Слухати

Чому вони пішли на смерть? Річниця бою під Крутами

29 січня 2017 - 07:57 653
Facebook Twitter Google+
29 січня виповнюється 99 років від бою під залізничною станцією Крути між Червоною гвардією та загоном київських курсантів. Про ті події розказує керівник Музею Української революції Олександр Кучерук

29 січня в Україні відбудуться урочисті заходи, присвячені 98-річчю битви під Крутами. Про бій між Червоною гвардією та загоном київських курсантів розказує керівник Музею Української революції Олександр Кучерук.

Василь Шандро: Цього року виповнюється 100 років Української революції. Які події відбуватимуться з цієї нагоди?

Олександр Кучерук: Президент видав указ, який передбачає велику кількість заходів протягом 5 років (із 2017 по 2021 рр.). Цього року ми відзначаємо першу подію із циклу ― створення Центральної Ради 4 (17) березня 1917 р..

Наступів, боїв і відступів у боротьбі за українську державність було дуже багато. Але сталося так, що Крути стали символом тої боротьби. З одного боку, це була поразка, але це був той героїзм, не всім зрозумілий подвиг. Один поет (Тичина) писав, що це «мучні», «святі Нового Заповіту». Інший (Вертинський) писав: «… зачем и кому это нужно».

Для російської публіки і ментальності було незрозуміло, навіщо вони туди пішли, а для української дійсності ― інакше не могло бути.

Можна почути, що це Грушевський послав їх на смерть. Ні, це був душевний внутрішній підйом: студенти щиро підійшли до формування загонів для боротьби із наступаючим російським імперіалізмом.

Вони пройшли досить короткий вишкіл ― такий був час. До загону, який формувався як студентський курінь січових стрільців, записалося близько 800 людей. Зрозуміло, що не всі могли туди увійти ― до загону потрапило 200-300 чоловік.

Чому до Крут направили «необстріляну» молодь? За попередніми даними розвідки, вважалося, що рух основних більшовицьких військ буде на Полтаву. Ці хлопці мали виконувати суто охоронну функцію. Ніхто не розраховував, що вони зупинять великі атаки.

Як вони писали у своїх відозвах, хто не запишеться зі студентів-українців в курінь, з тим ніхто не буде розмовляти. Це був максималізм, категоричність, але за цим стола ідея, заради якої багато з них віддали своє життя. Вони знали і розуміли, куди і за що ідуть.

Василь Шандро: Скільки проти скількох? Цифри вказують дуже різні.

Олександр Кучерук: Там було кілька куренів січових стрільців. Була частина Червоного куреня смерті, частина «гайдамаків». У часи війни залізниця була єдиним засобом комунікації, тому вони поїхали на цю станцію, щоб контролювати її.

Кількість більшовицьких військ була переважаючою, але завжди тих, що наступають, має бути більше, тому що вони зазнають більших втрат. Коли почалася сутичка, з боку більшовиків загинуло близько 300 солдатів.

Для «необстріляних» хлопців, які нібито нічого не вміли і не могли, це багато. Це означає, що вони могли відстрілюватися і на якийсь час затримати наступ.

Вони на кілька днів затримали просування більшовицьких військ, і саме в ці дні відбулося проголошення IV Універсалу, визнання УНР на Берестейських мирних переговорах і підписання мирного договору.

Василь Шандро: Скільки часу тривав бій?

Олександр Кучерук: Світловий день.

Василь Шандро: Які були втрати із боку наших? Усі загинули?

Олександр Кучерук: Ні, під час самого бою практично не було вбитих. Вони сиділи в окопах по два боки від залізниці. Із наступом темряви між ними втратився візуальний зв’язок. З одного боку хлопці почали відступати ― їх чекав потяг, щоб вони могли відійти, а з другого боку не знали, що потрібно відступати.

Одні встигли, а частина інших потрапила у полон. І їх розстріляли.

Їм нічого не пропонували, тому що більшовики були розлючені, що ці хлопчаки поклали стільки їхніх. Спочатку їх закрили на ніч у вагон, а на другий день місцевий командир сказав їх розстріляти. Хтось намагався тікати ― його наздогнали і привели назад.

Двоє студентів, які стояли, очікуючи розстрілу, почали співати український гімн. Це взагалі було неможливо витримати, і їх усіх постріляли. Далі вони виявили тупу, варварську жорстокість ― не дозволили їх поховати, і тільки коли більшовики пішли далі, селяни зібрали і закопали тіла.

Але довго більшовики там не протрималися, їх відкинули назад, і тоді відбулося оте відоме перепоховання на Аскольдовій могилі.

Тетяна Трощинська: Як склалася доля тих, кому вдалося відступити?

Олександр Кучерук: Більшість із них вижили, більшість потім пішла до української армії, частина потрапила за кордон.

Василь Шандро: Наскільки та подія була резонансною у той час у Києві?

Олександр Кучерук: Про це говорили і писали усі газети. Звісно, з різними інтонаціями ― українські писали у стилі Тичини, а російські писали «за что», особливо не заморочуючись.

Тетяна Трощинська: Яке зараз розуміння і трактування бою під Крутами ― з точки зору міфології чи точки зору реальності?

Олександр Кучерук: Будь-яка подія може із часом набрати міфологізованих рис, і в цьому немає нічого поганого.

Ми повинні говорити про цих людей і згадувати їх, тому що їх порив ― це вище будь-якої прози.

Василь Шандро: Щодо морально-етичного боку цього бою, основним є аргумент «Грушевський послав дітей на смерть». Це зачіпає, тому що подібне говорять про Майдан.

Олександр Кучерук: Грушевський був головою парламенту і займався законодавчим оформленням держави. Він не керував Військовим міністерством і не був командиром.

Були військові структури, які виконували ці функції.

Ці хлопці були озброєні, може, не в достатній кількості, але їх посилали з іншою метою. Це не були штурмові батальйони.

Питають, чому Грушевський не організував армію. Це наївне питання. Щоб організувати армію, потрібно мати людей, гроші, казарми, закони, які це регулюють. Потрібно було збирати податки, мати свою грошову систему.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.