Місцеві громади мають вирішувати, що має стояти на місці попереднього монумента

24 серпня 2015 - 09:57 59
Facebook Twitter Google+
Певна кількість людей, що пройшли цю війну, можуть лишитися для нас «невідомими солдатами», — юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті Сергій Рябенко

Як і чи змінилося ставлення українців до відзначення офіційних свят, зокрема, Дня Незалежності? Що може з’явитися на місці радянських монументів? Чому актуальним у цій війні є поняття «невідомий солдат»? Про це у студії «Громадської хвилі» говорить Сергій Рябенко.

Тетяна Трощинська: Є багато скептичного ставлення та заяв про те, чи потрібен Марш на святкуванні і чи наразі взагалі будь-яке дійство. Що б ви сказали з цього приводу?

Сергій Рябенко:  Дуже добре, що у святкуванні Дня Незалежності ми відмовилися від радянського формату у вигляді параду.  Завтрашній Марш – це відхід від радянської традиції. На скільки мені відомо,  Інститут нацпам’яті взагалі пропонував, щоб це була хода учасників АТО та членів, їх родин. На жаль, цей формат був сприйнятий неповністю. Але щонайменше техніка опинилася в зоні АТО, а Майданом пройдуться вояки АТО, і кияни та  гості столиці зможуть їх привітати.

Василь Шандро: Чи змінилась цінність  святкування Дня Незалежності для українців?

Сергій Рябенко: Думаю, що змінилася і не тільки цінність свята, але незалежності як такої. Цінність того, що ми маємо власну державу, хай недосконалу, хай з цілою купою проблем. За моїми спостереженнями, за останніх 2 роки дуже багато людей переосмислили своє ставлення і до незалежності, і до України, і до свята.  Очевидно, що ця цінність тільки зростатиме.

Тетяна Трощинська: Була заява Петра Порошенка про те, що було б доречним у Парку Слави поруч із вічним вогнем створити монумент невідомому солдату уже цієї російсько-української війни. Слово «невідомий» створило велику дискусію. Прокоментуйте, будь ласка, це.

Сергій Рябенко: На жаль, навіть у 21-ому столітті певна кількість людей, які пройшли російсько-українську війну, можуть залишитися невідомими. Якщо ми згадаємо початок подій весною 2014 року, коли багато людей вступали в ряди добровольчих формувань, тоді досить частою була ситуація, коли людина приходила, називала своє ім’ я та позивний і більше ніякої інформації про себе не надавала. Бували випадки, коли у такі формування вступали іноземці, про яких також інформації небагато. Є ще третя складова: коли людина офіційно записується в ряди збройних формувань, щоб її у разі чого її ідентифікувати, потрібно мати певний матеріал для проведення ДНК-експертизи.  Якщо в неї є родичі, то це теоретично можливо, якщо ж ні — то немає основи для порівняння.

В ідеальній ситуації  держава мала б потурбуватися про те, щоб у кожного призовника взяли ДНК-матеріал  та зберігали його. Але, на жаль, цього не робиться. Тому, очевидно, певна кількість загиблих героїв може залишитися невідомими для нас.

Тетяна Трощинська: Хочу вас запитати щодо впорядкування  меморіалів  Другої світової війни.  Є величезні побоювання, що пам’ять про загиблих родичів, дідів буде забута.

Сергій Рябенко: Хочу розвіяти ще один міф, начебто «декомунізаційні» закони, прийняті Верховною Радою, направлені на те, щоб ліквідувати всі монументи воїнам Червоної Армії та інших формувань, які воювали з нацизмом. Це далеко неправда. А один із цих законів навіть направлений на те, щоб зобов’язати і державу, і місцеве самоврядування піклуватися про ці пам’ятники. Очевидно, монументи, які знаходяться чи не в кожному населеному пункті, мають бути збереженими.

Тетяна Трощинська: А що стосується постаментів, де колись стояв Ленін: ми чули міфічні історії про те, що тепер ледь не на кожному постаменті тепер стоятиме пам’ятник Степанові Бандері?

Сергій Рябенко: Насправді, жоден закон в Україні не зобов’язує жодну місцеву громаду на місце Леніна, який стояв на якомусь постаменті, ставити чи то Тараса Шевченка, чи то Богдана Хмельницького, чи кого-небудь іншого. Це має вирішувати місцева громада, що з цим монументом робити. 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.