Слухати

Реалії насильства в сім’ї: невтручання поліції та житлове питання

07 квітня 2016 - 22:00 1688
Facebook Twitter Google+
На прикладах реальних справ з адвокатської практики Людмили Железняк говоримо про домашнє насильство

lyudmyla_zheleznyak_0_0.jpg

Людмила Железняк // «Громадське радіо»
Людмила Железняк
«Громадське радіо»

Чи існують прогалини в законодавстві та що потрібно вирішити в першу чергу, щоб мінімізувати насильство в родинах? Чи багато таких справ в судах та з якими складнощами стикаються клієнти та адвокат під час їх вирішення? З адвокатом Людмилою Железняк говоримо на тему психологічного насильства в родині.

Лариса Денисенко: В середовищі правників говорять, що справ, пов’язаних з домашнім насильством, небагато. Згідно з статистикою жінки не так часто звертаються по допомогу. При цьому справам жінок, ув’язнених за насильницькі дії, часто передувало домашнє насильство, невчасна реакція відповідних органів чи невчасна подача заяв до поліції самими жінками.

Людмила Железняк: Я би не сказала, що звернень мало. Але проблема в нашому законодавстві, бо за психологічне насильство в сім’ї у нас передбачена відповідальність в рамках адміністративного судочинства. Кримінального покарання в таких випадках немає. В Кримінальному Кодексі воно ховається в інших статтях, що стосуються нанесення тілесних ушкоджень, примушування до жебракування, нанесення тілесних ушкоджень, навіть вбивства.

У практиці адвокатів є дуже багато справ, де наносились тілесні ушкодження чи було інше насильство стосовно членів сім’ї. Але з проблемою в законодавстві статистика дає похибку лише через те, що немає законодавчого врегулювання на рівні кримінальної відповідальності.

Лариса Денисенко: Наскільки поліція приймає заяви від жінок про вчинення щодо них фізичного чи психологічного насильства?

Людмила Железняк: Ми все-таки не дуже довго працюємо по новому КПК, тому я можу розділити ці дані на два підвиди: звернення по старому Кодексу і по новому. По старому була більша проблема, бо існували матеріали дослідчої перевірки, де ці злочини якраз і ховались і де приймалося рішення про відмову у порушенні кримінальної справи.

Із введенням в дію нового КПК стало значно простіше, усі відомості вносяться одразу у Єдиний реєстр досудових розслідувань, і ця інформація є на поверхні. Буває, що органи поліції хитрують, вносять дані тільки в єдиний облік, проводять перевірку, роблять певний висновок і дають відповідь особі, котра звернулась до відділку.

Я би не акцентувала саме на жінках, бо психологічне насильство часто зустрічається і по відношенню до чоловіків, а там ще гірша ситуація у реєстрації таких звернень. Також є насильство батьків щодо дітей і дітей щодо батьків.

Всі ці відомості треба шукати між матеріалами, продивлятися, де саме є психологічне насильство, і тоді адвокат може витягнути цю проблему на поверхню. В інших випадках буде йти суха статистика зовсім по інших видах кримінального чи адміністративного правопорушення.

Лариса Денисенко: Чи можете ви представити слухачам історії ваших клієнтів, пов’язаних з цією тематикою?

Людмила Железняк: Можу навести три найбільш показові приклади. Перший запам’ятався ще з часу моєї роботи в прокуратурі. Тоді був ще старий КПК, і доволі часто одна жінка зверталась до міліції, щоб зареєстрували кримінальне провадження щодо її чоловіка, який постійно наносив їй тілесні ушкодження. Міліція зазвичай відмовляла в порушенні кримінальної справи, і сталося непоправне — він її вбив.

На той час це був дуже шокуючий факт як для самих працівників міліції, так і для прокуратури, яка була наглядовим органом. Відповідно, ми зробили певні висновки: треба більше дивитися за тим, як розслідуються такі факти або як проводиться по ним перевірка. Цей приклад я навела, щоб люди, які зараз слухають цю програму, звертали увагу на це, і знали що потрібно добиватися адекватного реагування органів поліції на такий факт.

Другий випадок — з моєї адвокатської практики. Він про стосунки в сім’ї, коли вчинялося насильство батька до доньки і до дружини. Я взялась за справу, коли конфлікт тривав вже чотири роки, вони всі були повнолітні, проживали в одному приміщенні, в одній квартирі. До мене звернулась донька.

Я б хотіла наголосити, що насильство виявляється не тільки прямими діями по відношенню до потерпілого, воно може бути завуальованим.

