Слухати

«ДУК неймовірні. Вони навіть до полонених зверталися друже сепаратисте», - Леонід Кантер

31 січня 2015 - 12:46
Facebook Twitter Google+
Про новий документальний фільм «Добровольці божої чоти» говоримо з його режисером Леонідом Кантером
«ДУК неймовірні. Вони навіть до полонених зверталися друже сепаратисте», - Леонід Кантер / Програми на Громадському радіо

Фільм знімався у аеропорті Донецька під час активного протистояння кінця вересня-початку жовтня. Режисер був з кіборгами скрізь: він був під обстрілами і йшов в атаку, чекав підмогу і рятував поранених. 31 січня фільм виходить в прокат. Прем’єра запланована на 16.00 у Кінопанорамі. 

Анастасія Багаліка: Як ви потрапили в аеропорт? Туди навіть журналістські знімальні групи дуже рідко потрапляли.

Леонід Кантер: Стосовно того, щоб знімати далі, то для мене це було закономірно. Я розумів, що більше не буду у статусі військового. Бути таким малесеньким гвинтиком в системі було для мене настільки неефективно, коли я розумів, що можу зробити значно більше для цієї ж справи і для перемоги. І почав шукати батальйон.

Знайшов Добровольчий Український Корпус. Його порядки справили на мене неймовірне враження. Я ж думав, що це утопія і існує вона лише в моїй голові. Кожен з хлопців був одягнений у те в чому приїхав, вони не йшли строєним кроком, не було примусової дисципліни. Та водночас, я не бачив, щоб там хтось бухав. Не чув, щоб хтось до когось звертався зверхньо або на підвищених тонах. Мені дуже подобалося їхнє звернення «друже». Вони навіть до полонених казали «друже сепаратисте». Так, це, може, кумедно і, може, це і є та утопія. Але я би хотів, щоб в Україні була саме така армія.

У моєму фільмі історії конкретних вчинків конкретних людей

Василь Шандро: Чи можна назвати ваш фільм агітпропагандою?

Леонід Кантер: Він - літопис. Через 30 років він буде тим же агітпропом. Думаю, мій фільм надихне багатьох людей захищати країну. І, можливо, вони підуть не до лав армії, а до лав того ж таки ДУКу.

Кожного співбесідника ми запитували «що ж доброго у війні?». Намагалися зібрати це по краплинці, хотіли виправдати це. Бо ж війна — це тотальний жах і жесть. Виправдовували її роздумами людей про те, чому вони пішли воювати.

Моментами в аеропорту було страшно. Але я для того туди і їхав, щоб знімати і бути поруч з хлопцями. Найбільш страшно було, коли все закінчилось. Бій закінчився. Ніби закріпилися, ніби прийшла підмога, але ще хвилин 20 ноги ходуном ходили.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.