Слухати

Нема ніякої України поза межами твоєї свідомості, — Володимир Рафєєнко

29 жовтня 2016 - 15:14 238
Facebook Twitter Google+
З письменником Володимиром Рафєєнком говоримо про те, як література дає собі раду з сюжетами війни, батьківщини, Сходу

Ірина Славінська: Я прочитала оповідання зі збірки «ДНК», Володимир у своєму тексті говорив про кризовий період на Донбасі. Можливо, ти б міг локалізувати цей текст у часі і просторі.

Володимир Рафєєнко: Задум полягав у тому, щоб написати сюжети однієї родини, починаючи з кінця ХІХ століття і закінчуючи у фантастичному просторі — приблизно, середина ХХІ століття. Кожен з авторів, що працював, брав якийсь період. Мені була більше до вподоби якась реалістична манера, тому я взяв Донбас — це кінець минулого століття і початок цього, те, що зараз відбувається в Україні. І мій малесенький персонаж переживає всі пертурбації, які зараз переживає наша країна, люди.

Ірина Славінська: Що з ними відбувається? Мені здалося, що натяки з думкою про майбутнє, яке для нас є теперішнім, там вже можна відчитати.

unnamed_4.jpg

Володимир Рафієнко // Громадське радіо
Володимир Рафієнко
Громадське радіо

Володимир Рафєєнко: Натяки в тому сенсі, що є якісь мотиви, які зараз стали для нас актуальними. А в тексті вони нібито майбутні. Звичайно, один з цих великих натяків про відсутність так званої соборності України, про яку багато казали, але її не було не тільки тому, що хтось був у цьому винний. Про соборність мало казати, потрібно будувати. А її ніхто не будував.

Ірина Славінська: В оповіданні є конкретні людські долі. Зокрема, група молодих хлопців, дорослішання яких фактично починається з розпаду СРСР і виникненням незалежної України. Що це за метафора?

Володимир Рафєєнко: Це і метафора, і життя. Так сталося, що багато людей залишали дитинство у радянському часі, а ставали особистостями вже в часі української незалежності. Для них це не були очевидні речі, бо вони народилися там, а повинні були продовжувати життя тут.

Про соборність мало казати, потрібно будувати. А її ніхто не будував.

В цьому оповіданні є певне узагальнювання, в тому сенсі, що відбудовування своєї особистості для цілого покоління людей країни співпало з відбудовуванням країни. І то, і то дуже важке для країни, людей. Важко будувати себе, важко будувати країну, а коли це співпадає, це завжди трагедії, драми. Тому мені було цікаво працювати з цими персонажами.

Ірина Славінська: Є ще фантасмагоричний образ – дуже дивна дівчинка батьківщина. Що це за дівчинка?

Володимир Рафєєнко: Вимір новели поділяється на суто реалістичний і суто метафоричний. Вони поєднуються, як у людському житті поєднується природне і надприродне. В цьому сенсі мої персонажі раптом усвідомлюють, що всі ці речі пов’язані з добротою, любов’ю, батьківщиною. Це речі надприродні, вони не випливають навіть з людської природи, регіону. Це завжди щось, з одного боку, дуже зрозуміле, з іншого, що відбувається в тобі кожного дня, ти повинен відбудовувати його в собі. Батьківщина, як сказав колись Тарас Прохасько, — абстракція. Нема ніякої України поза межами твоєї свідомості. Ми будуємо цю батьківщину кожен сам з себе. Дуже велика відвага будувати це, але і дуже велика мудрість потрібна, щоб врівноважувати свою власну абстракцію, любов, з тою любов’ю, що є в інших людях.

Ірина Славінська: Якщо ця дивна дівчинка живе у твоїй свідомості, що це може значити? Що цей образ мав би сказати читачу?

Володимир Рафєєнко: Багато. Якщо ти пам’ятаєш, вона маленька дівчинка, але вона не дівчинка. В неї сталева коса, що йде до центру землі. Вона дівчинка,але щось таке, що стоїть на межі між природним і надприродним, на межі суто людського і надлюдського. З одного боку, воно є чимось конче потрібним для людини, з іншого, важким і дуже загрозливим. Це щось, що ти відчуваєш, але з чим потрібно якщо не змиритися, то якось відпрацьовувати у собі. І це дуже важко, це велика робота. Така метафора любові як роботи і любові як долі.

