Слухати

Мізогінія та гендерні стереотипи, або She for She

30 вересня 2016 - 11:56
FacebookTwitterGoogle+
Як популярні телевізійні шоу підживлюють гендерні стереотипи в нашому суспільстві? І як менторство та сестринство, навпаки, об'єднують і надихають жінок.

«Пропагувати не мову ворожнечі, не мізогінію, а дружбу і солідарність». Про це говорить соціологиня, доцентка кафедри соціології НаУКМА Тамара Марценюк про українське суспільство і внутрішню мізогінію: від анекдотів та жартів до порушення прав людини. 

Ірина Славінська: Якщо говоримо про внутрішню мізогінію жіночого середовища проти жіночого середовища, як це можна окреслити?

Тамара Марценюк: В ширшому значенні можна пояснити явищем сексизму загалом, дискримінаційного і нетерпимого ставлення залежно від статі. Мізогінія – доволі негативне ставлення до жінок, є проявом сексизму.

Те, що можна назвати гендерними стереотипами і звідки все починається, – це певні традиційні уявлення про ролі жінок та чоловіків, фемінність і маскулінність. Ми бачимо, що в суспільстві доволі поширені стереотипи, вони відтворюються переважно в різноманітних середовищах соціалізації або виховання індивіда, яке починається від народження. Нам уже тоді підказують, як поводитися дівчаткам і хлопчикам. Продовжується все далі у школі, і дуже активно підтримується ЗМІ: на прикладі ток-шоу «Холостяк», «Від пацанки до панянки», «Зважені та щасливі». Це певні публічні посили того, як сприймається і як повинна виглядати справжня жінка чи справжній чоловік.

20 160 927_174 755.jpg

Тамара Марценюк // Громадське радіо
Тамара Марценюк
Громадське радіо

Ірина Славінська: Названі програми можна використати як трамплін для опису більш упізнаваного: того, про що йдеться, коли говоримо про усталені стереотипи, які є одним з чинником формування мізогінного ставлення до жінок.

Тамара Марценюк: Навіть починаючи з букварів: якщо згадати радянські, то там мама мила раму, а папа работал. Є певні уявлення про гендерні ролі. Передусім, що миття рами, – не робота, а так звана дозвіллєва практика; що хатня робота закріплена за жінками, а тато займається більш серйозною роботою. Пізніше ми бачимо, що в школі трудове навчання поділене на обслуговуючу працю для жінок і так звану технічну працю для чоловіків. Ми бачимо, що навіть вчительки бачать певні ролі та очікування: що важливіше для хлопчиків (це, переважно, точні науки, інформатика) і що для дівчат, куди нам далі слід вступати вчитися.

Наше суспільство є доволі незаможним. Тому воно доволі активно практикує перегляд телебачення. Якщо переглянути популярні ток-шоу, наприклад, шоу «Холостяк», де чоловік обирає серед 50 жінок, які конкурують між собою. Це теж показує певну боротьбу жінок, які замість того, щоб солідаризуватися, між собою є суперницями.

Ще шоу «4 весілля», бо жінки там конкурують між собою за найкращий сценарій весілля, виставляють бали одна одній. Все-таки в реальності набагато більше жіночої дружби і підтримки, ніж суперництва. Але ми бачимо, як такі популярні ЗМІ хочуть показати жінок суперницями, які конкурують між собою. В чомусь проблемними, яких треба перевиховати з нетипових ролей пацанок на так званих панянок, берегинь і барбі. Два стереотипні образи для жінок, які в тому числі підтримують самі жінки – це так звана берегиня домашнього вогнища і барбі – це орієнтація на красу. Пам’ятаємо висловлювання для чого повинні приїжджати іноземці на «Євро-2012».

Ірина Славінська:  …бо в травні стає тепліше, і жінки роздягається. Контекст, про який ми говорили, – це певна рамка сексистського суспільства. В який момент у цьому сексистському контексті можна говорити про мізогінні прояви, коли це не просто сексизм навколо нас, а акт мізогінії?

Тамара Марценюк: Вважається, що мізогінія є так званим діяльнісним компонентом. Коли ми більш активно щось кажемо чи робимо, особливо, якщо це підтримується і стосується конкретних жінок, які цінуються не за певні заслуги, а за те, що належать до групи жінок, коли є певна мова ворожнечі в доволі різних проявах, коли вживається відповідна лексика.

Ірина Славінська: Можна пригадати низку доволі гучних заголовків, наприклад, обговорення зовнішнього вигляду пані Гонтарєвої, яку на котрійсь зустрічі зняли у білих уггі, тоді почалося обговорення, як це негарно і де підбори; подібна історія була з обговоренням пані посла України в Великобританії, коли вручали вірчі грамоти королеві Великобританії; стосовно неголених ніг Надії Савченко; і з останнього про «сексбомб у парламенті» із галереєю портретів депутаток у вбранні, в якому вони прийшли у ВР.

