Слухати

Камера стала для мене першою реабілітацією, - Андріана Сусак про зйомки в «Невидимому Батальйоні»

31 травня 2018 - 11:15
Facebook Twitter Google+
У студії Громадського радіо побувала Андріана Сусак - героїня фільму «Невидимий Батальйон», штурмовик «Айдару», зараз ветеранка
Камера стала для мене першою реабілітацією, - Андріана Сусак про зйомки в «Невидимому Батальйоні» / Програми на Громадському радіо

«Невидимий Батальйон» — український кіноальманах про жінок на війні, знятий жінками. 30 травня у Києві відбувся другий показ стрічки, а до того фільм також показали в Канаді та США.

 

Дмитро Тузов: Що викликало найсильнішу емоцію, за вашими спостереженнями? Що найбільше зачепило людей, які ділилися враженнями після фільму?

Андріана Сусак: Взагалі жінці-військовослужбовцю повернутися з війни та стати цивільною особою дуже важко. Тебе не сприймають. І коли починається історія фільму, коли тебе визнають, тобі приходять і говорять ті слова, які мають говорити, коли ти повертаєшся.

Ми були в Канаді та в США, нас, наприклад, не підтримали деякі представники українського політикуму, які там знаходилися: не знайшли час із нами зустрітися. Але ти, наприклад, сидиш у військовій формі в кафе, а діти, старші люди підходять і кажуть: «Дякую за твою службу». Там немає масового ходіння людей у військовій формі, тому що в них немає війни, але підтримується повага до служби, яку несе військовослужбовець, чи це може бути вже ветеран.

Дмитро Тузов: Ви сказали, що жінка, яка повернулася з війни, відчуває якесь несприйняття. Що це означає?

Андріана Сусак: Взагалі соціум не сприймає жінку, яка повертається з війни. Жінка повертається, а військовослужбовець захований далеко в шафі – з військовою формою та з усім тим, що в неї за плечима.

 

Дмитро Тузов: Це психологічне несприйняття, що жінка не повинна воювати?

Андріана Сусак: Так. Є такий факт, що половину населення світу становлять жінки. Якщо жінки готові стати на захист цього світу, на захист миру, то чому їм не дати це право? Всі жінки в нас добровольці – всі пішли добровільно та з готовністю стати на захист держави. А це несприйняття соціуму, який сидить, боїться сказати, шукає якісь відмазки, а коли ти повертаєшся, щоб нічого не пояснювати, тебе можуть образити, тобі можуть закинути, що ти поїхала туди за чимось, за якимись наживами .

По собі я знаю, що я повернулася, заховала свою форму в шафу і все, на цьому кінець. А потім вже почалася історія «Невидимого Батальйону», коли Марія Берлінська, авторка та продюсерка проекту, вмовила мене, оскільки знала про мій бойовий шлях на Луганщині.

Дмитро Тузов: Як знімався фільм? Скільки автентичних кадрів потрапило до роботи?

Андріана Сусак: Я можу говорити про свою історію. Мене знімала режисерка Ірина Цілик. Оскільки я демобілізована, в мене були зйомки в Карпатах, де я народилася, і в Києві. Це було три дні зйомок, але камера стала для мене першою реабілітацією.  У мене був важкий період, тому що я народила дитину, все якось змінилося, чоловік поїхав знову служити, я залишилася одна – ніби в своєму рідному селі, але в зовсім чужому. Я закрилася, ні з ким не розмовляла.

Дмитро Тузов: А чому камера вам допомогла, ви змогли виговоритися?

Андріана Сусак: Так. Вперше я виговорила все. Це було з плачем, зі сміхом. У фільм увійшли деякі кадри, які показали режисери, але тоді вони просто поставили мікрофон, камеру, і я говорила, говорила — десь години дві з половиною.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.