Слухати

Катерина Білокур дає нам приклад, як долати виклики долі, — кураторка Ложкіна

17 червня 2015 - 12:10
Facebook Twitter Google+

Аліса ЛожкінаУ Мистецькому арсеналі відкрилася виставка робот Катерини Білокур «Хочу бути художником». Представниця «наївного мистецтва», про яку сам Пікассо говорив: «Якби ми мали художницю такого рівня, ми би змусили заговорити про неї увесь світ», Білокур поки що мало відома в самій Україні. Чим вона цікава і як популяризувати власних видатних митців, «Громадська хвиля» розпитала кураторку виставки, заступницю гендиректора з музейної та виставкової діяльності Музейного Арсеналу Алісу Ложкіну. 

Аліса Ложкіна: Ви знаєте, Катерина Білокур, це, взагалі, біографія, яка дорівнює ХХ сторіччю. Це одна з найяскравіших біографій взагалі ХХ сторіччя, тому що це жінка, яка народилася 1900 року, тобто ровесниця ХХ сторіччя, і яка примудрилася в умовах громадянської війни, в умовах колективізації, в умовах Першої світової війни, Другої світової війни зробити такий зухвалий крок, вона назвалася художницею. І де? В патріархальному селі Богданівка, 120 км від Києва, які ці 120 км і зараз важко проїхати, а в ті часи, коли вона жила, це було взагалі десь на обрії цивілізації. Навіть зараз проїжджаєш Богдаівку і розумієш, що люди живуть таким патріархальним устроєм.

Дмитро Тузов: А в самій Богданівці люди про неї знають?

Аліса Ложкіна: Звичайно. Катерина Білокур, незважаючи на те, що їй було дуже важко прорватись, вона лише у 40 років змогла якось дістати хоч якогось розуміння своєї творчості зі сторони музейників і представників мистецької громадськості, але до того вона проривалася страшно. Вона сварилася з усіма своїми рідними. Вона жила в неймовірних умовах. Саме в Богданівці ти розумієш всю глибину парадоксу цієї людини. Людини, яка жила, у хатці десь метрів 45. Там жила мати Катерини Білокур, батько Катерини Білокур, брат Катерини Білокур, його жінка і п’ятеро дітей і Катерина Білокур. І саме в цій хаті було створено ці всі геніальні абсолютно роботи, які ми сьогодні бачимо. Як це могло відбуватись? Це в принципі це виклик всім нам,  тому що ми всі кажемо: ой у мене немає роботи, у мене немає грошей, тому я чимось не займаюсь. А у цій жінки взагалі нічого не було. Всі рідні, як вона сама казала, гризли її «денно і нощно», за те, що вона не хоче волам хвоста крутити, а хоче малювати. 

Дмитро Тузов: Коли була виставка Піросмані в Києві, черга була від Художнього музею по вулиці Грушевського до Європейської площі, і стояло в ряд по 5, по 6 людей, а це теж народний художник. Що потрібно зробити для того, щоби співвітчизники активніше оцінювали свою художників, своїх митців?

Аліса Ложкіна: Ми робимо все, я особисто роблю все, що від нас залежить, щоб популяризувати творчість своєї улюбленої художниці. Я розумію що такий суб’єктивний підхід і ми, як професіонали, маємо ставитися до всіх художників, яких представляємо однаково. Щодо Піросмані, хочу сказати, що я півтора роки тому була в Грузії і там на нього ніякі черги теж не стоять. Це ще (черги на Піросмані у Києві) ефект такий чогось нового, незнаного, але мені здається що такі великі проекти на кшталт того, що ми відкрили в Мистецькому арсеналі теж провокують інтерес.

Галина Бабій: Коли митець є лише в музеях, це одне діло, а коли він отримує таку здорову долю комерціалізації – це інше. Згадайте, як було з творами Марії Примаченко, як з’явилися ці леви, ці звіри дивовижні на машинах, на футболках, на сумках, які носила молодь. І зараз я бачу принти на футболках, принти – це дивовижні квіти Катерини Білокур — на чашках, на сувенірній продукції, це прекрасно. Це промоція Катерини Білокур, в першу чергу в Україні.

Аліса Ложкіна: Я вам більше скажу, саме так створюються легенди. Тому що, коли ми поїдемо, наприклад, у Відень в Австрію, там навіть це вже занадто. Там не лише Моцарт, а і Густав Клімт. Ну це вже перебір, тому що там є і носові хустинки з Густавом Клімтом, і це, звісно, трошки за межи добра і зла. Але якщо ми подивимось, як це розвивалось – це просто продукт нещодавніх десятиліть. Австрійці просто почали пропагувати своє мистецтво, вони створили Клімта по факту з нуля. Так, це відомий локальний художник, але легенда про нього, бренд, були створені майже штучно, якраз шляхом популяризації. З одного боку, нам таким високочолим мистецтвознавцям це може бути так неприємно, але для загалу це дуже важливі речі.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.