Слухати

Люди «срібного покоління»: чому старості не слід боятися?

22 жовтня 2016 - 22:09
FacebookTwitterGoogle+
Василь Князевич, завідувач кафедри суспільного здоров'я НАДУ, міністр охорони здоров'я України (2007-2010р) говорить про паліативну і хоспісну допомогу та якість життя людей літнього віку в Україні

Тетяна Трощинська: В Україні існує страх перед старінням, через непотрібність, через те, що тобі навряд чи нададуть достойну допомогу, і вона занадто дорога і т. і. Тобто тут є і суспільний, і медичний вимір, так?

Василь Князевич: Так, я з вами абсолютно згоден. Недавно мені довелось виступати на з’їзді геронтологів, де прозвучала фантастична ініціатива. Наша Ліга вже існує 6-й рік, і ми шукаємо своє майбутнє. Для нас зараз надзвичайно важливо, щоб молодь бачила майбутнє, щоб люди, які живуть в цій країні розуміли, яка вона має бути.

В Україні зародився дуже хороший рух — Клуб столітніх, клуб старійшин, який запропонували молоді люди, студенти з університету Шевченка. І це шанс для самоорганізації, щоб не дивитись на державу, яка зараз дуже розгублена.

Василь Шандро: Що таке старість не з біологічної точки зору? Чи можемо ми говорити, що ми раніше старіємо, як зараз раніше дорослішають діти? Адже ми можемо спостерігати, і з медіа, зокрема, що існує певна боротьба зі старістю.

Василь Князевич: Так, всі хочуть бути вічно молодими, і це філософія людини, відколи вона живе. Молоді люди на презентації Клубу столітніх називають цих людей не люди похилого та літнього віку, люди «срібного покоління». І це взагалі міняє парадигму для підходу. Адже зараз ми знаходимося в пошуку своєї перспективи, в нас немає культу сім’ї, навколо жорстокий світ, молодь часто дивиться на своїх батьків, бабусю і дідуся, і тим паче на прабабусю чи прадідуся, як на тягар.

Студенти взяли за основу японську модель, коли японці створили Клуб столітніх у 50 роки після Другої світової війни та події у Хіросімі і Нагасакі. Тоді чоловіки дуже мало жили, і в результаті стали символом. А сьогодні Японія — це лідер по довгожителям.

Ми з дев’яностих років почали будувати державу, але не сказали яку, ми не знаємо, якій в цій державі принципи та цінності

Тетяна Трощинська: Ми часто говоримо про брак інфраструктури для людей з особливими потребами. Але для літніх людей таких речей так само не вистачає, починаючи від пандусів, які їм потрібні не менше, ніж людям з особливими потребами, закінчуючи тим, що інколи суспільство не приймає їх, як повноцінних членів цього суспільства.

Василь Князевич: Це філософія, яку ми знайшли себе в Лізі, повністю міняє цей підхід. Ми вважаємо, що з часом люди срібного покоління мають перейти в іншу площину і забезпечити собі повноцінне життя, дати можливість молодим людям будувати нормальну країну, а не нав’язувати жити тільки минулим.

Ми хочемо об’єднати їх в незалежності від поглядів, віросповідань, культури, але знайти точки дотику, навчати, створювати інституції. Кожен має робити своє: президент має вітати кожного столітнього персонально, і це буде гордість нації, уряд і парламент — своє, а місцева влада -своє.

Перше, що ми маємо зробити, це створити культурні центри в кожному районі, де можна поспілкуватися та знайти друзів. Хочете, будемо створювати університети по навчанню, будемо вчити свою культуру, історію, українську мову тощо.

Василь Шандро: Де проходить межа, коли починається срібне покоління?

Василь Князевич: Вікового цензу як такого немає. Колись вчений фізіолог Мечников говорив, що 120 років — це вже межа. І ми бачимо, що на сьогоднішній день так воно і буде, тільки потрібно сповідувати певні принципи в любому віці, починаючи з молодого.

Зараз молоді люди проголосили, що будуть набирати в Клуб людей від 16 років, тобто тих, хто хоче жити 100 років, тому такої конкретної межі немає.

Від старості не втечеш. Це добрий процес, його треба просто правильно поставити на правильні рейки

Тетяна Трощинська: Зараз багато говорять про те, щоб прожити багато років, треба не покидати свої улюблені заняття, потрібно розвивати мозок, вчити англійську тощо. Що про це каже доказова медицина?

Василь Князевич: Так, абсолютно вірно, є деякі речі, які треба сповідувати і розуміти. Треба відчути свою потрібність на цій землі, в цій родині, потім додати всі складові, фізичні та фізіологічні. Також медицина повинна виконувати своє завдання, підправляючи ті чи інші функції. А зараз медицина має дуже потужні можливості, згадаємо, що раніше після інфаркту мало, хто вживав, а зараз можна шунтувати серце, і повністю зняти проблему.

Василь Шандро: Чи є якісь дослідження про те, як жили люди, яким вдалося дожити до ста чи більше років?

Василь Князевич: В цьому відіграє величезну роль генетика, але спосіб життя має дуже важливе значення та умови, в яких ти живеш. Є декілька принципів, яких потрібно дотримуватися: краще недоїсти, багато рухатися, в раціоні мають бути овочі і фрукти у великій кількості, і головне треба перебувати в гармонії із собою. Якщо ти знаходиш свою місію, то це фантастично, треба жити.

Тетяна Трощинська: Чи є в Україні якісь інституційні механізми, завдяки яким люди старшого віку також можуть себе почувати і бути повноправними членами суспільства?

Василь Князевич: Я бачу перспективу, що починається цей напрямок — Клуб столітніх і решта. Я працюю з багатьма людьми, яким за 70 років, і їх приємно слухати. Але я не дуже сприймаю, коли люди такого віку займають керівні посади, керівництво вимагає певної реакції, певного віку, і 70 років -це вже достатньо для того, щоб уступити дорогу молодим.

Але після цього дорога не закінчується, є волонтерством, є благодійність. Я, наприклад, створив громадську організацію, — це моє волонтерством, не заробіток.

Бідність -  це головний бич, який не дає нам нормально розвиватися

Василь Шандро: В Україні є зневажливе ставлення до старшого покоління?

Василь Князевич: Ми з дев’яностих років почали будувати державу, але не сказали яку, ми не знаємо, якій в цій державі принципи та цінності. Ми зараз не маємо доброї філософії дороги вперед. А це дуже важливо, тому що молоді люди не знають, за яку державу йти вмирати та жити до 100 років.

Василь Шандро: Очевидно, що роль людини срібного покоління теж змінилася. Якщо ми візьмемо досвід сторічної давності, то тоді людина пенсійного віку виховувала дітей своїх дітей, і це було одне з основних занять. А зараз з пенсіонери просто чекають на свою пенсію і все.

Василь Князевич: Бідність — це головний бич, який не дає нам нормально розвиватися. Бідне суспільства завжди проявляє терпимість до будь яких відхилень жорстокості і т. д. І тут ти стаєш тягарем, діти чекають на квартиру, яка від тебе дістанеться, коли ти помреш і т. д.

А це неправильний підхід, тому що ми не формували суспільство. І жоден з керівників держави не творив ідеологію.

Василь Шандро: Чи є сенс тікати від старості?

Василь Князевич: Ні, від старості не втечеш. Це добрий процес, його треба просто правильно поставити на правильні рейки.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.