Слухати

Більшість опонентів моїх книжок не читали, — Григорій Грабович

29 грудня 2015 - 02:32 590
Facebook Twitter Google+
В Україні знову скандал довкола Шевченківської премії. Цього разу дискусія зав’язалася стосовно професора Гарвардського університету Григорія Грабовича

grabovych_grygoriy.jpg

Григорій Грабович / «Громадське радіо»
Григорій Грабович
«Громадське радіо»

Василь Шандро: Наскільки катастрофічною на вашу думку є ситуація в українській гуманітаристиці?

37.jpg

До історії української літератури / Фото з сайту http://litakcent.com/
До історії української літератури
Фото з сайту http://litakcent.com/

Григорій Грабович: Як на мене, вона справді критична. Про це говориться давно, але якось воно далі не вирішується. Зараз громадськість схвильована запропонованими змінами до бюджету академії наук, але це, знову ж таки, лише частина проблема.

Основною проблемою в українській гуманітаристиці є відсутність адекватних реформ. Гуманітарні науки мали би бути на одному з найважливіших місць у нашій державі. За 25 років незалежності України гуманітарні науки так і не мали власного осмислення. Також немає і адекватної, чіткої культурної політики. Це дуже дивно, тому що українська наука і культура були в зашморгу в радянський часи. Ми всі це знаємо. З приходом незалежності мала би бути якась чітка політика, щоб ці речі змінювати.

Тетяна Трощинська: Чи змінилось за 25 років місце української науки?

Григорій Грабович: Коли ви чули, щоб якась українська партія ставила собі за важливий пункт своєї програми реформу гуманітарної науки? На Заході це буває досить часто. Але в Україні ідеться про потоки грошей, енергію, бізнес, але не про науку.

Василь Шандро: Наскільки видно, що сучасна українська гуманітаристика є дитиною радянської гуманітарстики?

Григорій Грабович: Це є питання структур, тобто інституцій, бо кадри є — Україні не бракує талантів. Але структури, які уможливлюють ріст і дозрівання проектів, є інституційними, які не реформовані. Академія Наук має президента, який обіймає цю посаду 50 років — це довше, ніж Фідель Кастро. Це є чисто об’єктивний структурний інституційний момент. Як може бути якийсь нормальний процес оновлення, коли ми маємо таку геронтократію?

Можливо це питання не стало якось політично озвучене. Це також може бути рецидив «сов’єтизму», що гуманітарні науки не є важливі.

213.jpg

Григорій Грабович. Поет як міфотворець / Фото з сайту http://litakcent.com/
Григорій Грабович. Поет як міфотворець
Фото з сайту http://litakcent.com/

Василь Шандро: Якщо казати про політиків, ідеться про культуру в принципі чи лише про українську культуру?

Григорій Грабович: Подекуди мова йде про те, що культура не є пріоритетною. Політикум дуже тісно пов’язаний з бізнесом. І це велика біда українського політикуму. Українське очевидно мало би бути пріоритетом. Уявіть собі, якби Ізраїль, який постає в 1947-1948 роках, не мав би політики щодо Голокосту. На те вони і постали, аби цими питаннями займатися, надолужувати сотні якщо не більше років недержавного буття. А в українському випадку як довго тривало, аби постало питання Голодомору. Тому український компонент, звичайно ж, має бути.

Але українська наука не може відбуватися поза контекстом світової науки. Бо тоді вона не є наукою. Якщо вона стає автаркією, вона сама себе прирікає на ізоляцію.

Тетяна Трощинська: Українська гуманітарна наука у вашому сприйнятті залишається більше герметичною?

Григорій Грабович: Залежить від дисципліни. Дисципліна, яка, на мою думку, виглядає непогано — це історія. Українська історія, порівнюючи з тим, де вона була 25 років тому, зараз знаходиться у набагато кращій ситуації. Але і тоді з історії було все не так погано, тому що були історичні школи на Заході. Гірше з філологією, мені здається, те саме з мистецтвознавством, у філософії більш сильніші корені.

Василь Шандро: В українській гуманітарній науці виникла гостра дискусія щодо Шевченківської премії, зокрема вашої кандидатури на нагородження, при чому висунув вас Інститут літератури. Чим ваше шевченкознавство так різко не сприймається частиною українських шевченкознавців.

