Слухати

Кожному третьому давали гвинтівку, а деякі тримали її вперше: як боролась Карпатська Україна

16 березня 2017 - 07:40 114
Facebook Twitter Google+
Говоримо про становлення незалежності Карпатської України у 1939 році та як це вплинуло на подальшу державність України із кандидатом історичних наук Олександром Пагіряю

Олександр Пагіря: Хотів би сказати, що події ведуть свій відлік від моменту Мюнхенської конференції 29-30 вересня 1938 року, коли Чехословаччина змушена була віддати частину земель на користь Німеччини. Власне, ця подія спровокувала федералізацію Чехословаччини з наданням автономії Словаччині та Карпатській Русі. Відповідно, п’ять місяців цього автономного життя дали можливість українській громаді збудувати свої державні структури. Створити навіть парамілітарне угрупування, яке потім стало основою для збройних сил.

Але політика була складна на той момент. Українське питання використовувалося багатьма державами. Зокрема, Гітлер використовував його у якості розмінної монети. Він шукав союзів в цьому регіоні. Зокрема, із Польщею, чи з Угорщиною. І треба сказати, що Польща та Угорщина взяли активну участь у дезінтеграції Чехословаччини. Зокрема, Польща була причетна до окупації частини Чехословацької території у жовтні 1938 року. Буквально перед тим як Мюнхен прийняв цей диктат щодо Чехословаччини. Польща висунула ультиматум щодо передачі польських земель на півночі Словаччини. Отже, вони ці землі купували. Були так само як і Гітлер причетні до розчленування Чехословаччини. І Угорщина, яка за першим віденським арбітражем  другого листопада здобула південні землі Закарпаття та Словаччини.

На момент січня 1939 року Гітлер уже остаточно зі своїми планами по дезінтеграції Чехословаччини. Було визначено, що Німеччина купує Богемію та Муравію, Словаччина проголошує незалежність під протекторатом Німеччини, а Закарпаття буде віддано Угорщині. Звичайно, що ці плани не оголошувалися публічно. У той час в західній пресі була розгорнута кампанія, що начебто Гітлер має якісь плани щодо України і він захоче використати Закарпаття як такий трамплін для створення великої України під своїм протекторатом.

Саме західна преса дуже нав’язливо просувала цю ідею. Вбачаючи у цьому момент для відволікання уваги Гітлера від його агресії на Заході і на Сході. Думали, що Гітлер буде спочатку нападати на Радянський Союз, і в тому вбачали певний момент, коли саме українське питання виходило у цікавий контекст очікувань. І момент також зіграв з Україною злий жарт. Тому що багато сподівалось, що Гітлер все-таки дасть підтримку Карпатській Україні. У той час було взагалі мало держав у світі, які могли б підтримати українців, тому  вважалось, що Німеччина може стати одним із таких союзників.

Треба сказати, що все ще були наслідки Першої світової війни і Визвольної боротьби 1917-1921 років, яка фактично визначила нашими союзниками усі країни четвертного союзу, із якими ми підписали договір. Західні держави дуже скептично дивилися  на українське питання. Вони спочатку дивились на українське питання через російську призму,а потім через польську. І врешті-решт вони визначили, що це є певна прерогатива Німеччини. Зокрема, у 30-х роках західні держави відступили від цього регіону, вони здали Чехословаччину. Тим більше, що в українському питанні не можна було розраховувати на якусь підтримку збоку західних держав. Тому, зважаючи на певну традицію відносин із Німеччиною, на 1918 рік, державу Скоропадського, були певні сподівання, що нова Німецька держава підтримає український рух у напрямку до створення незалежності.

Євген Павлюковський: А федералізація Чехословаччини відбулася під тиском саме української громади?

Олександр Пагіря: Рушійною силою були словаки. Тому що вони були більш національно свідомі, але також свою лепту внесли і закарпатські українці, і русини, як їх називали.

Тут існували дві течії: русофільські організації і українські організації. Власне, у жовтні 1938 року вони об’єдналися на платформі саме автономії. Обидві течії, попри ідеологічні та мовні розбіжності об’єдналися. Тобто, обидві течії попри логічні мовні дискусії об’єдналися на платформі надання краю автономії. Власне, вже 11 жовтня призначений перший автономний уряд Підкарпатської Русі.