Нема ніякої України поза межами твоєї свідомості. Ми будуємо цю батьківщину кожен сам з себе. 

Ірина Славінська: Мене вразили описи і фантасмагоричне наповнення образів териконів: вони високі, химерні, безплідні, але на них проізростає юнацька свобода. Терикони — це дуже особливий елемент ландшафту Донбасу. Тому не дивно, що раз по раз вони з’являються у абсолютно різних текстах письменників-вихідців з цього регіону. Що за ландшафт твоїх регіонів?

Володимир Рафєєнко: Це прекрасний ландшафт. Для мене це те, що відрізняє Донбас від інших регіонів України. Це були якісь прориви до неба. Ти заходив туди і бачив навкруги на кілометри високе небо, сонце, річки, приліски. Там завжди було трішечки страшно, бо можна було впасти, коли був малий. З іншого боку, це був вихід з профанного простору, соціального життя. Там ти ніби ставав інший і бачив більше, ніж коли мешкав у своєму простому житті.

Ірина Славінська: Що можна побачити з терикона?

Володимир Рафєєнко: Та все життя. Видно майбутнє і те, що було колись. Ніби це щось дуже природне для людини, що там мешкає. З іншого боку, це щось штучне, що зробила людина. Поєднання штучності, прояв людського життя з одного боку, з іншого боку, воно таке, що нібито іноді заважає, стоїть над тобою і воно більше тебе. Це метафора культури, що ми робимо.

Ірина Славінська: Герой новели вкінці їде до Києва. Це правильне рішення?

Володимир Рафєєнко: Єдине можливе для нього. Я не можу сказати, що Київ – єдине рішення для всіх. Але для нього іншого вибору не було.

Ірина Славінська: Новела містить у собі низку метафор, які дозволяють під новим кутом подивитися на цей регіон. Наприклад, є метафори війни та миру.

 Іноді нам здається, що ми знаємо, що робимо. Іноді воно стає таким, що ми бачимо, що зробили щось, що більше нас чи не людське.

Володимир Рафєєнко: Мої персонажі мешкають на кордоні між миром та війною. Там, де закінчуються долі персонажів, починається війна. Але вона для них і для нас почалася трішечки раніше. Ці корені дуже глибокі. Може, глибші, ніж 90-ті , залягають в нашаруваннях кількасот метрів разом з душами тих, яких скидали туди в різні часи різними репресивними органами. Разом з іншою Україною, іншим Донбасом.

Ірина Славінська: Чи можемо у цьому контексті говорити про розрив?,

Володимир Рафєєнко: Думаю, кожне покоління, щоб вирости, має усвідомити розрив з собою та іншим. Але коли на життя покоління випадає війна, розрив приводить до того, що ми знаємо багато втрачених поколінь — це термін у літературі, культурі і зараз формується щось таке ж. Війна почалася напередодні розвалу Радянського Союзу, вона триває, буде ще тривати. Минулий час не бажає впускати до себе майбутній. А ми нібито мешкаємо на межі між минулим і майбутнім. Ми ще не майбутнє, але ми вже не бажаємо бути минулим. Це великий розрив і велике щастя. Але це дуже боляче.

Ірина Славінська: Але водночас, якщо говорити про розрив у темі часу, то час тривкий і плинний. Зробити поділ, що ось секунда минула, а ось теперішня і майбутня — неможливо. Наскільки можна говорити про розрив більш однозначно? Не секрет, що існують розмови сепаратистського характеру, світоглядні. Наскільки у сюжеті для тебе цікавий пошук лінії розриву?