Тамара Марценюк: Так, ми бачимо, що вживається відповідна лексика. Так само недоречно щодо професіоналізму цих жінок застосовується той чи інший аналіз. Щоб перевірити, чи це дійсно сексизм і мізогінія, доцільно дзеркально поставити на це місце чоловіків: чи обговорювали б їх одяг, чи зазначали б щось про зовнішність чоловіків.

Ми бачимо, доволі рідко коли чоловіки сприймаються через певний зовнішній вигляд чи сімейний статус. Вони всі апріорі вважаються професіоналами своєї справи.

Ірина Славінська: З нібито нейтральною зовнішністю. Але описані приклади і коментар, який було надано, стосується радше анонімної ситуації, коли видання від імені як певну безособову тезу подає мізогінне твердження. Або може йтися про мізогінію з боку чоловіків стосовно жінок, коли висловлюються з позиції влади і «нормальної» зовнішності стосовно зовнішності чи інших рис, які видаються ненормальними. Якщо говорити про внутрішню мізогінію: агресивні висловлювання чи ненависницька дія проти жінок, що чиниться з боку жінок. Які випадки можна пригадати?

Тамара Марценюк: Ми можемо сказати, що навіть жінки, котрі досягли успіхів в бізнесі чи політиці зазначають, що їм бракує певної підтримки. Були випадки, коли певні жінки не проявляли солідарність в рамках флешмобу #Я не боюсь сказати і висловлювали більш сексистську думку. І це, мені здається, доволі типово.

Часто група, яка з точки зору доступу до ресурсів є певною мірою маргінальною, їй бракує солідарності і вона намагається досягти тих ресурсів, часом завдяки маргіналізації представниць своєї групи. Ми бачимо, що може бути така конкуренція, як в шоу «Холостяк», де 50 жінок конкурують за одного чоловіка. Зазвичай, це доволі внутрішньо мізогінна конкуренція. Мені здається, часто більшою мірою ця проблема розкручується, щоб якось не надихати самих жінок підтримувати інших жінок. Мені здається, в реальності це показують по телебаченню. Але «Секс у великому місті» – це якраз той серіал, де ми бачимо, що є дружба, підтримка, про подруг, які не є конкурентками, а навпаки, підтримують одна одну.

Мені здається, щоб якось кинути виклик мізогінії, доцільно показувати більше позитиву, більше оптимістичних сценаріїв, а їх доволі багато.

Ірина Славінська: Я пам’ятаю влучну ремарку Оксани Павленко, редакторки і засновниці проекту The Devochki, яка висловила думку, що мізогінія – це, зокрема, нелюбов до себе, яка відтворюється у нелюбові чи риториці з використанням мови ненависті стосовно інших жінок. І згодом цю тезу прокоментувала Вікторія Наріжна, котра є психоаналітикинею і перекладачкою, дала влучний психологічний коментар цьому явищу. Напевно, тут є раціональне зерно, адже жінок, зокрема в умовах гендерних стереотипів, часто привчають, наприклад, не любити своє тіло: я занадто товста чи худа, волосся занадто коротке чи довге, неправильний овал обличчя і т.д. Такі тілесні практики і звички нав’язані чи пророслі зсередини в умовах життя в сексистському суспільстві впливають на те. Що спостерігаємо в соціумі, коли говоримо про мізогініїю жінок стосовно жінок?

Тамара Марценюк: Абсолютно. Колись ці практики були більш радикальними. Наприклад, бинтування ніг в китайській культурі чи зараз досі є практика жіночого обрізання і інші форми насильств щодо жіночого тіла, щоб обмежувати жінок фізично і психологічно. Навіть якщо наразі ця практика певним чином зупинилися чи заборонена, ми бачимо, як індустрія краси подана та підтримується іншими жінками. Це можуть бути жінки старшого покоління, які навчають своїх доньок. Обмежень дуже багато.

І це видно в школі. Коли вчительки зазвичай не підтримують дівчаток, якщо їх цькують за певний неправильний зовнішній вигляд. Інколи жінки роблять свою зовнішність надто умовною і барбіїзованою. Слід поважати розмаїття і розуміти, що  в принципі, жінки доволі різні і слід підтримувати приклади того, що не всі можуть відповідати цим усталеним нормам.

feministki-emma.jpg

Емма Вотсон //
Емма Вотсон

Ірина Славінська: Слід нагадати всесвітню кампанію, яку провадить ООН «He for She», посолкою доброї волі у цій кампанії є відома акторка Емма Вотсон: і гасло прозоре, йдеться про солідарність людей обох статей і зокрема, що у тих, у кого волею якихось суспільних домовленостей є більше ресурсів – чоловіки –  начальники, але і побратими, можуть більше допомагати жінкам. Водночас я пам’ятаю допис Крістіни Вілфор, гендерної експерти, що насправді тепер такий час, що ми жінки відчуваємо брак підтримки she for she, коли вона за неї. Які можуть бути конструктивні практики такої роботи? І чи справді це актуальне гасло?

Тамара Марценюк: Абсолютно. Мені здається, жінкам бракує рольових моделей. Я була на конференції у Львові, де у нас була панель про жінок у політиці, де жінки політикині з Харкова виступали і розповідали, що вони навчаються у школах жіночого лідерства. Мені здається, в подібних школах доцільно більше давати позитивних і конструктивних історій інших жінок, які б надихали не здаватися. Ці жінки є, але вони значно менш відомі, ніж чоловіки. 

