Слухати

20 років у стані війни: як живуть українці у Демократичній Республіці Конго?

28 серпня 2017 - 12:05 53
Facebook Twitter Google+
Мандрівниця розповідає, як навчитися жити в одній з найтривожніших країн світу

Гостя ефіру — волонтерка, мандрівниця Анна Авузяк.

Василь Шандро: Анна нещодавно прилетіла з Демократичної Республіки Конго. Які найпоширеніші стереотипи про Африку? Чи були стереотипи у вас?

Анна Авузяк: Так. Українці дуже погано розуміють, що таке Африка. Це такий великий континент. Там знаходить Кенія, ПАР і десь Єгипет. Це все. Про Центральну Африку ніхто нічого не знає. Коли я збиралася в Африку, мені казали збирати багато шортів. А ми живемо на висоті понад 1400 метрів. Там холодно.

Василь Шандро: Ви працюєте як волонтерка. Що ви робите у Республіці Конго?

Анна Авузяк: У мене в Києві було ательє з пошиву одягу. Я ділюся своїм досвідом у Конго.

Тетяна Трощинська: Заїр — це не зовсім безпечна частина Африки. Це правда?

Анна Авузяк: Це правда. Той регіон, в якому я живу, найбільш небезпечний, тому що там уже 20 років відбувається локальний конфлікт. Після геноциду у Руанді 1994 року одна з етнічних груп, яка вчинила геноцид, емігрувала до Конго. Вони стали біженцями там. З того часу в регіоні немає стабільності. Ще у них є корисні копалини, які вигідно видобувати, маючи нестабільність в регіоні.

Заїр – це бельгійська колонія. Бельгійці досі там дуже активно працюють.

Конго не може прийняти всіх біженців. Там і так немає роботи. В місті, де я живу, десь 85% безробіття. Біженців було близько 23 мільйонів. Вони постійно там перебувають, шукають якісь способи заробітку. Відкриваються нелегальні шахти. Конголезькі військові отримують 50 доларів на місяць, тому вони беруть автомат Калашникова, ідуть до найближчих поселень, грабують, вбивають.

Уряд корумпований, ніхто не може з цим упоратися. 

Василь Шандро: Наскільки безпечно виходити ввечері з дому?

Анна Авузяк: Це позначається тільки на психологічному стані. Ти напружений, постійно перевіряєш, чи все спокійно. Більше півроку я ходжу сама пішки вдень, а ввечері пересуваюся з водієм на машині. 

Василь Шандро: Яким чином ви комунікуєте з українським представництвом?

Анна Авузяк: Найближче посольство в Марокко.

До поїздки в Конго я готуюся, як до походу: купую гречку.

Василь Шандро: Чим переважно займається місцеве населення?

Анна Авузяк: Ті, кому пощастило, хто має якусь освіту, працюють на неурядові організації. Це меншість, вони з багатих сімей, тому що отримати освіту важко. Там навіть початкова школа платна. Англомовні колонії мали якусь освіту, після деколонізації вони були готові до цього, тут ніхто не був готовий. Всі інші продають щось на ринку. Робітники шахт за кілограм корисних копалин заробляють 24 долари.

Василь Шандро: Конго як екзотика – це стереотип?

Анна Авузяк: Ні, там все екзотично. Якщо ви хочете побачити жінку, яка носить на голові швейну машинку, ви маєте туди приїхати. Оці всі фото – це моя реальність щодня.

Світла немає майже ні в кого, окрім експатів. Місцеві живуть в дерев’яних будиночках, розпалюють багаття і готують на ньому їжу, але у них всіх є мобільні телефони. Є централізовані місця, де вони заряджають телефони.  

Тетяна Трощинська: Є доволі бідні країни з високим Індексом національного щастя. Як себе почувають місцеві мешканці?

Анна Авузяк: Люди не мають доступу до благ, які важливі навіть для них. Я знаю дуже багато дітей, які дуже би хотіли вивчитися на пілотів чи вчителів, але у них немає такої можливості. Я б не говорила про щастя, бо ти живеш в реальності, коли твою дитину можуть вкрасти і не повернути, тому що ти не заплатив 300 доларів.

Але життєрадісність у них набагато вища, ніж  в українців. Щовечора вони збираються танцювати, випити келих пива, порозмовляти, вони жартують. 

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.