Володимир Рафєєнко: Такий час, безумовно. Щоб розуміти себе у ньому, кожна людина повинна якось малювати цей розрив між минулим і майбутнім. У нас точиться війна і щодня гинуть люди. Потрібно собі якось сказати, чому саме так. Чому я тут, роблю те і те. Чому я в Києві, а не в Донецьку. А інша людина зараз мешкає в Донецьку. Вона так само повинна щось собі казати і з’ясовувати це з собою. Якщо ти думаєш про себе, час, майбутнє країни, ти повинен відрізняти минуле і майбутнє.

Для мене розподіл полягає не в тому, що хтось захищає «руський мір», а хтось бажає щастя Україні. Мені здається все навіть глибше. Є люди, котрі бажають жити і відчувати волю, а є люди, котрі бояться цієї волі. І це дуже глибинні психологічні речі. Тому мені дуже шкода тих, що залишилися там, а більше шкода тих, що так досі і не усвідомили, що цей східний проект давно завершився, сам себе загубив. Там нема майбутнього. В цьому і полягає розрив: в кого достатньо сил, щоб рухатися далі, і в кого нема, чи у них відібрали простір для сил і думання.

Ірина Славінська: Чи можна навчитися цінувати свободу?

Володимир Рафєєнко: Думаю, так. І життя тільки тим і займається з кожним з нас, воно вчить нас відрізняти свободу від несвободи. Але людина така істота, що іноді навіть легше вмовити  себе, що цю конкретну несвободу вона вибирає по свободі і тому краще залишитися в тих рамках, що були, у відпрацьованих ідеологічних мережах. Все це зводиться до самоув’язнення. Там людина, коли залишається сама з собою, усвідомлює, де вона і як їй можна оцінювати власне життя.

Ірина Славінська: Як на твою роботу як письменника, публіциста, журналіста вплинула війна?

Володимир Рафєєнко: Стосовно письменництва, я написав новий роман, повість, почав писати новий роман українською мовою. Мені важко, бо українська мова для мене важкувата, я її не знаю, як рідну. Все інше життя якось будується, не буду казати про труднощі, бо вони зараз є у всіх, тим більш у тих, хто приїхав сюди з Донбасу. Але життя якось рухається. Доки ми живемо, є шанс зробити щось краще, сказати якесь слово, чи в журналістиці, чи коли я пишу роман.

Є генеральне завдання, яке полягає в тому, щоб об’єднати половини України, всіх людей, сказати якесь слово, від якого стихне біль у тих, що тут і там.

Ірина Славінська: Сюжет зміни мови достатньо характерний для сьогоднішньої України. Про що і навіщо зміна мови у твоєму випадку?

Володимир Рафєєнко: Я не кажу про зміну мови. Я вирішив спробував робити прозу українською мовою. Ніхто мені не гарантує, що це буде щось добре. Я працюю, а може так статися, що попрацюю, комусь покажу, а мені скажуть: «Володю, не роби дурниць, краще пиши російською». Таке цілком може статися і я більш-менш навіть очікую на це. Але справа в тому, що я, як філолог і людина, що має власну громадянську позицію, у певний час відчув це як виклик: а чому я пишу російською? Я приїхав два з половиною роки тому, не володів українською навіть на рівні розмовної. Я читав щось, любив українських письменників, але якщо ти не володієш навіть розмовною мовою, як писати?

Зараз картина трішки інша. У мене багато україномовного спілкування, багато людей, що мені допомагають,вчити мову, розмовляючи. Якось я потрапив в Польщу на невеличкий грант, почав писати щось. Була задумка писати російською — а воно не йде, бо оточення польськомовне, україномовне. Почав писати українською – пішло. І я почав писати український текст. Мені здається, поки є шанс, що такий текст буде.

Але це зовсім не означає, що я міркую, що писатиму тільки українською. Російська — моя рідна мова, цією мовою до мене зверталася мама, це мова, котру я все одно буду знати краще за всі інші мови. Якщо мені потрібно буде писати про певні теми, думаю, не впораюсь, якщо працюватиму іншою мовою. Може, людина, молодша за мене, легше може стати білінгвом, а я не можу володіти інструментами української мови так само, як володію інструментами російської мови. 

Програму «Антена» профінансовано у рамках проекту Гете Інституту «Культурно-освітня академія».

 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.