В моєму випадку батько писав скарги в міліцію, він звинувачував доньку у нанесенні йому тілесних ушкоджень, говорив, що його в чомусь обмежують. Але це був прихований факт психологічного, фізичного, економічного насильства батька до доньки і дружини.

Я почала розбиратись і побачила факт психологічного насильства. Проблема існує через неврегульованість нашого законодавства: адміністративна відповідальність є, кримінальної немає. Адміністративна відповідальність наступає тільки в тому випадку, коли наносились тілесні ушкодження. Але тут тілесних ушкоджень не було. Таке буває вкрай рідко, бо тілесні ушкодження можуть бути невчасно зафіксовані, але вони зазвичай є завжди.

Я зрозуміла, що найефективніший спосіб вирішення проблеми — це медіативний, тобто зробити так, щоб ці люди прийшли до спільного рішення, де можна розмежувати життя доньки, матері, батька, і якимось чином їх розвести у цьому конфлікті. Тому що подібні справи у нас тривали понад два роки.

Чому виникали проблеми: перше — небажання міліції втручатися в ці справи, друге — житлове питання. У нас ЦК передбачає, що можна позбавити одного з співвласників житла, лише коли його частка є незначною. Тут був випадок, коли квартира належала всім трьом членам сім’ї у рівних частках. Я зрозуміла, що порядку не буде, поки вони не роз’їдуться. Це буде безкінечний процес, що може закінчитись катастрофічно.

Ми просили суд про рішення,при якому батькові слід віддати гроші, щоб він зміг купити квартиру. Донька була згідна сама купити йому окреме житло, але батько не погоджувався. А в нас закон каже, що якщо співвласник не погоджується, ніхто його не може до цього зобов’язати, лише коли частка є незначною. Тому тут треба би було внести зміни і в ЦК, і в ЖК, щоб можна було в таких вкрай категоричних випадках зуміти розселити людей, які вже протягом тривалого часу не можуть проживати спільно.

Також немає кримінального покарання за психологічне насильство. І фактично відсутні адекватні заходи впливу по відношенню до насильника. Через те ми вважали, що найкращий вихід — чинити супротив. На цьому я і побудувала захист дружини і доньки. Тобто ми почали опиратися: фіксували всі факти насильства, викликали міліцію, бувало, що я приходила в квартиру якраз під час конфлікту і була присутня, поки не приїжджала міліція і все не зафіксувала.

І коли батько побачив, що іде активний супротив, з ним стало легше розмовляти, він почав іти на певні умови, домовленості. Він був покараний за нанесення тілесних ушкоджень, був вирок суду і тільки тоді він зрозумів, що це не буде безкарно. І погодився на умови окремого житла , куди добровільно переїхав. Таким чином, конфлікт було вирішено.

На даний час пройшло вже півтора року, клієнти мені періодично телефонують, конфліктів між ними немає, хоч батько почав спілкуватись з донькою. Спілкування мирне, десь є потепління в їхніх стосунках. Іноді, щоб вирішити проблему в сім’ї, треба дати зрозуміти людям, що вони можуть щось втратити. А коли вони разом варяться в цьому котлі, це складно довести.

Лариса Денисенко: Завдяки яким можливостям це можна зробити фіксацію випадків психологічного насильства? Бо дуже важко доводити в судовому порядку, що це відбувається системно.

Людмила Железняк: Зазвичай ми намагаємось одразу зафіксувати у медичних закладах фізичне насильство. Навіть якщо міліція відмовлялася надавати направлення на проходження судово-медичного огляду, я рекомендувала людям звертатись в поліклініку і фіксувати абсолютно всі тілесні ушкодження. На підставі цього ми писали скарги, заяви, домагались порушення кримінального провадження, а потім в ході кримінального провадження визначався ступінь тілесних ушкоджень.

Лариса Денисенко: Чи може людина в такому випадку дозволити собі піти в поліклініку чи травмпункт? Чи це має бути спеціалізована медична установа?

Людмила Железняк: Так, наші медичні заклади в таких випадках записують в медичній картці зазвичай не тільки видимі тілесні ушкодження, але і обставини, за яких людина вказує їх отримання. І банальний запис в амбулаторній медичній картці потім слугуватиме медичною документацією для судового медичного експерта, який потім зможе визначити ступінь тяжкості тілесних ушкоджень.

Якщо людина відразу не має змоги звернутись до адвоката за ефективною консультацією або не має змоги отримати таке направлення через бездіяльність органів правопорядку, вона просто іде у медичний заклад і фіксує ушкодження.