Євген Павлюковський: Федералізація послабила Чехословаччину як державу?

Олександр Пагіря: Треба сказати, що мюнхенський диктат послабив Чехословаччину. І ця постмюнхівська держава, яка виникла, друга Чехословацька республіка, була блідою тінню першої в плані демократії, конституційних свобод і так далі. Фактично, президент і уряд перейняли повноваження парламенту, який 22 листопада затвердив автономні права Чехословаччини та Закарпаття. Фактично, більше не збирався до моменту окупації Праги військами Вермахта. Це був такий турбулентний період, коли Чехословаччина вже потрапила в сферу впливу Німеччини. Вона сподівалася вижити якимось чином, намагаючись зіграти роль Швейцарії. Думали, що Гітлер захопив Судети, і, можливо, зупиниться на цьому.

Євген Павлюковський: Пожертвували таким чином  Україною?

Олександр Пагіря: Так, розглядалися варіанти також, що, можливо, їм доведеться віддати Закарпаття. Думали, що апетити Гітлера можуть бути спрямовані в українському напрямку. То очевидно, що довелось би пожертвувати українськими землями. Але питання у тому, що Гітлер ніколи не розглядав українське питання як дійсно щось таке ґрунтовне в його політиці. Він розглядав це суто інструментально. І ніколи не заявляв нічого особисто на підтримку українського питання. Це більше була така пропаганда, димова завіса, яка відволікала увагу від справжніх об’єктів агресії Гітлера. От власне, що він успішно зробив у 1938-1939 рр. – ввів в оману весь західний світ. Коли весь західний світ говорив про те, що Гітлер завтра нападе на Радянський Союз, використовуючи  Карпатську Україну, у той час він готував свою агресію уже проти Чехословаччини при підтримці Угорщини і словаків.

Євген Палюковський: Коли утворився автономний уряд Карпатської України, чому його перше утворення проіснувало всього 15 днів?

Олександр Пагіря: Треба сказати, що перший уряд очолив лідер русофілів Андрій Бродів. На останніх виборах русофільські партії набрали набагато більше, ніж українофільські, не враховуючи комуністичну партію, тому що вони набрали найбільшу кількість голосів і стояли на українській позиції, але їхня позиція не була врахована при формуванні уряду. Тому обрали Андрія Бродіва, вважаючи, що він буде компромісною фігурою між двома течіями. Але 26 жовтня чехословацька поліція викрила Андрія Бродія в тому, що він підтримує зв’язки із Угорщиною, був фактично оплачуваним її агентом, і готував ґрунт на проведення плебісциту на Закарпатті з метою приєднання до Угорщини. 26 жовтня його заарештували, і в якості альтернативної кандидатури висунули лідера українофільського напрямку, заслуженого діяча руху, Августина Волошина. Він очолив другий автономний уряд, який проіснував вже до 15 березня 1939 року.

Євген Палюковський: Цікаво, що цей другий уряд під проводом Волошина дозволив використання української мови як мови автономії і з’являється назва «Карпатська Україна». Чи не спровокувало це певну агресію збоку інших держав як натяк на щось більше, ніж просто автономне утворення?

Олександр Пагіря: Назва «українець» існувала в побуті у 20-30 рр. Це не було щось нове, що групка Волошина нав’язала цьому краю. Перші маніфестації, які говорили про те, що цей край є частиною українського народу було у 1929 році на з’їзді молоді, а у 1937 році був проведений великий з’їзд просвітянський, коли близько 15 тисяч просвітян зі всього краю зібралися в Ужгороді, де чітко проголосили, що належать до великого українського народу, хоч і є також лояльними громадянами Чехословацької республіки. В принципі, можемо сказати, що те, що виникло у 1938-1939 роках було логічним продовженням тих складних процесів національної самоідентифікації, які відбувалися на Закарпатті, і пошуку своєї ідентичності.

Євген Палюковський: Що можете сказати про Августина Волошина і про його українізаторську позицію. Наскільки вона була агресивна і, можливо, на той момент непередбачуваною для уряду Чехословаччини і сусідніх держав. Чи справді цього утворення боялися?

