Слухати

Кримськотатарська автономна республіка — самовизначення чи сепаратизм?

30 жовтня 2015 - 15:10 577
Facebook Twitter Google+
Що стоїть за білбордом з написом «Україна. Кримськотатарська автономна республіка. Ласкаво просимо!» на адміністративному кордоні з Кримом?

Після того, як на адміністративному кордоні з Кримом був встановлений такий білборд, серед українців почалася дискусія, яка показала нерозуміння, а також неготовність до обговорення питання автономії національних меншин та прав корінних народів.

«Громадське.Крим» спитало кримську журналістку Еміне Джепар та експерта Інституту демократії ім. Пилипа Орлика Наталію Беліцер, що таке кримськотатарська автономія, та чому лише сьогодні про неї заговорили кримські татари.

bildord_krym_0_0.jpg

 «Україна. Кримськотатарська автономна республіка. Ласкаво просимо!»
«Україна. Кримськотатарська автономна республіка. Ласкаво просимо!»
Hromadske.tv

Сергій Мокрушин: В чому були утиски прав кримських татар за часи незалежності України? Що зараз відбувається у зв’язку з окупаціїєю Криму? І які права мають бути відновлені та яким чином після деокупації?

Еміне Джепар: Я думаю, це питання необхідно розглядати як мінімум у двох площинах. Перша: як до цього ставиться кримськотатарська спілка, оскільки це питання для них підіймалось ще з часів поверення з місць депортації. Наскільки я пам’ятаю, в Декларації про національний суверенітет, яка була прийнята на історичному курултаї, другому курултаї в червні 1992 року, кримські татари озвучили своє право на самовизначення як корінний народ і заявили про те, що вони претендують на цю землю і на цю територію, оскільки для них ця земля є джерелом народного добробуту. Єдине, для українського суспільства, враховуючи, що для України ніколи не було політичної волі розглядати і захищати права цього народу, суспільство це питання ігнорувало. Більше 20 років.

Тепер, як тільки актуалізувалось це питання, завдяки громадянській ініціативі кримськотатарської громади в обличі Меджлісу та інших структур, питання торкнулось і українського громадянського суспільства. З моєї точки зору, і як вчора це заявив Мустафа Джемілєв, це не означає узурпацію одного народу іншим, що кримські татари почнуть тиснути на інші народи які проживають в Криму. Тут мова йде про те, що треба заповнити ланку, підняти дискусію на експертному рівні громадянського суспільства.

Сергій Мокрушин: Що важливіше: українському суспільству зрозуміти, якою буде кримськотатарська республіка за принципом управліня, конституційним устроєм, або необхідно зрозуміти питання відновлення прав народу?

Еміне Джепар: Я думаю, і те, і інше. Це синергія, адже одне без іншого неможливе. Нещодавно ми мали розмову з віце-президентом Постійного Форуму ООН з питань корінних народів Олівером Лооде. Він естонець і приїхав презентувати у Київ проект по захисту прав кримськотатарського народу. Він сказав, що Україна має історичний шанс отримати величезні бонуси в світовому співтоваристві, саме захищаючи права корінного народу. Оскільки Росія не приєдналась до декларації ООН у правах корінного народу, Україна це зробила в березні 2014 року. І саме відстоюючи права корінного народу Україна може приєднатись до частини цивілізованого світу в цьому питанні. А громадянському суспільству необхідно докладно пояснити по формі.

Я думаю, що кримськотатарський політичний істеблішмент ще не зовсім знає, як це буде виглядати, адже дискусія протягом 20 років не підіймалась. Це були лише декларативні заяви на рівні спічів Мустафи Джемілєва на курултаях та міжнародних майданчиках. Але цю форму ніхто для себе не промальовував. Необхідно, аби була розроблена стратегія. Має бути робоча група, яка буде експертно і докладно пояснювати.

Сергій Мокрушин: А стосовно актуалізації цього питання і дискусії, яка навколо цього розгортається?

Наталя Беліцер: Я думаю, що про актуалізацію цього питання просто не доводиться говорити, це усім ясно. Я б хотіла повернутись до питання, чого Україна не зробила з самого початку. Хочу нагадати, про такі обставини: кримські татари на початку масової репатріації увесь час намагались пояснити, що вони не можуть бути розглянуті як одна з чисельних національних меншин, і у них є абсолютно виправдані у термінах міжнародного права претензії на особливий статус корінного народу. Одна з великих помилок України, що саме на це не звернули увагу.

Помилки ці продовжувались протягом усього періоду до березня 2014 року, оскільки навіть під час голосування за Декларацію ООН про права корінних народів, 13 вересня 2007 року, Україна соромно стрималась від голосування, викликав подив в експертів: чому це не зробила країна, в конституції якої в трьох статтях є згадка про корінний народ. Саме з визнання кримських татар корінним народом, що було зроблено цією постановою, цілком логічно виникає питання на самовизначення.

Для тих, хто читав Декларацію, не міг ніхто звернути увагу, яка велика увага приділяється самовизначенню. І в преамбулі, і в окремих статтях. Наскільки це виявилось актуальним в контексті окупації і згодом анексії Криму, тому що в статті 30 є спеціальне згадування з цього питання.

