Слухати

Лех Валенса діяв так, начебто не був агентом, — Вахтанг Кіпіані

05 лютого 2017 - 08:16 2267
Facebook Twitter Google+
Виявилося, що перший президент Польщі Лех Валенса був таємним інформатором держбезпеки

Лех Валенса був таємним інформатором держбезпеки Польської Народної Республіки. Про це говоримо з журналістом і головним редактором інтернет-видання «Історична правда» Вахтангом Кіпіані.

Лариса Денисенко: Пам’ятаю, що спочатку були чутки стосовно того, що це може бути.

Ірина Славінська: Також були заперечення. Мовляв, документи несправжні.

Лариса Денисенко: Як завжди буває в таких випадках, вмикається захисна функція, тому що це символ нації.

Вахтанг Кіпіані: Приведу не менш вражаючий приклад. Я записав останнє інтерв’ю з Сергієм Набокою. Це було за кілька днів до його смерті. Він показав мені документ, в якому дружина одного дуже відомого і авторитетного дисидента просить Комітет державної безпеки дати їй дозвіл на одруження. Тобто його дружина, ім’я якої усім нам відоме, була агентом Комітету держбезпеки і брала дозвіл на шлюб. Їхній шлюб тривав і триває дуже багато років. Ці люди були всюди. Вони могли бути дружинами, дітьми і так далі. Наприклад, дитина дуже відомого дисидента Олеся Бердника з дитинства співпрацювала з Комітетом держбезпеки.

Ірина Славінська: Дзеркальна ситуація — чутки про співпрацю з органами безпеки використовували для дискредитації українських дисидентів зокрема. Нещодавно про це говорили з Мирославом Мариновичем. Він розповідав про перший склад гельсінської групи і те, що навколо нього ходили чутки про співпрацю з КДБ.

Вахтанг Кіпіані: Як казав Марк Твен, чутки про смерть сильно перебільшені. Звичайно, це була одна з технологій. В КДБ хотіли мати контроль над дисидентським рухом, Рухом опору, націоналістичним рухом. Остання така відома провокаційна історія — це 1986 рік, спільна прес-конференція польських і радянських спецслужб у Києві, кінець операції «Бумеранг» і оприлюднення інформації про те, що Провід ОУН (б), який існував протягом останніх 20 років в Україні, був створений Службою безпеки ПНР і Комітетом держбезпеки СРСР. Це остання відома історія. А скільки таких невідомих? Але при цьому, звичайно, були тисячі сміливих, патріотичних і відчайдушних людей, які боролись і вірили в умовах того страшного часу, в якому їм довелося жити.

Ірина Славінська: Наскільки несподіваною для сучасної Польщі є поява інформації про те, що Лех Валенса був інформатором і взаємодіяв з держбезпекою?

Вахтанг Кіпіані: Це відкладена історія. Вона почалась дуже давно. Я вперше написав колонку про цю історію в журналі «Кореспондент» у 2008 році. Тоді у Варшаві вийшла книга Ценцкевича і Гонтарчика, де вони описували історію агента «Болека». Вони не володіли тими матеріалами, які сьогодні перевіряв інститут Національної пам’яті, але тоді фабула цієї історії була описана. Це був мій перший досвід читання польською мовою. Тоді я написав публікацію, в якій порівняв двох ікон українського і польського дисидентського руху — Валенсу і Лук’яненка, які мають безмежні заслуги перед своїми націями. На тому тижні, коли я прочитав книжку про агента «Болека», Левко Григорович написав статтю про цивілізаційний вибір України, і там були слова про те, що якщо українець одружується не на українці, то він має покинути Україну. Це не єдине, що він написав, але ми розуміємо, що і на сонці бувають плями. Разом з тим, очевидно, що ікони висять ті, які б мали висіти. Я думаю, що багато хто в Польщі до цього був готовим. В Польщі існує комплекс найбільшої жертви світу 20 століття. Тому їм були потрібні дуже позитивні ікони. Такою позитивною іконою є сукупний героїзм учасників Варшавського повстання. Хоча зараз багато хто десакралізує цей подвиг, ставлячи питання про те, чи потрібні були такі величезні жертви заради міфу, а не заради життя. І от Лех Валенса — один з тих міфів, нобелівський лауреат, проста людина з народу. Крім того, «Солідарність» — ікона світової слави.