Олександр Пагіря: Треба сказати, що дійсно боялися. Тому що для угорців це була втрата їхньої історичної землі, як вони вважали. Проблема для угорців полягала у тому, що вони на цій території виглядали в більшості. Тим більше, що після першого Віденського арбітражу найбільш компактна територія розселення угорців була фактично уже передана Угорщині. На території обкраяної Карпатської України опинилося близько 4% угорців. І претендувати на цей край, виходячи з етнічних аргументів, було дуже складно.

Угорщина рвала свою концепцію про так званих угоросів.  Вони говорили, що тут проживає окремий слов’янський народ, який не пов’язаний ні з росіянами, ні з українцями, але які політично, культурно і цивілізаційно є частиною  Угорщини. Це є такий мирний братній народ, який тисячоліттями жив разом із угорцями і невідворотно має бути в складі Угорщини.

Діяльність Волошина провокувала Угорщину до агресії. Тому що його активна українізація, яка відбувалась ненасильницькими засобами, викликала побоювання в Угорщині, що вони втратять у ментальному плані: люди врешті-решт усвідомлять свою національну приналежність і відчують свою ідентичність разом із українським народом.

Євген Палюковський: Під час другого уряду Карпатської України були створені перші мілітаристичні формування. І увійшли туди, чи принаймні допомагали формувати  українські націоналісти. Як це відбувалося?

Олександр Пагіря: Треба сказати, що Карпатська Січ – це парамілітарне формування, яке створили на Закарпатті 9 листопада 1938 року. Воно стало феноменом добровольчого руху. Фактично це була добровольча організація парамілітарного типу. На жаль, вони тоді ще не мали зброї. Вони навіть не мали навчатися зі зброєю. Але ці люди прагнули стати частиною майбутнього українського війська. Вони знали, що це буде не суто армія Карпатської України, а України. Фактично на період автономії їм вдалося розбудувати мережу по всьому краю автономії. Близько 15 тисяч осіб, де були створені й жіночі відділи. Це був такий певний вихід  жінок на арену, вони почали вимагати своїх прав і також у громадському секторі, і політичному. І було створене окреме формування Жіноча Січ, яке проводило дуже активну роботу із селянками.

На момент вторгнення Угорщини 14 березня вони мали 15 тисяч зареєстрованих членів, але насправді із них пройшло вишкіл близько 2 тисяч осіб. Бойовим ядром цього формування були українські націоналісти, які прийшли з Галичини.  Можна сказати, що події на Закарпатті викликали великий ентузіазм в українців Галичини і Волині. Багато з них сотнями переходили кордон в Карпатах, намагаючись вступити у Карпатську Січ.

Євген Павлюковський: Ви кажете, що у них не було зброї, а яким чином вони тоді могли чинити спротив окупації, яка почалася у 1939 році?

Олександр Пагіря: Це було дійсно дилема для командування. Оскільки вони мали створити армію з нуля. Було видано наказ про роззброєння відступаючих чехословацьких військ. Чехословацька армія зберігала монополію на зброю та силу. Вони перешкоджали озброєнню Карпатської Січі до останнього моменту, поки вже не було вирішено про долю самої Чехословаччини. І вже у моменти цього відступу січовики організували таке полювання на чехів і відбирали у них зброю. Треба сказати, що багато чехів віддавали добровільно, оскільки не бачили уже своєї участі у цих подіях. Деякі чинило опір, були сутички. Але незадовго перед приходом угорців січовики відбирали зброю в чехів і з нею йшли воювати проти мадярів.

Євген Павлюковський: Яка кількість боєздатних формувань існувала на той момент?

Олександр Пагіря: 15 тисяч зареєстрованих членів. Але треба сказати, що момент нападу відрізав частину Закарпаття. І командуванню у Хусті вдалося мобілізувати за моїми підрахунками близько півтори-дві тисячі осіб. Це був боєздатний елемент. Але це не значить, що всі вони мали зброю. Деякі очевидці згадують, що кожному третьому давали гвинтівку. Не всі з них взяли участь, деякі розбіглися. Але були такі, що перший раз тримали у своїх руках гвинтівку, незадовго перед боєм навчались як із неї стріляти. І у такій ситуації вони вступали в бій із агресором.  

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.