Грубо кажучи, без згоди корінного народу на території не можуть проводитись дії, які були проведені Росією. Ви сказали про те, що суспільство не готове до обговорення. За моїми спостереженнями, суспільство більш ніж готове. Не зовсім готове, дійсно, до імплементації, реального встановлення.

Але тут варто сказати, що це справа не найближчого майбутнього. У нас є унікальний шанс суспільства не те, щоб підготувати й спокійно пояснити, чому це нікому нічим не загрожує, в тому числі представникам інших етнічних груп. Можна посилатись на трагічний досвід та спроби Кримськотатарської автономної республіки після Першої світової війни, революції 1917 року. Там чітко було все розписано, і той досвід до якого слід повернутись.

Сергій Мокрушин: Над чим необхідно працювати в суспільній свідомості в першу чергу? Та чи необхідно говорити з тими, хто знаходиться на материку, чи інформувати тих, хто живе в умовах окупації?

Наталя Беліцер: Безсумнівно, в обох напрямках. Тут необхідно згадати, що я лише повернулась з семінару у Генічеську, де проживають кримські татари, яких ще не пускали у Крим, і вони знайшли де ближче поселитись. Там були представники регіональних та місцевих Меджлісів, там були громадські активісти та журналісти, представники місцевої влади області та району. Там з успіхом розробляються стратегії та тактики, що і як робити.

Тобто, насправді, процес вже запущений. Але оскільки це відбувалось у рамках української миротворчої школи, яка підтримується посольством Великобританії, то про це відомо лише деінде: в спеціалізованих виданнях, сайтах, сторінках Фейсбуку, соцмережах. Про те, що означає корінний народ, ми багато говоримо, сьогодні ж для розуміння усього суспільства багато залежить від ЗМІ.

Еміне Джепар: Я б цю роботу розділила на громадянське суспільство, яке часто плутає право корінного народу на самовизначення з сепаратизмом. Вони сприймають бажання кримських татар мати свою автономію — національно-територіальну автономію — як потенційний сепаратизм, і це озвучують у медіа, соцмережах тощо. Якщо брати кримськотатарське населення, яке знаходиться в інформаційній та політичній ізоляції, для кримськотатарського народу дуже важливо давати інформаційне послання про те, що є Україна, що Крим — це Україна, і що Україна робить для поверення Криму в межі своєї території. 

Тому що російська поліцейська машина вміє нагнати страх, що вона і робить зараз, впродовж півтори року з часів анексії. Кримські татари живуть у відчаї від нерозуміння, що їх очікує далі.

Сергій Мокрушин: Але ж російське телебачення працює, там культивується цей страх. Чи можна якось пояснити там, що таке кримськотатарська автономія? Чи є в цьому сенс і чи є механізми?

Еміне Джепар: Сенс є. Це інформаційний механізм та медіаресурс. З приводу того, що страх наганяється не лише на кримськотатарське населення, я думаю, це вже стало традицією. Я пам’ятаю 90-ті роки, коли моя сім’я повернулась з Херсону (тому що ми жили саме там), я пам’ятаю, яке ставлення до кримських татар було саме у 90-ті.

Сприймали як тих, хто прийшов, як частину татаро-монгольського іга, адже радянська історіографія повністю підмінила усі поняття. Вважали, що кримські татари — це потенційно люди, які можуть забрати в них щось, тому що були в депортації та інше. І я думаю, що з часів 90-х пройшла м’яка українізація, яка дозволила цьому шовінізму осісти, а друга анексія 2014 року «збовтала цей бутиль» — і мул піднявся. І я думаю, що цей шовінізм, який завжди жив у багатьох представників російськомовного населення, він просто-таки проявився. Це як хімічний реактив.

Наталя Беліцер: Я маю аргумент, який розвіює усі страхи — 46 стаття Декларації, згідно якої Україна збирається усе це реалізовувати. У статті чітко йдеться, що право на самовизначення не припускає дій, активності відділітись від держави, в якій перебуває корінний народ.

Тобто мова йде про внутрішнє самовизначення. Тобто будь-яка форма автономії, включаючи внутрішньо-територіальну в межах країни, громадянами якої є кримські татари. Тобто це знімає усі непорозуміння та застереження.

Стосовно роз’яснювальної роботи, то мені здається це у певній мірі проблема технічних можливостей мовлення і розповсюдження інформації на кримському півострові. Наскільки можливо реально донести до них усі ці аргументи, дуже сильні?

Можна заспокоїти, згадуючи, яка паніка була у 90-ті роки, коли кримській обком партії напередодні масового повернення кримських татар оголосив, що не буде ніяких занять у школах, а батькам не можна не випускати з дому дітей. І як люди, що були під впливом цього страху, потім обіймались з друзями кримськими татарами та зі сміхом розповідали нам, що вони тоді пережили. Тобто механізмів багато — медійних, експертних, громадських ініціатив, які могли б ці страхи розвіяти.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.