Слухати

Громадське Радіо / Скачати зображення

Культурна дипломатія, або Як говорити світові про Україну

13 жовтня 2016 - 15:46 215
Facebook Twitter Google+
З'ясовуємо, які можливості надає культурна дипломатія, та наскільки потрібна культура у кризові часи — з Іриною Вікирчак

У гостях Ірина Вікирчак — кураторка літературних фестивалів і керівниця Національного бюро програми ЄС «Креативна Європа». Говоримо про культурну дипломатію загалом та літературні події, які стосуються просування України та її інтересів у світі, адже Ірина  нещодавно повернулася з Амстердама (з літературного фестивалю «Read my world»), яикй цього разу був присвячений українським та польським письменникам. 

Ірина Славінська: Чи фестивалі і культурні події — інструмент культурної дипломатії?

Ірина Вікирчак: Я не можу не погодитися з цим. Фестиваль в Амстердамі дуже чітко показав і проказав голосами наших письменників, що література, мистецтво не може бути відокремлене від політичних меседжів, від того, що відбувається в соціумі.

Ірина Славінська: «Культурна дипломатія» — популярний термін, який виник у нашому говорінні про культуру і її задачі десь з Євромайданом чи одразу після нього. Що ж таке культурна дипломатія?

Ірина Вікирчак: Я дуже добре пам’ятаю момент, коли у моєму житті з’явився термін «культурний менеджмент». Він передував культурній дипломатії і з’явився тоді, коли я цим почала займатися. Можливо, навіть не до кінця розуміючи, що це і яка його функція. І пізніше з’явився термін, який дозволив легше пояснити те, чим я займаюся, людям у моєму оточенні. Це було 5-7 років тому. Але наші події, які почалися в 2013 році, викликали значне пожвавлення в культурній сфері і ефект того, що мистецтво і культура стали дуже важливими носіями інформації, соціальних і особистих меседжів. І роль культури в скрутний час в будь-якій географічній точці неможливо переоцінити.

Ірина Славінська: Водночас, якщо говорити про культуру в кризові часи в подібних умовах, вона може здаватися витребенькою, через бачення її як чистої розваги.

Ірина Вікирчак: Так, звичайно. Це безпосередньо пов’язано, скажімо, і з рівнем життя у конкретній країні, наскільки люди читають, наскільки вони можуть собі дозволити культуру і наскільки культура є безкоштовною, наскільки вона монетизована. З часів Євромайдану значно пожвавився культурний обмін між Україною та західними країнами, значно зріс інтерес до України.

Є поверхові газетні заголовки про Україну, покриваються дуже вузькі теми, і в основному, це речі недобрі, тоді як культура дозволяє представити Україну у форматі людей, які тут живуть, як вони думають, що їдять, як спілкуються, які у них цінності.

Через універсальну сторону культури налагоджується певне розуміння і зв’язок.

В Амстердамі на фестивалі  Read My World було кілька ситуацій, які показали необізнаність, недостатнє розуміння організаторами і голландською стороною наших центрально-східних історичних процесів, історичних ран і вразливих місць. З іншого боку, ця напружена ситуація викликала і спровокувала нову дискусію, діалог.

Ірина Славінська: А яка саме ситуація?

Ірина Вікирчак: Це стосується польської сторони. На відкритті фестивалю був представлений вірш Віслави Шимборської у вигляді перформансу, з продовженням тексту авторки перформансу, в якому говорилося про події Кришталевої ночі (погром 1939 року). І до нього реферувалося у помилковій формі, зовсім забувши про те, що ці речі болючі. І після цього одразу на сцену вийшли Ольга Токарчук, Юля Федорчук, які одразу відреагували на цю помилку і запросили до подальшої дискусії.

Увесь фестиваль пройшов під цим знаком, особливо, для польських учасників. У фокусі були дві країни: Україна та Польща. Це четверо письменників з України та четверо з Польщі, які взаємодіяли з голландськими колегами, журналістами, представниками кафедри, яка займається слов’янськими студіями в університеті Амстердама. Ці люди мають певні знання про Україну та Польщу, але, як виявилося, ці знання не несуть розуміння.

Нехай ми говоримо про літературу, певні історії, які презентуються з України в світ, — кожне напружене і проблемне питання вимагає дискусії.

Ірина Славінська: І ця дискусія, напевно, провокує тонку межу між помилковим прочитанням і правом на власну інтерпретацію. Напевно, навряд чи різні країни можуть мати однакову читанку.

Ірина Вікирчак: Звичайно. Але є певні універсальні речі. Для мене література є універсальним носієм, медіумом, який допомагає людям порозумітися. Йдеться про почуття, переживання, досвіди, які завжди десь повторюються. Скажімо, через такі дискусії: представлення того, що є в українській, польській, голландській програмі фестивалю — те, що виставляється на стіл і розігрується певна партія.  А в дискусії бере участь і зал. Не кажу, що вдається знайти істину, бо знайти правду дуже складно. Але це допомагає. Коли є майданчик, запрошені сторони, добре сформульована тема, в розмові вдається знайти якщо не порозуміння, то глибше розуміння того, що відбувається.

