Слухати

Андрій Любка: Європа — це регіони, а не держави

22 жовтня 2016 - 14:19 639
Facebook Twitter Google+
З письменником Андрієм Любкою — про постать європейського письменника, культуру провінцій та про те, чому добре бути ужгородським письменником

Ірина Славінська: Ти дуже багато мандруєш. Для резиденцій, стипендій, навчання, з турами, мандрівки, коли тебе перекладають. І є ще складова закарпатського письменника. Наскільки сучасний український письменник може бути європейським чи пан’європейським письменником?

Андрій Любка: Я думаю, всі країни, які по-справжньому люблю, до яких подорожую, мають проблеми із власною європейськістю. Як в Закарпатті, коли кажуть, що треба їхати в Черкаси, кажуть: я їду на Україну. Так само в Сербії, Румунії, Хорватії, яка вважає себе форпостом, оскільки це католицька країна, близько до Італії та має всі компоненти європейськості, проте у них є сумніви щодо власної європейськості.

Мої подорожі стали логічним продовженням дослідження самого себе. Тому що, поїхати в Сербію — це те саме, що далі бути в Ужгороді і бачити тих самих людей.

Ірина Славінська: А як ти це впізнаєш? Коли я, навчаючись, на певний час приїхала жити до Франції, і попри знання французької мови, навчання у змішаному студентському середовищі, було відчуття бар’єру: ти робиш якісь жести трохи не так, як інші, в кафе платиш інакше. І я весь час пам’ятаю відчуття, коли ти вагаєшся між тим, щоб якось маркувати свою інакшість, носити вишиванку, наприклад.

Андрій Любка: Перерву тебе історією. Минулого року я пливу на поромі зі Стокгольма на острів Готланд у Швеції через Балтійське море. Дивлюся, старший чоловік із наплічником, а на ньому — жовто-блакитна стрічка. Я підійшов і сказав, як це приємно, бачити людину із жовто-блакитною стрічкою. Він щось відповідає мені шведською, а потім англійською. Все одно, я його обійняв, кажу: «Так приємно, що ви навіть не українець, а підтримуєте Україну, носите стрічку». А він каже: «З чого ти взяв, що я підтримую Україну?» А виявляється, просто шведський прапор має ту саму колористику. І ми годину пливли морем і він скоса поглядав мене.

Я був два роки тому в Чехії на День незалежності України. І там влаштували величезний мегамарш українців, які йшли в вишиванках, з прапорами. Ми підійшли до пам’ятника Шевченку, виголосили там якісь промови. А, скажімо, в Сербії це важко уявити. Це неможливо з огляду на саму специфіку внутрішньосербської ситуації.

З одного боку, Сербія ніби підтримує нацменшини. У Воєводино живе меншина, які називають себе руснаки. Ми науково називаємо їх бачванські русини. Їх зараз 20 000. І вони мають свій театр, видавництво, два журнали, кафедру в університеті, радіостудію, телепрограму, вони отримують купу державного фінансового забезпечення, у них є рок-гурти, виходять диски. Це дивно, бо так Сербія не підтримує людей, які себе вважають чистими українцями, із пізніших хвиль еміграції, бо руснаки — це українці із Закарпаття і Галичини, які виїхали 280 років тому. У них майже нічого не залишилося, їхня мова — щось середнє між сербською і словацькою, у них залишилася лише греко-католицька віра, це єдине, що їх тримає. Навіть у головному їхньому селі Руський Хрест, майже нема більшості. Це маленька спільнота, яка зникає. Але вони отримують підтримку від Сербії. В той час люди, які в переписі називають себе українцями, такої підтримки не мають і не можуть з огляду на сербську ворожість сербсько-українських стосунків.

Бо Сербія — проросійська держава. У нас нема якихось причин для ворожості, у нас не було конфліктів. Історично ми дуже близькі, бо значна частина сербів здобувала освіту у Києво-Могилянській академії, і в них є цілий період в літературі, вони писали мовою, яка називалася славено-сербська — щось середнє між староукраїнською і сербською. Але вони нас недолюблюють за інерцією. Бо у нас конфлікт з Росією, бо ми ніби зраджуємо якусь православну віру. Насправді, просто вони нічого не знають про Україну.

