Слухати

Донецьк, березень 2014: як це було? Згадують учасники та організатори мітингів

07 березня 2018 - 12:04
Facebook Twitter Google+
Як любов до України та рідного міста перетворювала на активістів та якими були перші мітинги в Донецьку в 2014 році

Чотири роки тому в Донецьку розпочалися масові мітинги. Пригадують ці події Богдан Чабан, Дарія Курінна та Діана Берг

 

Богдан Чабан, один із організаторів мітингів у Донецьку в березні 2014 року, доброволець групи «Равлик», засновник кафе «Изба-читальня» в Маріуполі.

darya_kurinna_bogdan_chaban.jpg

Богдан Чабан і Дарія Курінна // Громадське радіо
Богдан Чабан і Дарія Курінна
Громадське радіо

Я дуже багато слідкував за Майданом, коли почалися ці «шатання» в Донецьку, то чітко зрозумів, що не можу просто сидіти на місці. Я маю щось робити, як людина — людина, яка вважає себе українцем, як чоловік врешті-решт. Це все не просто мало політичне забарвлення, це були не просто політичні проросійські акції — це був конкретний бандитизм. Моя ідея була просто звільнити місто від бандитизму та не допустити в ньому війни.

Якщо ми кажемо про проукраїнські акції та акції, які були разом із рухом «Донецьк – це Україна», то вони почалися третього березня. Діана Берг, донецька дизайнерка, запросила мене в групу, яка називалась «Донецьк – це Україна». Я почав із нею переписуватись.

Ідея була наступною: вона бачила хаос, який коївся на вулицях, який коїли люди з проросійськими поглядами, та вирішила, що треба якось відповідати на це. Вона запросила мене долучитися та наступного дня вийти на вулицю з українським прапором, довести, що Донецьк – це українське місто.

Коли ми з Діаною йшли на акцію четвертого березня ввечері, то очікували зустріти там 50, може, 100 чоловік. Насправді там було близько двох тисяч. Це був реальний шок для нас. Після цього прийшло розуміння, що треба продовжувати цю боротьбу, що є люди, які готові нас підтримувати. Багато людей долучилося до організації цих мітингів.

П’ятого березня вже відчувалася небезпека, 13 березня ми вже чітко усвідомлювали небезпеку. Небезпека була в декількох факторах. Перша небезпека: почалися якісь переслідування з боку проросійських активістів, друга небезпека – почалися переслідування з боку міліції. В той час саме міліція та проросійські активісти працювали разом.

Відчувався тиск, але було чітке усвідомлення: якщо ти не зробиш це саме зараз і не будеш діяти зараз, назад дороги не буде. Битва буде остаточно програна.

Дарія Курінна, учасниця мітингів, журналістка програми «Донбас Реалії» на «Радіо Свобода»

Я завжди займала проукраїнську позицію. І коли ще в лютому починалися ці «броженія «руской вєсни», а ти знаходишся на площі Леніна, чуєш всі ці абсолютно божевільні пісні про «Вставай, Россия», то усвідомлюєш, що так не має бути. Це якесь божевілля. Ти настільки незгоден, що відчуваєш, що маєш щось робити.

На перший мітинг ми, здається, вийшли третього чи четвертого березня. Дійсно, ніхто не очікував побачити стільки людей. Коли я йшла з колегами, ми вийшли одним оком подивитися, як воно там буде. Приходимо – бачимо дуже багато людей.

Ми показали, що «руской вєснє» не місце в Донецьку, що Донецьк – це Україна. І я вірю, що скоро ми туди повернемось

Найяскравіше враження того вечора: в якийсь один момент площа біля собору спалахнула жовто-блакитними прапорами. Невідомо, звідки вони взялися в такій кількості.

Перші мітинги були більш-менш мирні. З боку облдержадміністрації підходили проросійськи налаштовані люди, але ще можливо було вести якийсь діалог, можна було сказати, що міліція плюс-мінус виконує свої функції.  

Перші кілька мітингів – це були здебільшого друзі, активісти, хтось приходив з дітьми. На інших мітингах ми вже почали знайомитися з іншими людьми. Виходили люди, які казали: якщо би першого березня не всі ці «броженія», коли Губарєв оголосив, що він «народний губернатор» і вони пішли знімати прапори, то вони би й не вийшли. Але коли вони побачили, що коїться, то раптово зрозуміли, де в них батьківщина.

Я спілкуюся зараз з людьми, які тоді не виходили, й вони кажуть: якби ми знали, що так буде, ми би вийшли.

Діана Берг, засновниця платформи «Тю!» в Маріуполі, одна з організаторок мітингів у Донецьку

diana_berg.jpg

Діана Берг //
Діана Берг

Как велась тогда работа? Я не могу сказать, что это была какая-то работа. Мы не профессиональные политики или общественники. Мы вообще не были активистками с Катей (Катя Кострова – співорганізаторка мітингів, — ред.), Богдан — молодой бизнесмен, особо в политических движениях никто из нас не участвовал. Поэтому это была не работа — состояние аффекта, адреналин…. Просто желание жить в Украине. Мы этого очень хотели.

Пятого марта нам не было страшно, потому что у нас был опыт четвертого марта – это был наш первый митинг. Четвертого нас собралось несколько тысяч, и это было очень неожиданно. На тот момент не было никаких нападений. На следующий день пятого числа у нас не было прецедентов, чтобы сильно переживать о серьезных противостояниях. Поэтому пятого числа, как мне кажется, собралось десять тысяч дончан. Они увидели, что накануне все было мирно.

Я уже четыре года пытаюсь понять, что является триггером в ситуациях, когда может абсолютно поменяться мировоззрение, позиция. Наверное, когда мы увидели: вот, киевский Майдан за 700 километров, а рядом, в твоем доме, начинается беспредел каких-то заезжих чуваков, которые пришли и начинают топтать своими грубыми и грязными ботинками все, что мы считаем родным. Отсюда рождаются какие-то, может, первобытные, может, наоборот, — суперцивилизованные эмоции, которые заставляют простых людей брать и делать.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.