Ірина Славінська: Тим більше, нещодавно в Польщі було відкрито музей «Солідарність», який так само оформлює цей міф.

Вахтанг Кіпіані: Так. Тобто це та річ, яка тримає в тонусі опору і порядності дуже багатьох людей. І тут виявляється, що все не так просто. Це боляче б’є по національному его, по уявленню про місце Польщі в світі і місце «Солідарності» в системі перемоги над злом, яким був комунізм. Я б сказав, що це прикра історія, але вона водночас дуже людська і дуже історична. Тому що людина, будучи агентом Служби безпеки комуністичної Польщі, відмовилась від співпраці в той момент, коли це було дуже небезпечно. Судячи з тих документів, про які ми знаємо, Лех Валенса співпрацював з ними протягом 6 років. Він вийшов з-під контролю КДБ у 1976 році. Пік «Солідарності» — це події кінця 70-х років і початку 80-х років. Я думаю, що будучи лідером «Солідарності», він лягав і вставав з молитвою про те, щоб якась газета не надрукувала його розписки. Дуже цікаво, чому польські спецслужби тоді цього не зробили. Я не маю відповіді на це питання. Але я впевнений в тому, що він прокидався і лягав з цією думкою. Він дуже егоцентрична людина, він дуже себе любить, він дуже любить свій образ в історії. Я не так давно з ним зустрічався, менше року тому. І тоді я вкотре це побачив.

Лариса Денисенко: Чому, на твій погляд, він не зробив це зізнання раніше?

Вахтанг Кіпіані: Він би не став Валенсою. Він був би тим колишнім електриком, який 6 років був агентом КДБ. Тому що він справді не був єдиним. Дуже велике спрощення — вважати, що Валенса — це вся «Солідарність». Нічого подібного. Там є неймовірно потужні фігури. Зокрема наша українка Анна Валентинович родом з Волині, Генріх Вуєц, брати Качинські, які не були першими, але точно не були дуже далеко від керівництва «Солідарності». Дуже багато людей могли б зайняти це місце. І він це розумів.

Ірина Славінська: Ти говориш: «Він би не став Валенсою». Хто такий Лех Валенса? В чому секрет?

Вахтанг Кіпіані: Я думаю, що Лех Валенса — це такий харизматичний, хрестоматійний поляк. Він не настільки розумний, як якийсь професор, він не надто міський, але він може говорити просто. Він багатодітний батько, в нього правдива польська зовнішність. Ясна річ, він — людина неймовірно амбітна, егоцентрична, діяльна і тонкошкіра. Він боявся кпинів і підозр. Я думаю, що йому було боляче з цим жити. Але він йшов, робив, очолював, розуміючи, що це може статися за 5 хвилин. Історія «Солідарності» — це героїчна без винятків історія. Це не та історія, про яку можна сказати, що він діяв так, бо був агентом. Він діяв так, як начебто він агентом не був. Зрештою, це не просто співпраця, він отримував гроші за свою роботу.

Це нагадало мені історію колишнього керівника Миколаївського крайового руху. Він теж був агентом державної безпеки. Це єдина постать такого рангу часів здобуття незалежності, яка була агентом КДБ і яка про це розповіла. Цей чоловік розповів, як і за що йому платили гроші. Звичайно, він був маленькою людиною в цій системі. А Валенса в той момент був одним з лідерів, хоч ще і не «Солідарності», а Руху опору. Але в цих історіях є дуже багато спільного. Читаючи матеріали про Валенсу, бачимо, що нібито співробітник безпеки йому казав: «В мене проблеми, дружина хворіє, грошей не вистачає. Якщо я тебе не завербую, мене виженуть з роботи». І нібито Валенса пішов йому назустріч. Мій миколаївський знайомий також розповідав, що в якийсь момент почалася дружба. Вони почали запрошувати цю людину на дні народження, вони йому платили гроші.