​Менторство полягає в тому, що жінки, які є більш успішними і мають досвід у певній сфері, допомагають надихають, спілкуються, діляться порадами з жінками, які лише розпочинають цей шлях. 

Ірина Славінська: І часто самі вони не займають конструктивної позиції стосовно інших жінок. Я часто спостерігаю, коли приходжу на лекції від імені бізнесвумен, котрі розповідають про свій досвід. Часто вони роблять підсумок, що дискримінації нема. Просто потрібно більше працювати і все вийде.

Тамара Марценюк:  І це приклад більш традиційно маскулінної культури, яку змушені проявляти успішні жінки. Бо так роблять чоловіки. Культури чоловіка, який сам себе зробив. Часто така культура не передбачає розказати про якісь свої слабинки чи ділитися досвідом невдач. Часто це історії успіху, які не завжди рефлексивні до певних перешкод, з якими ці жінки змогли поборотися.

Мені здається, Анджеліна Джолі, як посолка доброї волі дуже багато робить у соціальній проблематиці, знімає чудову передачі, наприклад, з протидії торгівлі людьми. Так само Леді Гага –вона теж відома і як людина, яка виступає за різні аспекти прав людини. При нагоді таких жінок можна знайти. Але цю тему треба більш активно артикулювати. Практика, яка є і в політиці і в бізнесі, це так звані програми менторства жінок.

Ірина Славінська: Менторство як інструмент: що це і як працює?

Тамара Марценюк: Такі програми давно існують, наприклад, в США. І людина, яка на цій програмі, може проводити з менторами 24 години; щоб розуміти, що таке працювати в політиці, вона ходить хвостиком. Ці кампанії є в бізнесі. Я знаю, що в ІТ-сфері в Україні був проект «Відкриваючи вікна», де жінки з досвідом у ІТ-сфері допомагали жінкам, які лише розпочинають кар’єру у цій сфері. Я колись викладала в Німеччині, там на рівні вузів є менторські програми для жінок, які хочуть робити наукову кар’єру. Професорки так само менторять тих жінок. Які лише розпочинають свій шлях.

Нещодавно в Україні стартував проект #ДівчатаSTEM. Цей проект має близько 20-ти менторок з різних сфер технічних і природничих наук. І, мені здається, доволі продуктивно працювати з дівчатами ще зі школи. Ще один з механізмів певної підтримки: проявляти солідарність, ходити на ті чи інші події, писати позитивні коментарі. Навіть зайвий раз комусь подякувати і надати додатковий піар – це певна солідарність, яка показує, що це теж співпраця, а не лише певна конкуренція.

Є люди, які є більш видимими та успішними, в чомусь їх успіх підтримується тим, що в так званому тилу є низка інших людей, ті самі жінки, які їх підтримують.

Ірина Славінська: А якщо говорити про сестринство в Україні: це вже є, може бути і як?

Тамара Марценюк: Я бачу, що це розвивається. Якщо говорити про соцмережі, спільнота «Фемінізм UA», в якій вже майже три тисячі членкинь і членів, ми бачимо наскільки люди зі спільноти підтримують одна одну в певних ситуаціях. Створено базу даних жінок-експерток, тому що з’ясувалося в результаті аналізу, що значно менше в екcпертному середовищі звертаютться до жінок. Особливо, в тих сферах, які не вважаються традиційно жіночими.

Ірина Славінська: І ще зараз розпочався проект нанесення на карту жіночих організацій. Це робить рух «50%». Я у соцмережах бачила їх заклик додавати свої організації чи ініціативи.

Тамара Марценюк: Я б в ідеалі хотіла, щоб щорічно у нас була велика подія жіночих організацій, активісток, різних жінок, щоб ми збиралися на пару днів і ділилися своїм досвідом, результатами роботи. Таку практику часто роблять за професійними ознаками. Мені здається, було б доцільно збиратися різним ініціативам і теж розуміти, що жінки доволі різні, що недоцільно розділяти жінок за віком. Солідарність має бути і за іншими соціальними ознаками, не відтворювати ієрархії, а наприклад, включати жінок з міської місцевості, ромських жінок, жінок-лесбійок, жінок, які працюють на робітничих сферах. Щоб була підтримка не всередині своєї вузької групи і жінки, які мають більше ресурсів, підтримували тих, які в чомусь мають менше ресурсів. Але я бачу, що за останні роки цієї підтримки побільшало. Приємно, що люди зі сфери ЗМІ, наприклад, підтримують ідею фемінітивів, розуміють, що бійчині АТО, які борються за свої права, не мають можливості бути почутими без журналісток. І щоб ми поєднували свої зусилля з різних сфер, щоб робити наш світ більш толерантним та інклюзивним, щоб пропагувати не мову ворожнечі, не мізогінію, а дружбу і солідарність.

Програму «Антена» профінансовано у рамках проекту Гете Інституту «Культурно-освітня академія».

 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.