Якщо насильство психологічне, то слід звернутись до психолога, наприклад, при медичних закладах, щоб він зміг описати клінічну картину розвитку психологічного нездоров’я людини, яка піддається цьому психологічному впливу. Якщо буде кілька звернень, то тоді постраждалій особі легше буде довести, що саме вона є потерпілою у таких стосунках. І все треба фіксувати.

У нас існує проблема правової бездіяльності та безграмотності суспільства. Не люди винні, винне суспільство, органи, які не доводять до людей вчасно інформацію про те, що є певні центри реабілітації, де можна безкоштовно отримати консультацію психолога і зафіксувати це. Медичні заклади можуть допомогти, є адвокати, є БПД. Завжди є люди, які підуть вам назустріч і зорієнтують вас в правильне русло.

І важливо цю проблему не приховувати. У нас складно на це йдуть жінки, практично не повідомляють діти, а вони найбільш беззахисні. Лише якщо в поліцію звернуться батьки або органи, уповноважені слідкувати за інформацією в сім’ї щодо дитини, дитину вислухають. Зазвичай її відправляють за дорослим членом сім’ї, який дуже часто це насильство і вчиняє. Тому якщо наші діти будуть мати гарантію, що вони звернуться в центр і їх там вислухають, якщо жінки не будуть боятися, і найважливіше — якщо чоловіки не будуть ховати сором, ця проблема почне вимальовуватись в більш світлому русі.

Існує і психологічне насильство щодо чоловіків.

Власне, мій третій приклад з практики ілюструє це. Дружина фактично вчиняла психологічне і економічне насильство над чоловіком, який тимчасово не мав місця праці. Вона обмежувала його у харчуванні, прийнятті душу, різних формах забезпечення життєдіяльності, оскільки на той час він не мав змоги себе повністю сам утримувати. Це психологічне насильство, яке супроводжувалось образами, пригніченням.

Він до нас прийшов лише порадитись, як можна розміняти квартиру. Але коли я почала з ним розмовляти, то побачила, що там психологічне насильство в сім’ї. Ця проблема не вимальовується так, як вона є, а приховується за обміном жила, за отриманням аліментів чи іншими проблемами, які абсолютно не висвічують суті проблеми. І чоловіки зазвичай взагалі не звертаються з такими проблемами.

Лариса Денисенко: Якщо говорити про людей похилого віку чи людей з інвалідністю, то вони теж подекуди перебувають в нестерпних умовах, зазнають насильства від близьких і навряд чи можуть якось діяти через свої обмежені можливості. Що на ваш погляд можна змінити в цій системі і як допомогти цим людям?

Людмила Железняк: Найбільша проблема — коли люди отримують інвалідність або коли вони вже в безпорадному, немічному стані, і самі не можуть звернутись по допомогу. Але потрібно дивитись, з чого починається проблема. Зазвичай цей немічний стан або інвалідність виникають із захворювання, людина перед тим перебуває в медичному закладі.

Мені здається, що цю проблему можна би було вирішити, якби медичні заклади, перед тим як виписати людину додому, бачачи, що ця людина вже не зможе обходитись своїми силами,повідомляють спеціальні соціальні служби. Бо соціальні служби в нас працюють за зверненням. І це правильно, не можна втручатись в приватне життя людини, лише за необхідності.

Коли рідні не налаштовані на висвітлення проблеми або хочуть скористатись з такого стану, вони не звернуться в соціальні служби. Для того, щоб ця інформація була на контролі, саме медичні заклади, які видають інвалідність чи встановлюють діагноз, повинні повідомляти центри соціальної реабілітації чи соціальної допомоги. Тоді сім’я вже автоматично ставатиме на контроль. І якщо проблема якщо таким чином не вирішиться, то, принаймні, буде більш-менш контрольованою.

Лариса Денисенко: Існує проблема інвалідності дітей. Батьки в такому випадку часто тримають дитину вдома і по суті позбавляють її права на розвиток і відчуття себе людиною. Як можна реагувати на ці проблеми?

Людмила Железняк: Тут недопрацьовують наші служби у справах сім’ї і молоді, служби, що захищають права дитини. Зазвичай щодо такої дитини всі відомості подаються у відповідні структури, які відслідковують права дитини. Якщо працівники цих структур не реагують на такі випадки адекватно, а просто, наприклад, поставили галочку про візит, то саме з цього починається проблема. Вони ж не зобов’язані застосовувати заходи в пливу на батьків, а повинні намагатись їм допомогти.

