«Документи щодо депортації кримських татар — «біла пляма», — історик

19 травня 2017 - 10:04
FacebookTwitterGoogle+
18 травня виповнюється 73-я річниця від початку депортації кримських татар, здійсненої підрозділами НКВС. Про обставини та виконання масштабного злочину говоримо з фахівецем з історії кримських татар

«Деякі люди згадують, що в дорозі їм могли дати можливість нагріти воду або готувати. Інші згадують, що цього взагалі не було, вони їхали без речей і ніхто їм не давав можливості навіть попити води. Джерела, які нам дають відповіді на ці питання, — це лише спогади, які ми не можемо об’єднати в єдину систему», — говорить фахівець з історії кримських татар Мартін-Олександр Кислий.

unnamed.jpg

Мартін-Олександр Кислий // Громадське радіо
Мартін-Олександр Кислий
Громадське радіо

Євген Павлюковський: В доповідній записці, яка передувала депортації (написаній на ім’я Лаврентія Берії), кримські татари були звинувачені у масовому дезертирстві із лав Червоної армії. Хто почав такі наклепи, які спричинили потім такі масштабні наслідки?

Мартін-Олександр Кислий: Існує версія, що першоджерелом є радянські партизани, які на час окупації нацистами Криму перебували там, вони в такий спосіб висловили невдоволення місцевим населенням.

Євген Павлюковський: Партизани не дуже співпрацювали з місцевим населенням?

Мартін-Олександр Кислий: Ні, співпрацювали. Серед партизан була досить велика кількість кримських татар, є і знані персоні. Мабуть, стався якийсь конфлікт чи просто неприязнь до місцевого населення. Існує версія, що початковим джерелом був такий собі Мокроусов.

Євген Павлюковський: Чи багато доказів такої колабораціоністської діяльності зі сторони кримських татар? І чи існували вони на той момент?

Мартін-Олександр Кислий: Не було доказів участі всього народу в зраді та колабораціонізмі. Депортація відбувалася як виселення всього кримськотатарського народу з півострова. Зрозуміло, доказів участі всього народу в колаборації бути не могло. Певна кількість місцевого населення колаборувала з фашистами, з нацистським окупантами — приблизно 5-6000, за джерелами така ж кількість кримських татар була виселена в табори, а не в місця спецпоселень.

Євген Павлюковський: Як відбувалася сама депортація кримських татар?

Мартін-Олександр Кислий: Згідно з документами, не було жодних причин для поспіху. Виселення за ніч, дві ночі швидше було бажанням місцевого керівництва показати себе як гарних посіпак. Якщо не помиляюсь, в документах йдеться, що на це давалося два тижні. Якщо слідувати за логікою документів, виселення мало відбуватися в організованому порядку. Кримськотатарське населення мало змогу взяти з собою досить велику кількість продуктів, реманенту — здається, на родину виділялося 500 кг.

По факту цього не було забезпечено. За документами в потягах мало бути медичне обслуговування та регулярне харчування — цього не було на практиці. За документами в місцях виселення людей мав зустріти транспорт і мало бути надане тимчасове або постійне житло — цього не було надано.

Лариса Денисенко: Не було архівних досліджень, листів, котрі могли би свідчити про причини цього?

Мартін-Олександр Кислий: Такі документи, може, й існують — хоча б звіти локальних керівників, начальників або тих, хто був в ешелонах, але всі вони в Москві. Коли говоримо про депортацію та роки, які за нею слідували,  все одно впираємося в нестачу документів.

Лариса Денисенко: Чи можна в нас знайти бодай якусь інформацію стосовно цього періоду та кримських татар?

Мартін-Олександр Кислий: На цей період відповіді дають документи двох українських архів: архіву СБУ (колишнього КДБ) і колишнього партійного архіву — зараз архів ЦДАВО. Але кількість документів там обмежена, із самого процесу виселення кількість документів можна порахувати на пальцях, і вони всі добре відомі нам.

В архіві СБУ є досить цікаві документи, зараз дослідники працюють з ними. Минулого року вийшла збірка документів, упорядником якої Олег Бажан, присвячена цій проблематиці. На документах 60-70 можемо простежити, як відбувалося повернення на батьківщину. Але саме з питання депортації — це повністю «біла пляма».

Євген Павлюковський: На пізніх замальовках ми бачимо, що це були дерев’яні вагони-товарняки, з яких визирають люди. Як правило, вони з мінімальним набором речей і нема навіть натяку на людські умови. Чи дійсно це відбувалося так?

Мартін-Олександр Кислий: Єдиної системи нема. За спогадами можемо простежити дивні, навіть неймовірні ситуації, коли керівництво НКВС в якомусь селищі попереджало людей про майбутнє виселення або дозволяло взяти продукти, борошно, посуд, якісь клунки. Люди згадують, що в дорозі їм могли дати можливість нагріти воду або готувати. Інші згадують, що цього взагалі не було, вони їхали без речей і ніхто їм не давав можливості навіть попити води. Джерела, які нам дають відповіді на ці питання, — це лише спогади, які ми не можемо об’єднати в єдину систему.

Звичайно, це були навіть не радянські, а старезні столипінські вагони, в яких мали возити коней. Вони були дерев’яні, збиті без жодних зручностей: без вікон і дверей. А дорога до Середньої Азії — як мінімум, 18 днів —місяць за спогадами.

Євген Павлюковський: А чому був обраний Узбекистан як місце основної дислокації переселених кримських татар? Ми знаємо, окремих військових переселяли в інші місця, була частина тих, хто вважався найбільш політненадійними, їх, здається, взагалі відправляли на вугільні роботи. Як вибиралися ці місця?