Григорій Грабович: Це цікаве питання саме по собі. Мені важко про це говорити, бо я в цьому задіяний. Думаю, що це питання дуже близько корелює з віком людей. Серед тих, хто протестує проти мого висунення є і молоді, але на загал це старші люди. Я думаю, їх обурює нетрадиційність і що це якимось чином оскверняє Шевченка. До такого висновку можна дійти, якщо не читаючи ці тексти.

Мало хто знає, що так було і 40 років тому, коли моя книжка «Поет як міфотворець» з’явилася англійською мовою у 1981 році. В англомовних рецензіях було майже суцільне прийняття і навіть захоплення, а в українськомовних — думки були більш насторожені, ворожі і майже істеричні.

А це тому, що здебільшого, навіть цю книжку не читали, але чули що щось він там таке сказав не те. А «не те» — це образ Шевченка як міфотворця. Бо міф асоціювався з неправдою. Хоча існує ціла дисципліна антропологічна із символічного аналізу. Є бібліотеки праць про міфологію в стародавньому та сучасному суспільстві. Це є символічні системи, які вимірюють колективне мислення, яке не завжди осмислене в раціональних категоріях, але є глибинним і правдивим.

Василь Шандро: З 82-го року ставлення до цієї роботи змінилося?

Григорій Грабович: Що дуже змінилося і що мене дуже надихає — з’явилося ціле покоління молодих науковців, для яких вона стала взірцем і надихнула до праці над Шевченком. Це молоді люди звідси, які допомагають робити цю справу, що є синергійною і базується на якому новішому баченні Шевченка і тих питань, які роблять цю науку більш сучасною та модерною.

Тетяна Трощинська: Ми говоримо про можливість критично обговорювати ті постаті, які фактично стали іконами?

Григорій Грабович: Для науковця це є певний виклик. Але він має знайти, як це робити, бо без цього він не буде повноцінним науковцем. Я маю на увазі, що науковець не може перетворювати свою роботу в певний ритуал, в повторювання певних шаблонів, штампів.

Момент рутинізації, замулення образу Шевченка в педагогічному плані є абсолютно небажаним. Останнє, чого б хотілося, це щоб молоде покоління до цього ставилися з більш чи менш усвідомленою відразою, що це є менш цікаве від Пушкіна чи Шекспіра. Всі ці письменники мають свої притаманні цінності, Шевченко тут точно не на останньому місці.

Василь Шандро: Саме питання, що президент Наукового товариства імені Шевченка з якихось причин не може заслуговувати на премію імені Шевченка є дещо абсурдним.

Григорій Грабович: Тут є справді дуже багато абсурду, аж іноді соромно про деякі речі говорити. А найгірше те, що серед тих підписантів, що так обурюються мною, є такі, які говорять, що я шевченкофоб, українофоб. Хіба вони мають право, мають якесь трансцендентне знання заявляти, що є патріотичне, а що — ні? Тобто вони знають, а ми — ні. Це якесь агресивне хамство, яке не унікальне в українському політикумі. Бо деякі з цих панів, які висловлюють своє обурення з приводу мене, роблять це з чисто політичної агенди.

Василь Шандро: Наскільки для вас важливо отримати Шевченківську премію?

Григорій Грабович: Я би волів її навіть не отримувати. Мені здається, що це не є важливо. Важливо, що відбувся цей дискурс, щоб він був на якомусь належному рівні. Те, що зараз відбувається, якщо подивитись на зміст нападів – воно є дуже негідним, не лише для людей, які це кажуть, але й для колективу, який це має слухати.

Василь Шандро: У нас ще неприйнятною є теза про різні точки зору?

Григорій Грабович: Абсолютно. Мова йде і про плюралізм, і про демократію. Але це не є питання анархії, якогось гуляй-поля. Кожна дисципліна зобов’язує. Ті люди, які найбільш уповноважені висловлювати якісь думки, якщо йдеться про шевченкознавство, мали б бути шевченкознавцями. Але, на жаль, ми маємо всенародне шевченкознавство. Він промовляє до всіх, і всі є його інтерпретаторами.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.