Слухати

Коли в нас була свобода, ми цього не усвідомлювали, — кримський режисер

10 лютого 2015 - 13:59 276
Facebook Twitter Google+ Vkontakte
Митець розповів, як самооборона нападала на їх театр в Сімферополі, як його та його трупу переслідували працівники ФСБ

DSC04678В гостях у Громадського радіо український режисер, переселенець із Криму Антон Романов. Митець розповів, як самооборона нападала на їх театр в Сімферополі, як його та його трупу переслідували працівники ФСБ, а також про прем’єру “Будинок на кордоні”, яка пройшла нещодавно в Києві.

Як і коли Ви поїхали з Криму?

Це насправді дуже довга історія з приводу всього Майдану. Весь цей час я був у Сімферополі, в нас там був свій Майдан. Ми намагалися теж виходити, нас було дуже мало, іноді до сорока чоловік, Антимайдану було набагато більше. Але коли вже головний Майдан переміг, нас було набагато більше, ніж антимайданівців. В нас була дуже велика сутичка біля Верховної Ради Криму. Я не знаю, то була наша помилка чи ні, що ми не залишилися і не охороняли цей простір. Зранку було захоплення, в’їхали танки до Сімферополя.

Тобто вас змусили розійтися танки?

Ні, ми розійшлись самі. А зранку було захоплення місцевої та Верховної Ради. Це було в березні минулого року.

У Вас там лишилася сімя?

Так, вони всі там.

Розкажіть, чим ви займались в Сімферополі?

В нас був арт-центр “Карман”, театр-студія “Ми”, де ми намагалися робити сучасне театральне мистецтво в Сімферополі й Криму.

І яка доля зараз вашої трупи?

Наш театр ще задовго до Майдану був в супротиві проти влади, ми показували відомий фільм “Відкритий доступ”, вже тоді на нас був напад, театр закидали димовими шашками. Це було задовго до Майдану. Але, так, це була так звана самооборона, тому що ми бачили цих людей в обличчя і ми їх бачили зі сторони антимайдану, коли вони виходили на те ж саме місце, намагалися нас перекричати. Потім був ще один напад. Ми показували фільм Pussy Riot“Процес”. Але цей напад був більш жорстокий, тому що одні охороняли входи, а інші забігли в театр, побили режисерів, акторів, закидали димовими шашками. І другий показ вже не відбувся.

А хто ж були ці люди? Представники міліції чи активісти Антимайдану, хто?

Ні, тоді ще не було Антимайдану як явища, тому що не було Майдану. То була якась організація, ми не знаємо, хто це і що це, просто молоді люди. Ми звертались до міліції, писали заяви, в нас були фото цих людей. Але ми зрозуміли, що це таке замовлення і міліція не буде нікого шукати.

Коли Ви прийняли рішення, що все-таки не зможете залишатися в окупованому Криму?

Коли сталася ситуація з Олегом Сенцовим, і коли нас вже почало шукати ФСБ, ми зрозуміли, що треба негайно виїжджати.

Вас почали переслідувати?

Ну як переслідувати, ФСБ до мене не явилось, але я вже знав, що я в них на обліку. Потім ФСБ прийшло до Галини, керівника “Карману”, запитувало про мене. Потім Галя теж вирішила поїхати. І ми поки не можемо повернутися, поки йде справа Сенцова.

З якого моменту власне для Вас почалась окупація Криму?

З березня, коли танки заїхали в місто.

І ви зрозуміли, що вам треба тікати?

Тоді — ні, тоді навіть думки такої не було, що треба виїжджати. Тоді була думка одна – боротися з цим. Ми виходили на мітинги, збирали акції. Восьмого березня ми вийшли під військову частину – це була акція “Жінки за мир” – там організований натовп цієї самооборони побив жінок.

Ви їхали до когось?

В цьому сенсі мене врятував Сергій Проскурня, керівник Черкаського театру, він вивіз мене з Криму, і я з ними співпрацював. Я поставив одну виставу “Сніданок з ворогом” про події в Криму, про громадянську війну, і це була наша остання вистава в Криму.

На момент окупації я ще теоретично працював в Донецькому національному театрі, я туди приїжджав, робив там деяку роботу і їхав додому в Крим. І я мав знову туди їхати, але я подзвонив художньому курівнику в Донецьк і сказав, що я не приїду, тому що зараз у вас почнеться те ж саме, мене запевнили, що все буде добре, і в результаті в них ще гірше, ніж у нас. Я не поїхав в Донецьк, я поїхав в Черкаси.

Ви за цей час не повертались в Крим?

Я не можу повернуться. Афанасьєва вже засудили на 7 років, Сенцову, можливо, дадуть 20. Але продовжуємо боротися.

Що для мене свобода? Для мене свобода – це вернуться в Крим. Ми всі боремося за нашу свободу, намагаємося її досягнути, розширити свої рамки, свободу слова, свободу висловлювань, свободу дій. Але коли в нас була ця свобода, ми цього не усвідомлювали. І ось у цьому є проблема. Коли в нас є свобода, ми не знаємо, що з нею робити, коли в нас її немає, ми різко намагаємося боротися за свободу.

Чому Ви вибрали саме це лібретто, саме цю пєсу для вистави “Будинок на кордоні”?

Мрожека люблю давно, це такий абсурдист, і я випадково прочитав цю п’єсу, це навіть кіносценарій. Він насправді писав про початок Другої світової війни і розділ Польщі 40-х рр. І це наскільки схоже з тим, що відбувається зараз, було повне вращення, що п’єса написана щойно.

У Вас вистава без поклону і антракту. Чому так?

Без антракту, тому що п’єса на одну дію, там немає сенсу робити антракт. А без поклону, тому що в цьому спектаклі поклон буде дуже дивно виглядати, він не те що непотрібен, його просто не можна там робити. Якби ми після всього вклонилися, а в залі зааплодували, то ми б усі зробили помилку. Чому аплодувати? Тому, що відбувається зараз?

Що для Вас ця війна?

Коли танки в’їхали в Сімферополь, ми не могли повірити, що це відбувається насправді. І люди, які потім приїжджали до нас в Крим з материкової України, намагалися нам допомогти, вони недокінця усвідомлювали те, що відбувалється у нас. Тому що те, що було на Майдані, – це Революція, те, що було в Криму, — це не революція.

З нами був український режисер, переселенець з Криму Антон Романов. В студії працювала Ірина Сампан.

“Хроніки Криму” на Громадському радіо. Слухайте. Думайте.

 

Лого Канада новыйПрограма «Хроніки Криму» на Громадському радіо підтримана Канадським фондом місцевих ініціатив. 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.