Слухати

Громадська хвиля. Ефір 8 травня. День пам’яті та примирення

09 травня 2015 - 13:27 178
Facebook Twitter Google+
8 травня — нова пам’ятна дата для України. Чи впровадження нових символів означає використання нових ідеологем? У «Громадській хвилі» говоримо про українську пам’ять, про те, що українці пам’ятають

У – студії історики Катерина Кобченко (старша наукова співробітниця Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, членка Української асоціації дослідниць жіночої історії) та Микола Боровик (КНУ імені Тараса Шевченка). Перед мікрофоном працюють журналістки Тетяна Трощинська та Ірина Славінська.

katerina-kobchenko-mikola-borovik_0.jpg

Катерина Кобченко
Катерина Кобченко

Ірина Славінська: Сьогодні в Сімферополі встановили меморіальну дошку Йосипу Сталіну. Як історики,  прокоментуйте це вшанування?

Катерина Кобченко: Це є посилення та кристалізація міфу, спрямованого у минуле та є підміною позитивних програм розвитку на майбутнє. Розчарування в цьому міфові буде, і буде доволі жорстоким.  Але втішним є те, що цей пам’ятник відкритий на території представництва компартії, тобто його не дали збудувати в загальноміських приміщеннях, отже в Криму присутнє існування інших думок, які не підтримують ідеалізацію фігури Сталіна.

Микола Боровик: Те, що ми бачимо в Криму  це повернення до радянських практик, коли в протистоянні із заходом використовуються націоналістичні мотиви за допомогою пантеону героїв, серед яких образ Сталіна є найяскравішим. Цікаво,  що ніяких новацій не спостерігається, лише експлуатація готових кліше, які ефективно працюють і досі. А для пересічного мешканця імперії така приналежність до маси і ототожнення себе з потужною структурою  це, напевно, є розв’язанням якихось психологічних проблем.

Ірина Славінська: Чому це відбувається саме в Криму?

Микола Боровик: Крим  це найбільш збережений осколок імперії в Україні, там люди просто повернулися до свого звичного життя, до образів і символів, які вони мали.

Катерина Кобченко: А за деякими соціологічними опитуваннями в Криму вже незадоволені м’якою політикою Путіна і ностальгують за Сталіним, тобто для них  сталінська політика  це певний ідеальний варіант радянського ладу, прагнення до якого ментально повертає людей у минуле.

Тетяна Трощинська: Повертаючись до сьогоднішнього свята, хочу запитати, наскільки Україна готова тлумачити цей день як День пам’яті та примирення? Чи виробилась якась одна колективна пам’ять, яка говорить однаково про Другу світову війну?

Катерина Кобченко: Нажаль, про цілковиту єдність ми ще не можемо говорити, існують ще певні розшарування. Однак, примирення між, наприклад, воїнами Червоної армії та воїнами УПА, сприяють створенню колективної пам’яті. Сам контекст створення Дня пам’яті та примирення є цілком позитивний, на це свято дуже активно реагує молодь, і я гадаю, що прогноз щодо втілення його в українську громадськість буде дуже оптимістичний.

Микола Боровик: Я бачу на цей час дуже цікаву мішанину поглядів с приводу цього свята. По-перше, для воюючої України цілком природнім є бажання використати війну і пам’ять про неї, як певну мобілізаційну річ. По-друге, є спроба європеїзувати пам’ять і наблизити святкування до європейського варіанту. По-третє, є проблема свідомості тих людей, які  займаються впровадженням цього свята в Україну через те, що вони є самі носіями тих самих символів, з якими намагаються боротися, і пропонуючи нові символи, використовують ті ж самі ідеологеми для того, аби проводити свою політику.

Тетяна Трощинська:  Чи потрібна історична правда країні, яка воює?

Катерина Кобченко: Я думаю, що потрібна як ніколи, тому що завдяки пропаганді нашого противника, ми символічно постійно притягаємо досвіт Другої світової війни, згадаймо тільки риторику про фашистів та бандерівців. І  складається враження, що символічно, та війна ще продовжується, і для того, щоб її завершити, осмислення і висвітлення правди просто не обхідне. Адже, якби історію війни не подавали нам багато років як героїчний та оптимістичний переможний міф, то, очевидно, такого би м’якого ставлення до неї і не виникло. Тому що війна це, насамперед, трагедія та злам в житті кожного.

Тетяна Трощинська: Що буде відбуватися, коли закінчиться «жива пам’ять»? Коли не залишиться очевидців тієї війни?

Микола Боровик: Нажаль, потім, ця не жива, а конструйована пам’ять стане більш маніпульованою, ніж сьогодні, коли ми поки що маємо живий досвід. Відповідальність за правду ляже на істориків та суспільство, яке має визначитись для себе із цінностями, що мають бути збереженими як пам’ять тієї війни.

 Катерина Кобченко: Потрібно зараз максимально зафіксувати, і історики цим займаються,  той  досвід, що зникає. Але з іншого боку, згодом ми відсторонимось від больових точок та емоційного забарвлення, і оцінимо події під іншим кутом, як ми зараз оцінюємо події Першої світової війни.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.