Ірина Славінська: Хто ті люди, які ходять на подібні події?

Ірина Вікирчак: Це дуже цікаво. І у мене є дві відповіді про дві ситуації. Цей фестиваль ініційований голландською стороною. До ідеї запрошення українських письменників непричетні посольства, в складі команди фестивалю нема українців. Ця ініціатива голландська. Попередні роки гостьовими країнами були зовсім далекі від Європи регіони і країни. Але трансформаційні процеси привернули увагу тих людей, котрі ініціюють фестиваль. Директорка фестивалю приїжджала минулого січня в Україну, тоді вона запросила мене курувати літературну програму. Тому публіка відповідна. Це публіка будь-якого голландського фестивалю, яка прийшла не лише тому, що Україна, а тому що це література, фестиваль, пізнавання світу.

В квітні, коли в Голландії відбувався референдум, з директоркою фестивалю нам вдалося за ініціативи Олі Жук і культурної дипломатії при МЗС організувати літературну зустріч з Катею Петровською в Амстердамі. Я дуже уважно спостерігала за публікою, яка прийшла на цю подію. На той момент це було важливо і з міркувань референдуму. У Каті Петровської якраз вийшла книга голландською, зустріч відбувалася у локації в центрі Амстердама.

Локація зібрала повний аншлаг. Там була попередня реєстрація, і багато людей навіть не могли потрапити. Але ці 100-120 людей — голландська інтелігенція, люди, які змогли поставити Каті питання, на які вона відповідала зрозумілою їм німецькою або через перекладача. Наступного дня чи через два дні ці люди прийшли на референдум і, очевидно, проголосували «за». Я не кажу, що ця подія вплинула на результати референдуму в Амстердамі. Але нехай вся Голландія проголосувала проти приєднання України до ЄС, Амстердам — за.

Ірина Славінська: Які ще цікаві алгоритми дипломатичних процесів можна вершити через культуру?

Ірина Вікирчак: Такі можливості також дає програма «Креативна Європа». Зараз відбувається прийом заявок по програмі міжнародного співробітництва, де можна отримати на спільний проект зі 5-6 партнерами ледве не два мільйони євро. «Креативна Європа» мені імпонує тим, що змагаються за грантову підтримку не країни, а проекти. Проекти, створені в союзах.

Є два напрямки проектів міжнародного співробітництва: маломасштабні і великомасштабні. Маломасштабні проекти мають готуватися трьома партнерами з трьох країн-учасниць програми «Креативна Європа». Це означає — розвивати свої стосунки з європейськими колегами. Я вважаю, що це прекрасна можливість і такий формат дуже важливий. Для великомасштабних проектів потрібен один партнер-лідер і п’ять інших партнерів з різних країн. Зараз у програмі бере участь 38 країн.

Ірина Славінська: Культурний продукт і додана цінність створюються у кожній з цих країн?

Ірина Вікирчак: Критерії спільного продукту такі, що створюється додана вартість. Враховуються і пріоритети програми «Креативна Європа» (мобільність творів мистецтва і авторів, менеджерів культури; робота з аудиторією та розвиток аудиторії; розвиток нових бізнес-моделей: як поєднати виробництво культурних продуктів з їх певною комерціалізацією; створення онлайн-платформ, оцифрування архівів)

Ірина Славінська: І в чому тут дипломатія?

Ірина Вікирчак: Що ми можемо показати наші українські організації різної юридичної форми. Вони можуть співпрацювати з європейськими, приносити цінності та додавати їх до європейських.

Ми можемо зламати стереотип, що Україна позаду, в неї нема культури чи інституційних можливостей.

Ірина Славінська: Який культурний продукт, вироблений в Україні в контексті культурної дипломатії, може бути таким, щоб достатньо легко експортувати до Європи?

Ірина Вікирчак: Дуже легко транспортувати літературу: потрібен автор і його книги.

Ірина Славінська: Яка література легко експортується?

Ірина Вікирчак: Залежно, на яку літературу є запит. В Амстердамі програма фокусувалася  на документальній літературі. В Кракові ми будемо представляти фікшн — українські романи чотирьох письменниць. Коли, наприклад, думаю про Коцюбинського, може бути цікаво показати традицію нашої універсальної літератури.

Цікаво привозити кіно. Його так само треба перекладати, але це робиться. Docudays роблять неймовірні речі з презентацією документальних фільмів в Європі. Мені видається, потяг до документальних речей викликаний газетними заголовками і тим, що Україна з’явилася в їхньому полі зору тільки через недавні події в нашій реальності. Але головне, щоб контент був якісний, запрошував до діалогу, щоб викликав щирий інтерес не лише до об’єкту, а і до України в цілому.

До культурної дипломатії також належать кухня, танці, креативні індустрії, які включають одяг українських дизайнерів.

Ірина Славінська: Як зробити роботу українських митців (і не тільки) більш сексапільною для європейського споживача?

Ірина Вікирчак: Я б сказала, зробити все легшим: не надавати важкості та похмурості. 

Програму «Антена» профінансовано у рамках проекту Гете Інституту «Культурно-освітня академія».

 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.