Одним з пояснень Валенси в 1976 році, коли він вийшов з-під контролю, було те, що йому перестали платити премію.

Лариса Денисенко: Але це класика вербувальної школи. Ти маєш сподобатись людині, котру ти вербуєш.

Вахтанг Кіпіані: Ви б знали, як вони зустрічаються. Я думав, що це зустрічі на конспіративних і порожніх квартирах. Нічого подібного. Це були квартири, де жили люди. Люди, які були або зубними техніками, або шили вдома, або були годинникарями. Тобто до людини приходили, вона йшла у дальні кімнати, вони сідали на кухні, тоді як поряд варився борщ або висіла білизна. Там вони розмовляли, писали звіти і отримували гроші на щось.

Особисто я не став гірше ставитися до Валенси. Він для мене став цікавішим. Тобто я бачу людину, яка не боялась. Якби в часи «Солідарності» були опубліковані розписки про співпрацю й отримання грошей, його б розтерзали. А він, розуміючи це, йшов вперед.

Лариса Денисенко: Очевидно, були люди, котрі весь час про це знали і в будь-який момент могли використати цю інформацію. Але все-таки це не вистрілило ні в ранні 90-ті, ні пізніше. Чому, як ти думаєш?

Вахтанг Кіпіані: В мене є абсолютно ідеалістичне уявлення про це. Я не знаю, але я припущу, що комуністичні діячі Польщі — і Ярузельський, і інші, були спершу поляками, а вже потім комуністами. А от Щербицький та інші були спочатку комуністами, а потім вже росіянами, українцями, євреями чи грузинами. В цьому різниця. Ярузельський сам ввів військовий стан у 1981 році і ввійшов в історію як каратель і мучитель, але він не дав Радянському Союзу повторити 1968 рік, Прагу.

Коли Валенса прийшов до смертельно хворого Ярузельського у лікарняну палату і потиснув йому руку, його за це критикували. Але я думаю, що це був віртуальний жест підтримки польськості. Вони були поляками передусім. І в цьому сенсі вони дбали про Польщу. До речі, в цьому контексті фігура колишнього міністра внутрішніх справ Польщі Кіщака є неймовірно цікавою. Він тримав ці документи у себе під ліжком. Він написав заповіт, і його дружина цей заповіт порушила. Кіщак написав своїй дружині Терезі, що це може бути оприлюднено через 5 років після смерті Валенси. Він, будучи карателем «Солідарності», не хотів, щоб Валенса за життя був підданий остракізму.

Ірина Славінська: Як сучасна Польща це переживає?

Вахтанг Кіпіані: Думки розділилися. Одні кажуть, що завжди це знали, інші заздрять, є люди, які відмовляться в це вірити, навіть якщо сам Валенса це визнає. Зрештою, це дійсно не вплинуло на Валенсу як на переможця комунізму. Тому це ще одна грань. Тепер ми знаємо цю історію трохи краще. Є сотні документів. Вони вже пройшли судову експертизу. Я впевнений, що вони незабаром будуть представлені у відсканованому вигляді.

Ірина Славінська: Крім того, Інститут національної пам’яті в Польщі вже офіційно підтвердив оригінальність цих документів.

Вахтанг Кіпіані: Все-таки, Інститут — це політичний інструмент і урядова структура. Багато хто каже, що Качинський йому заздрить. Те, що вони хочуть використати це проти живого Валенси, — це прикрий момент, але це їхня внутрішньополітична історія. А для нас важливо, що він, знаючи про цей свій гріх, йшов вперед, надихав поляків, був одним з тих поляків, які зламали шию комунізму. Врешті він привів Польщу до того прекрасного вигляду, в якому вона перебуває зараз. Зараз Польща, завдячуючи зокрема і Валенсі, є процвітаючою європейською країною.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.