Ірина Славінська: Європейський письменник як словосполучення має сенс?

Андрій Любка: Я фан провінцій. Навіть, коли подорожую, мене цікавлять провінції, бажано запустілі, де мало людей, але зберігся дух. Де відсутній теперішній час. Тому мені подобається визначення Європи не як держав, а Європи регіонів. Мені приємно, коли кажуть: ужгородський письменник.

Ірина Славінська: Закарпатський письменник?

Андрій Любка: Мені не подобається слово закарпатський. Для мене закарпатський письменник — Юрій Андрухович, він живе за Карпатами, він — закарпатський письменник. А ужгородський — це навіть класно. З іншого боку, європейський письменник щось має у собі спільного, якщо би ми знайшли спільну мову. Але спільної мови нема і ми завжди мусимо себе називати відповідно до культури і мови з якої походимо, щоб зрозуміти контекст.

Цікаво було б зробити такий дослід і сформувати навчальну програму для університету на один семестр: європейська література. Лише європейська література. І мене б дуже цікаво, чи була б там Албанія і Вірменія, як би укладачі формували поняття Європи.

Я вивчав Центрально-Східну Європу. Румунія вивчається і у Балканах, і у Центральній Європі. Частина Румунії, Трансільванія, була частиною Австро-Угорщини, відповідно, має зовсім іншу генетичну і культурну пам’ять. Тому Румунію можна розглядати і так, і так. Відповідно, від регіонів залежало би визначення цілих держав. Тому регіон у цьому сенсі для мене цікавіший і плодючіший.

Ірина Славінська: Якщо дивитися на роботу письменника як певний різновид кар’єри, як це функціонує, якщо говоримо про європейських письменників та письменниць. Хто ці люди?

Андрій Любка: Переважно, як у нас, коли більшість із людей змушені працювати деінде і заробляти свій хліб літературою, особливо, якщо це не масова література. Але це часто суміжні професії. Ми любимо у біографіях читати, що хтось працював вантажником, столяром. Це цікаво читати у біографії. Але найчастіше письменники працюють журналістами, викладачами, редакторами. Це досить закрите коло у кожній країні. 

Можна трактувати, з одного боку, якщо взяти негативну точку зору, що ця література, сучасна українська культура не цікавить місцеве населення. А можна взяти позитивну оптику і сказати, що після всіх розстрілів і того, що відбулося з нашою культурою, вона народила щось абсолютно нове, яке в чомусь суперечить традиції. Не можна сказати, що сучукрліт — логічний етап після совєцької літератури. Цим етапом є Спілка письменників і коло навколо Банкової 2.

Ірина Славінська: Але є ще комунікаційна версія, яка мені дуже імпонує, і маркетингова, про те, що не всі, хто продукує літературу, видавці, навчилися доносити меседж до цільової аудиторії. Чи є у європейських письменників спільна мова?

Андрій Любка: Є. І я думаю, вона не залежить від часу. Весь час, коли ти кудись приїздиш або вони приїжджають на наші фестивалі, це одна велика компанія, у якої одні й ті самі інтереси і досвід. Письменник, а особливо, якщо йдеться про поетів, людина, яка вважає себе глибоко покинутою, зневаженою, недооціненою і т.д. Мене завжди найбільше тішить, коли колеги з інших країн кажуть ту саму сакральну фразу, що нема критики: у нас ніхто не може нормально прочитати  книжку, ніхто нічого не розшифровує. Виявляється, це один і той самий простір.

Я хотів би торкнутися і питання культурної інфраструктури. У  нас зараз створюється Інститут книги, наші письменники досить успішно на різних щаблях користуються інструментами, які створені у Європі: резиденціями, можливістю підтримки перекладачів, програмами, які підтримують мобільність, подорожі. Але в Україні ми ще не створили такого інструментарію.