Лариса Денисенко: Де межа приватного і публічного? Наскільки органи мають право втручатись в приватне життя? Як це можна законодавчо вирішити і владнати?

Людмила Железняк: Втручання держави в приватне життя закріплене як в законодавчих актах, так і в ратифікованій конвенції про права людини. Є багато рішень Європейського суду. І тому органи, які виїжджають за такими сигналами, зокрема органи поліції, повинні добре орієнтуватись в законодавстві і розуміти, що втручання в приватне життя забороняється лише, коли нема в цьому потреби.

Розумне втручання є в усіх законах. Якщо існує загроза життю людини, державні органи мають право втручатись лише на тому рівні, щоб цю ситуацію виправити або допомогти. З практики можу сказати, що втручаються в приватне життя наші соціальні служби, поліція. Інше питання, як вони потім фіксують і реагують на такі факти. Вони записати показники, висвітлили проблему, склали протокол про адміністративне правопорушення і забули до наступного випадку.

Хоча з дітьми ситуація краща. Навіть у нас в Івано-Франківській області є два центри реабілітації дітей, що постраждали від насильства в сім’ї. І цифра як для нашої області висока. В мене є дані, що там було понад 500 дітей.

У Верховині в нас є центр реабілітації жінок з дітьми, які постраждали від психологічного насильства. І звертаю увагу, що центру реабілітації чоловіків немає. І чому чоловіки рідко звертаються — бо в нас немає адекватних заходів реагування. Дітям допомога надається більш суттєва, жінкам трохи менше. В приватне життя втручаються, але далі немає розвитку подій, і ставиться крапка в історії. Добре, коли це просто коми, а не знак оклику, за яким або смерть, або покалічене здоров’я.

Тому найважливіше в даному випадку — реагування соціальних служб. Законодавчо все прописано непогано, передбачена процедура втручання, але немає суттєвої відповідальності держслужбовців. Мають бути не каральні функції держслужбовців, а направляючі. Для них потрібні курси підвищення кваліфікації, обмін досвідом з іншими країнами. За дуже короткий строк це можна виправити.

Я мала нагоду навчати нову поліцію. Зазвичай на виїздах не вистачає психологів, але мене тішить, що наші нові поліціянти самі по собі трошки психологи, вони націлені на те, що з людьми потрібно поговорити, заспокоїти, зрозуміти, розібратись в ситуації, а потім вже реагувати. Якщо поліція дотримуватиметься такого вектору руху, то ситуація зміниться на краще.

Лариса Денисенко: Що демонструє судова практика стосовно таких справ? Що на ваш погляд можна змінити в системі національного законодавства, щоб цей механізм почав злагоджено працювати?

Людмила Железняк: Судова практика у нас говорить про адмінправопорушення. На практиці ж складається протокол, він надходить до суду. Але проблема в тому, що як потерпілі, так і правопорушники не користуються правовою допомогою. Не завжди складання адмінпротоколу говорить про те, що правильно визначено домашнього насильника.

Зазвичай у нас спрацьовують гендерні стереотипи: якщо в сім’ї щось недобре, то зажди винен чоловік.

Вкрай рідко визначається винуватець події. Тому коли протокол надходить до суду, міліція налаштовує правопорушника, що все і так добре, могло бути гірше,підштовхуючи його таким чином до визнання провини.

Лариса Денисенко: Дуже часто жінки, які зазнали домашнє насильство, скаржаться, що весь тягар штрафу покладається на них самих чи родинний бюджет. Це ніяк не виправляє ситуацію, і навіть в поліції кажуть, що жінка в такому випадку може подумати, що штраф обтяжує сімейний бюджет і тому буде згодна терпіти насилля.

Людмила Железняк: Тут працівники поліції надсилають таким жінкам неправильний меседж стосовно виконання рішення суду. Бо зазвичай штраф присуджується, але ніхто не пояснює, що якщо порушник не сплатить штраф з власної кишені, покарання можуть замінити на важче аж до арешту строком до десяти діб.

Якщо дружина не платитиме штраф і знатиме, що вона не зобов’язана виконувати покарання, присуджене чоловіку і навпаки, тоді наші органи правопорядку чи виконавча служба можуть відреагувати заміною покарання на інший вид, навіть якщо суд цього не вказав. Тому свої права потрібно відстоювати. Правова несвідомість наших громадян приводить до ось таких випадків.

