Слухати

Громадське Радіо / Скачати зображення

Любко Дереш: "Російський олігархат упокорює українську журналістику"

17 серпня 2016 - 10:16 309
Facebook Twitter Google+
Герой нового роману Любка Дереша “Біжи й кричи” український журналіст Федір Могила прагне стати апостолом нового месії — російського олігарха Карманова. Він стає заручником його соліпсизму.

Соліпсизм (від латинського solus ipse — тільки сам) — теоретична установка, згідно з якою увесь світ бачиться породженням свідомості, котра — єдине, що дано безсумнівно, повсякчас тут. Соліпсист вважає, що єдине, що дійсно існує, це він сам, а все інше — ілюзія, існування якої довести неможливо. Першим теоретично обґрунтованим соліпсистом був французький філософ Рене Декарт, який проголосив: когіто — ерго сум —  “Я мислю, а отже — існую”. Тобто він сам не мав сумнівів у тому, що він мислить, а довести, що мислять інші люди, він не міг, а предмети, які не мислять — точно не існують.

Це дуже зручна позиція: оскільки нічого, крім тебе, не існує, то на нього можна просто не зважати. Наприклад, можна не платити за квартиру чи за проїзд в автобусі. А на вимоги контролера відповісти: “Пане, чого ви непокоїтесь? За межами мого досвіду вас не існує!” Але чомусь соліпсисти не поводяться таким чином. Ми знаємо про Декарта, що він навіть брав участь у війні. З ким же він тоді воював? Що ми можемо тут заперечити соліпсистам?

У зв’язку із соліпсизмом важливо також пригадати про мозок у колбі. Це такий мисленевий експеримент, який ілюструє залежність людини від її суб’єктивних відчуттів. Цей експеримент придумав американський логік та філософ Хіларі Патнем. Він зробив припущення, що за певного рівня розвитку науки вчений зможе дістати мозок людини, покласти його у спеціальний живильний розчин, підключити до нього електроди і транслювати через них картинку, що ця людина насправді перебуває на Багамах, лежить у шезлонзі і цілими днями купається та відпочиває. Суть експеримента в тому, що неможливо відрізнити реальні відчуття від генерованих, а отже неможливо сказати, які з наших відчуттів справжні, а які - фальшиві.

Подібна ідея із захопленням сприймалася письменниками. Вперше її підхопив Говард Лавкрафт у своєму оповіданні “Той, що шепоче у пітьмі”. Також вона з’явилася в оповіданні Станіслава Лема “Дивні скриньки професора Конкорана”. Ну, й найвідоміший для всіх приклад — це фільм братів (чи сестер?) Вачовськи “Матриця”, де люди, яким здавалося, що вони живуть нормальним життям, насправді весь час перебували у спеціальних капсулах, слугуючи елементами живлення для величезного комп’ютера. І ми не можемо тут нічого заперечити. А раптом все так і є? А “Матриця“ — це лише документальний фільм, який цей комп’ютер дозволив нам подивитися, щоб найбільш просунуті з нас мали уявлення про справжню реальність?

Дуже цікавим є етичний соліпсизм. Він стверджує, що значення мають моральні судження тільки того, хто їх висловлює. Найяскравішим представником етичного соліпсизму є більшість громадян Російської Федерації. Вони абсолютно впевнені у тому, що все, що вони роблять — морально, а все, що роблять інші — аморально. Наприклад, вживати допінг на олімпіаді — це правильно, а позбавляти за це права участі у змаганнях — аморально. Зовсім нещодавно російський протоієрей Всеволод Чаплін проголосив, що християнська заповідь “не убий” має багато виключень. Вона не стосується, наприклад, внутрішніх ворогів. Просто треба визначитись, хто ці вороги, та повбивати їх. Оце й буде по-християнському. В принципі, у таких міркуваннях є певна логіка. Чи немає?

Про це та багато іншого — слухайте у свіжому випуску подкаста Олега Шинкаренка «Філософський Барабан» із письменником Любком Дерешем.

Програма «Філософський барабан» виходить за підтримки доброчинців з платформи «Спільнокошт».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.