Відповідно, коли хтось тобі пише із бібліотеки: ми б хотіли, щоб ви приїхали, презентували свої книжки, наші вдячні читачі будуть дуже раді вас бачити. Логічніше просто взяти і відмовити, ніж сказати: добре, я до вас приїду, а чи хтось візьме на себе організаційні витрати, навіть не йдеться про гонорар. Бібліотека не може покрити це, у них нема для цього рахунку, у них нема цього у свідомості. Тому доводиться просто відмовляти.

Наші колеги із західного боку у кращому становищі. Вони мають цей інструментарій. І це якоюсь мірою допомагає їм триматися на плаву. Із новою книжкою я був у Дрогобичі, Червонограді, Золочеві. І це прекрасний досвід, бо там є запит на культурні події. Люди різного віку, освіти хочуть приходити. Вони цікавляться, уважно слухають і купують книжки.

Ірина Славінська: Буття ужгородським письменником — що це дає?

Андрій Любка: По-перше, позбавляє якоїсь відповідальності. Всі, хто вчилися  у школі, знають, що в хрестоматії нема закарпатських письменників. Ми говоримо про закарпатську школу живопису, але нема закарпатської літературної школи. Закарпаття донині сильно і серйозно не було репрезентоване в українській літературі. Тому це позбавляє сильної відповідальності. Можна бути безтурботним, трохи гратися у всі ці процеси.

Колись я запитав одного художника в Ужгороді, чого Закарпатська школа живопису так відрізняється від львівської, чим мотивується ця різниця. Він сказав мені класну фразу: у нас інша густина повітря. І це правда, інші кольори, видно, що це південь, видно у рослинному розмаїтті.

Так само і з літературою. Вона ніби така сама, пишеться такою ж мовою, а насправді, — є тематичні різниці. Якщо часто дивитися на полотна закарпатських художників, це будуть гори, гуцули, багата і яскрава колористика. Тому мені здається, що Закарпаття — балканський регіон. Через цю червону черепицю, розмай квітів, такий букет, який є в повітрі.

Ірина Славінська: Письменництво і письменники з Закарпаття або з Ужгорода — що цікавого і особливого можна почути і прочитати?

Андрій Любка: Напевно, дуже багато місцевих історій. Може тому закарпатська література і не стала такою відомою. Років 10 тому у нас відбувалося забруньковування чогось такого, як колись Станіславського феномену. Наш письменник Михайло Рожко сформував дві антолгії сучасної закарпатської літератури. Одна — «Джинсове покоління», а друга — «Корзо», як центральна вулиця в Ужгороді. І ці антології мали вибухнути і показати літературне Закарпаття всій Україні. Насправді, з цього нічого не вийшло. Можливо, через те, що антології були видані у місцевих видавництвах. Вони ніде не прозвучали.

Нема видавництва, яке б зайнялося промоцією цих книжок. У них нема контактів із книгарнями. Закарпатські видавництва працюють як поліграф-центри. Це величезна різниця. Це одна з причин, чому багато цікавих і талановитих закарпатських письменників починали писати, варилися у закарпатському котлі до того, що розварювалися і зникали або деградували, у них не було нормального виходу поза межі регіону, не було середовищ. Попри те, що Ужгород — дуже гарне місто, розташоване близько до всього і за три години можна бути в Будапешті, нема середовища, з яким говорити, обмінятися книжками, обговорити публікації не у районній газеті.

Ірина Славінська: Я пам’ятаю розмову з Оксаною Луцишиною, яка також з Ужгорода. Ми говорили про певне порівнянні в часі українських літературних контекстів. Вона говорила, що наприкінці 90-х було відчуття абсолютної пустелі, коли відсутність середовища була настільки тотальна, не було з ким поговорити. Ця ситуація змінюється?