Мартін-Олександр Кислий: Не тільки політично небезпечних. Насправді на Урал, в Марійську АРСР на вугільну промисловість і лісозаготівлю відправляли родини. Якийсь принцип був, але він нам не відомий.

А в Узбекистан тоді депортували взагалі дуже багато населення. Мабуть, радянське керівництво вважало, що в Узбекистані кримськотатарське населення асимілюється з місцевим, втративши свою кримську ідентичність — на ґрунті того, що узбеки так само є мусульманами, кримські татари увіллються і втратять власну ідентичність. З одного боку, радянізація: люди, які народилися в депортації згадують своє дитинство як абсолютно радянське. З іншого боку, за рахунок того, що вони перебували серед, здавалося б, братів по вірі, потроху втрачали ознаки власної ідентичності.

Історикам відомі спогади людей, які уникали депортації, але задокументованих таких одиниці

Лариса Денисенко: Наскільки в Узбекистані кримські татари були під прицілом «всебачачого ока» НКВС і наскільки відстежувалися зв’язки, можливо, було заборони спілкування кримськотатарською мовою і випускати нею літературу?

Мартін-Олександр Кислий: Про літературу і активну діяльність, яка асоціюється з національною мовою, не могло йтися. В певний момент кримські татари стають просто татарами. Навіть факультет літератури в Ташкентському університеті мав назву «татліт» — татарської літератури, а не кримськотатарської.

В перший період після депортації, коли люди почали влаштовувати своє життя, часто очевидці згадують, що в родинах були якісь заборони (наприклад, не говорити кримськотатарською мовою з незнайомими людьми). Але це, швидше, прояв самоцензури. Це жахлива самоцензура, яку ми зараз спостерігаємо в Криму.

Наприклад, мені часто траплялися випадки, коли кримські татари, які народилися в депортації, до певного віку не знали про сам факт депортації: батьки не казали їм цього, аби діти десь не розпатякали, щоб не наразити родину на небезпеку.

А переслідування стає активним, як тільки стає активним кримськотатарський національний рух в депортації, з’являються ініціативні групи. Успіх кримськотатарського руху за повернення був у тому, що він був локальним. Кримські татари жили досить скупчено, було зручно обійти сусідів, зібрати підписи, гроші, зібратися в когось вдома, щоб вирішити якусь проблему. Тоді там було і активне спостереження за ними, і контроль.

Лариса Денисенко: Як і коли розпочалися ініціативи щодо повернення, що було поштовхом і сприяло розумінню, що треба це робити і що навіть за тих умов в це можна було вірити?

Мартін-Олександр Кислий: Тут слід виокремити дві моделі повернення. Першу можна назвати організованою, другу — неорганізованою. Перша так чи інакше корелюється з діяльністю ініціативних груп, з кримськотатарськими дисидентами та рухом за повернення. Це почалося на початку середини 50-х років, співпало із скасуванням спецпоселень. Ініціаторами були люди, які в Криму до або під час війни мали високі посади, нагороди, вони були партійними діячами, комуністами зі стажем. І вони на рівні Москви намагалися відвоювати право свого народу на повернення. А потім в кримськотатарський рух входить молодь. Це етап, який ми знаємо завдяки Мустафі Джемілєву. Молодь вже не намагається йти на діалог з владою, а виборює своє право на повернення. Паралельно з цим люди самі намагалися повертатися.

Мені доводилося говорити з людьми, які їхали до Криму і не знали про існування ініціативних груп. Люди кажуть, що була жива бабуся, яка постійно штовхала: «Треба їхати додому, це наша батьківщина». В кінці 60-х, коли система трохи пом’якшилася, вони їхали в Крим, їх виселяли. Вони оселялись десь в Краснодарському краї ближче до Криму. Збирали гроші, знову приїжджали, їх виселяли, вони знову переселялися в Краснодарський край, збирали гроші… І так до кінця 70-х. Це повернення було досить складним.

Євген Павлюковський: Куди потрапляли люди, яких депортували? Що на той момент забезпечувала радянська влада?

Мартін-Олександр Кислий: Як і з виселенням, розселення у спецпоселеннях не мало єдиного знаменника. Деяким щастило, вони мали дах над головою. Це могли бути будівлі колгоспу, радгоспу, покинута школа, казарми, сараї. Комусь не щастило і він опинявся в землянках посеред поля. Хтось потрапляв на промислові виробництва, там більш-менш забезпечувалися житлом.

Не було медичного обслуговування: якийсь дідусь мені розповідав, що зламав руку, і їм довелося їхати в сусіднє місто з охоронцем і автоматом, щоб зробити рентген. Люди не мали можливості полишати спецпоселення, існує велика кількість спогадів, що хтось намагався знайти когось із своїх родичів, пішов на день-два, і його змогли засудити і відправити в справжні табори чи якось покарати. Не було забезпечення харчами, грошима на розбудову.

І місцеве населення ставилося по-різному. Вони самі бідували. Слід розуміти, що Узбекистан різний і деякі частини — голодні степи. Хтось ділився, хтось не ділився, хтось використовував можливість найняти робітничу силу, яка готова працювати за хліб, борошно. Хтось допомагав, хтось влаштовував на роботу, хтось — ні. Це безліч маленьких історій, історій трамв і неприємних спогадів, навіть якщо цим людям вдалося вижити. 

Повний варіант розмови слухайте в аудіоверсії. Тисніть блакитний трикутник праворуч вгорі. Щоби скачати файл і послухати пізніше, натисніть на хмарку.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.