Врегулювати це можна. По-перше, я би все-таки адміністративну відповідальність зробила більш жорсткою, там передбачено громадські роботи, штраф, арешт до десяти діб, стосовно дітей за жебракування до п’ятнадцяти діб. Це вкрай неадекватне покарання щодо насильників в сім’ї.

По-друге, в Кримінальному Кодексі я би визначила окрему статтю, яка би передбачала покарання за насильство в сім’ї будь-якого виду. Можливо, потрібно кілька статей з певними відокремленими за типами насильства, але потрібна кримінальна відповідальність саме за насильство в сім’ї. Зараз вона приховується за будь чим: зґвалтуванням, тілесними ушкодженнями, примусом до жебракування, змушування дітей до праці, за будь чим — тільки не за психологічним насильством.

Також потрібні зміни в ЦК. Щоб був режим окремого проживання, щоб члени сім’ї визначились, як далі жити. Зазвичай у них маленьке житло, нема як роз’їхатись чи винайняти щось. Немає механізму впровадження, тому ситуація опиняється глухому куті. Тому Цивільним і Житловим кодексом має бути врегульовано це питання. Щоб особа, яка має можливість заплатити за житло чи купити його, і котрій не потрібна велика житлова площа, може бути зобов’язана судом виселитись. Навіть коли частка є рівною і нема фактів фіксації дебоширства в сім’ї. Бо наразі Житловий кодекс дозволяє це робити тільки при порушенні правил співжиття. Ці правила теж мають бути зафіксовані. Іноді ж людина не може звернутись до міліції. І тому коли вона іде в цивільний суд і доводить факт насильства,то тут суди повинні допомагати. Якщо це буде врегульовано на законодавчому рівні, то навіть медіативний спосіб допоможе врегулювати такі питання без суду. Наразі ми потребуємо внесення змін в законодавство.

Лариса Денисенко: Минулого року було ухвалено закон про так звану пробацію. Він зовсім не детальний. Але, наприклад, у Великобританії домашні насильники підпадають під програму пробації для коригування . Британські правники говорять, що корегування поведінки насильника позначається на оздоровленні як родини, так і суспільства. Чи вважаєте ви, що згодом на це можна вплинути розвитком системи та зміною законодавства?

Людмила Железняк: З точки зору правника я дуже поважаю особу та її приватне життя. Тому таке втручання було б корисне, але я не можу погодитись, що воно зовсім правильне. Втручання і коригування поведінки не повинно бути постійним. Я переконалась, що іноді досить вирішити проблему на рівні житла.

Були випадки, коли сім’ї розлучаються і в нових сім’ях все чудово. Проблеми не завжди в голові. Є проблема в нетерпимості, непорозумінні. Тому я б підходила вкрай обережно до корекції поведінки особи. Такі методики управління суспільством дають спочатку позитивний результат, але ми не знаємо, у що це виллється років через двадцять. Кожна особа має свій характер, психотип. І якщо туди втручаються, зміни можуть бути невідворотні.

Лариса Денисенко: В Британії працюють психологи у таких випадках, які не ламають особу, а пояснюють деякі вчинки та намагаються найти витоки такої поведінки. Вони пояснюють перевагу здорового спілкування в родині задля збереження цієї родини в одній оселі. Таким чином, вони намагаються скоригувати поведінку людини стосовно відповідальності, батьківства. Тобто це фактично нагляд, але і вивільнення людини з місць позбавлення волі під наглядом урядової програми.

Людмила Железняк: Людину добре направляти в певне русло, але мені здається, що до цього треба підходити вкрай обережно. Під час корекції людина направляється до психолога примусово. Так, це не місце позбавлення волі, не адмінарешт, але людину примушують коригувати свій світогляд, сприйняття суспільства і поведінку. Чи завжди це потрібно і наскільки це буде відповідально в нашій державі? Я не готова відповісти хоча б через те, що інститут психології в нас ще доволі молодий. Це ті спеціалісти, які тільки зараз виходять на рівень сприйняття суспільством. Раніше до них соромились звертатись, та й не було в нас певної категорії спеціалістів. Якщо ж це робити маленькими кроками, роз’яснюючи суспільству і пояснюючи всі плюси та мінуси, тоді такі заходи мають право на життя.

unnamed.png

ген справедливості //
ген справедливості

Ця радіопрограма створена за фінансової підтримки Уряду Канади у рамках проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні. Погляди представлені у цій програмі є особистими думками учасників програми, і не обов’язково відповідають позиції проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», Канадського бюро міжнародної освіти або Уряду Канади.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.