Андрій Любка: Змінюється. Але в Україні не налагоджена робота провінцій, малих міст. Ми у суботу будемо святкувати в Ужгороді 10 років НЛО «Ротонда». 10 років тому ми, молоді поети, зібралися на факультеті і створили НЛО: неформальне літературне об’єднання. Ми написали маніфест, думали, що будемо як футуристи робити це разом. Минуло 10 років, але то мене довгий час не було, я виїхав з Закарпаття, то Вік Коврей, який був душею об’єднання, живе і працює в Києві. Так само всі у якийсь момент починають задихатися і виїжджати, і середовище саморуйнується.

Ірина Славінська: Чому задихатися?

Андрій Любка: Бо нема чим зайнятися, як реалізувати свої таланти. Якщо ти письменник, міг би працювати журналістом, в Закарпатті нема медій, в яких ти міг би залишитися незаплямованим. Всі вони комусь політично належні. Тому люди тікають, часом вони повертаються, але середовище руйнується, руйнуються горизонтальні міжпоколіннєві зв’язки.

Я згадував про малі міста, вони здаються трохи покинутими. Там є запит, люди хочуть прийти, хочуть, щоб до них приїздили. Але проблема в тому, що самі ці малі міста не дають собі ради з концепцією малого міста.

Ми говорили про резиденції, які є на Заході. Я був в Австрії на резиденції. Місто має традицію міського писаря, який був ще із Середньовіччя. Зараз місто створило резиденцію і запрошує жити якогось закордонного письменника на місяць і бути, умовно кажучи, його писарем, виплачуючи йому зарплатню. Всі запитують, для чого це містові? Справа у тому, щоб у малому місті затримати найкращу частину населення, їм треба наповнити порядок денний реальним і нормальним життям. Коли цього нема, люди тікають, бо не можна просто заробляти, цього всім замало.

Ірина Славінська: Які цінні лайфхаки ти побачив, мандруючи різними країнами Європи та Україною?

Андрій Любка: Минулого року MERIDIAN CZERNOWITZ мав проект «Мережа». І це були 26 міст. У кожному була і є команда ентузіастів, які взялися щось організовувати. Часто вони самі пишуть, але в якийсь момент цього спілкування їм стало замало. І вони почали самоорганізовуватися і запрошувати письменників. MERIDIAN CZERNOWITZ виконав посередницьку місію і зв’язав їх ланцюгом горизонтальних контактів: познайомив між собою і зробив кілька турів письменників, які об’їхали всі міста, де молодь організовувала літературні виступи.

Ірина Славінська: Чи ця робота виявилась тривкою?

Андрій Любка: Вона дала прекрасні плоди. Я часто був вражений якістю організації зустрічей там, де я цього не сподівався. Скажімо, в частині цих міст вхід на літературні події був платним і це було дуже навіть успішно.

Проблема, яка постала після того, як проект «Мережа» закінчився і письменники  перестали їздити великими турами полягає в тому, що люди, які були у цих містах, не інкорпорувалися в місцеву інфраструктуру культури, бо її просто нема. Таких людей 2-3 на місто. Їх треба було б працевлаштувати в літературний музей, бібліотеку, дати можливість зачепитися і бодай символічно затримати. Тоді вони далі на своєму робочому місці організовували б те саме і наповнювали життя міста культурними подіями.

У теперішньому Кропивницькому презентацію організовували дві дівчини, які вчилися там. Зараз побачив на Facebook, що вони переїхали до Львова на магістратуру. Хто залишився у Кропивницькому, чи будуть там літературні події — неясно. Результат, який був, не забетонувався.

Натомість, є позитивний приклад у Луцьку. Є мистецьке об’єднання «Стендаль». Їхні заходи стали такими популярними, що розголос дійшов до міської влади і вона дає їм приміщення у центрі міста на Дім літератури. І вони матимуть своє приміщення. Можливо, із перспективою створення мистецької кав’ярні, де вони зможуть заробляти кошти на свою діяльність.

Ірина Славінська:  У якому місті тобі найбільш подобається виступати?

Андрій Любка: Чернівці. 

Програму «Антена» профінансовано у рамках проекту Гете Інституту «Культурно-освітня академія».

 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.