговорити, а там могли прогулятися. Інша людина сказала, що тато недоносив на ручках. У мене є відчуття, що я недоносив свою дочку на ручках. Хоча, за моїми спостереженнями, приблизно до 10 років я приділяв їй набагато більше уваги, ніж мої ровесники. Тепер я думаю, що і згодом я мав би це робити більше. Я безмежно вдячний своїй дочці, що вона ніколи мені не закинула цього. Іноді, коли вона зараз до мене звертається, дбає про мене, іноді кпить з мене, я дивуюся тому, наскільки вона зберегла до мене почуття.

Тетяна Трощинська: Чи можна доносити на ручках, достатньо договорити?

Андрій Куликов: Можливо, можна. Відносно мами у мене таких відчуттів немає. Я з нею спілкувався набагато більше. Мій батько був «великим неприсутнім» при тому, що він не був моряком, він був науковцем. Він приходив з роботи, йшов до кабінету і писав чергову брошуру. Тоді в домі все мало бути тихо. Мені здається, що не він мав мені приділяти більше уваги, а я мав йому приділяти більше уваги.

Максим Бондаренко: Коли ми були в Польщі, я навчався в інституті родини, ми приїхали з дружиною, з дітками. Там був кемпінговий будиночок професорів, які впустили мене в своє коло. Я їх побачив не на кафедрі, а як батьків. До одного з найсуворіших професорів прийшла 20-річна донька, сіла йому на коліна, він її притулив, як малесеньку. Він її в чоло поцілував, і вона пішла. Можна доколисати. Відчуття батьківського серця, як на мене, дає відчуття безпеки.

Дмитро Телечкун: Андрей правильно говорил про упущенное время. Можно ли при постоянном отсутствии уделять ребенку больше времени? Да, можно. Отцы ищут отговорки. Наступает момент, когда ребенок не будет какое-то время идти к отцу. Если отношения искренно выстроены, то и ребенок попросит столько, сколько ему надо.

Василь Шандро: Можливо, є певні стереотипи, що займатися вихованням дитини — це не батьківська справа?

Андрій Куликов: Це настільки ж абсурдне чи парадоксальне питання, як і те, що не батьківська чи не чоловіча справа прати чи варити обід, прибирати в хаті. Я прав пелюшки. Я працював журналістом. Це по-іншому виснажлива робота, а фізичні сили зберігаються. Коли після роботи ти приходиш додому, то це твій обов’язок допомогти іншій людині, з якою разом ти народив цю дитину.

Коли після роботи ти приходиш додому, то твій обов’язок допомогти іншій людині, з якою разом ти народив дитину

Василь Шандро: Насильство в сім’ї часто називають «жіночою проблемою». Джексон Кац (педагог, режисер і культурний теоретик, відомий активіст руху проти насильства) стверджує, що це глибоко чоловіча проблема і саме чоловіки мають взяти на себе відповідальність, стати лідерами змін в цьому питанні. У нас є ролик на цю тему (у звуковому файлі).

Тетяна Трощинська: Дмитре, я бачу, що ви не з усім згодні.

Дмитро Телечкун: Если говорить об ответственности мужчины за насилие, за искоренение насилия, то здесь не ответственность мужчины, это ответственность среды, воспитания родителями нас как людей, которые не умеют и не учились понимать свои границы, отстаивать свое достоинство. Мы сталкиваемся с разными видами насилия, но если мы не реагируем, мы подаем плохой пример нашим детям. Мы должны пресекать это, научить этому нужно в раннем детстве. Нужно научить пресекать свои импульсы и научить правильному ответу. Нельзя позволять другому нарушать достоинство. Можно привести кучу примеров, когда женщина психологически так задавит ребенка, что непонятно, что с ним будет дальше.

Максим Бондаренко: Я б радив проговорювати свої емоції, особливо неконтрольовані вибухи, зі своєю дружиною і з дітьми. В конфлікті дуже рідко один неправий. Коли ми говоримо про сімейний конфлікт, то ми сваримося при дітях. Але як часто ми миримося при дітях? Чи навчили наші батьки нас вибачатися?

dsc00592.jpg

Дмитро Телечкун // Фото: Громадське радіо
Дмитро Телечкун
Фото: Громадське радіо

Андрій Куликов: А я хочу привернути увагу до останньої фрази пана Каца, що чоловіки мають бути не проти жінок, а разом з ними. Так само і жінки мають бути разом з чоловіками. 

Тетяна Трощинська: Можливо, нам варто виділити практичні речі татусівства, які можуть бути цікавими та унікальними.

Дмитро Телечкун: Если говорить о советах, то это ценить то время, которое дано побыть с ребенком. Можно быть достаточно эффективным родителем при редких встречах. Можно быть абсолютно неэффективным родителем, если ты присутствуешь. Если говорить о случаях, то мое пиковое отцовское переживание, когда мы играли вместе (я, жена и ребенок), ребенок прервал игру и сказал: «Я так счастлив, что мне хочется плакать». Это та часть, за которую я себя корю. К сожалению, таких моментов было мало.

Максим Бондаренко: Чоловіки, для нас важливе питання бути авторитетом. Хочете бути справжнім авторитетом, не авторитарним, а тим, кому довіряють? Будьте з дітьми. Авторитет формується від присутності. Я вчуся ходити на побачення з дружиною, з дітьми, з кожною дитиною. Що значить ходити на побачення? Це не просто проведений разом час, це ти і я, час тільки для нас. Моя трирічна Марія ввечері каже: «Пішли на побачення». Я мушу запалити свічечку (це не обговорюється), їй роблю пластівці з молочком, собі чай з м’ятою. Головне — не заснути. Вона пару ложечок з’їсть, дивиться на мене і каже: «Ти мене бачиш?». Я кажу, що бачу. Вона відповіла, що теж бачить мене, встала і пішла спати.

Андрій Куликов: Більшість мого матеріального досвіду татусівства, напевно, вже не має великого значення, бо це 80 — початок 90-х років. Батьку, тату, якщо ти хочеш мати авторитет у дітей, умій майже все, що вміє мама. Татусі, не ревнуйте дочок до їхніх хлопців.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

logo_mdm_fr_cmjn.jpg

За підтримки МГО «Лікарі Світу» //
За підтримки МГО «Лікарі Світу»
За підтримки Міжнародної гуманітарної організації «Лікарі Світу»

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.