Слухати

Ми граємо на традиційних інструментах нетрадиційним способом, — Joryj Kłoc

04 березня 2017 - 22:33 207
Facebook Twitter Google+
Український обрядовий хіп-хоп, турбо-фолк, козацький брейк-біт — так називають стиль цього гурту. Самі музиканти кажуть: їх секрет — у нестримній енергії українства і молодечого шаленства

Про творчість розповідають учасники Joryj Kłoc Антон Лубій, Іван Жогло та Юрко Зелений.

Василь Шандро: Що означає назва гурту?

Антон Лубій: Таку лексику використовували кобзарі і лірники, які у XVI ст. ходили по селах, співали псалми, виходили на торговиська, базари, віщали правду, неправду і всякі веселі байки. З ними завжди ходили хлопчики-поводирі, тому що кобзарі переважно були незрячими ― їх переслідували за ідеологічні переконання.

Вони мали свою таємну мову, яка складалася із різних діалектів. «Йорий» означає сонячний, божий, світлий, «клоц» ― шматок або чоловік ― залежить від контексту.

Зараз у нашій мові збереглися слова «лох», що означає простий мужик на цій мові лірників, «лабух» ― музикант, «лабушниця» ― скрипка, «кльово» ― добре, «кіряти» ― пити горілку, «накірений» ― п’яний тощо.

Тому назву нашого гурту можна тлумачити як «добрий, світлий чоловік», або «добрий кавалок», «добрий перець» (стосовно особи).

Василь Шандро: Як можна означити стиль музики Joryj Kłoc?

 

Іван Жогло: Наш стиль називається український обрядовий хіп-хоп. Музика Joryj Kłoc непередбачувана і дуже цікава. У гурту чотири начала, чотири веселих перці, кожен з яких виростав на різній музиці, і завдяки тому, що ми складаємо все це в один пісенний доробок, це виглядає дуже класно.

Дуже легко назначити цю музику, як говорять про нас поляки: коли вперше чують, всі кажуть, що ми турбо-фолк. Це нестримна енергія українства і молодечого шаленства.

Юрко Зелений: Ми цими днями їздили по нашому теперішньому східному пограниччі ― містах Бахмут, Покровськ, Слов’янськ і Краматорськ. Мали ще їхати в Авдіївку, але там стало дуже спекотно, і нам вже в дорозі скасували виступ. Місцева преса назвала нас козацьким брейк-бітом.

Тетяна Трощинська: Як реагувала на вас публіка на Донщині?

Юрко Зелений: Зустріч з молодіжною аудиторією завжди цікава. Ми якраз виступали перед студентами училищ. Деякі виступи були перед вояками Нацгвардії ― там все було доволі затиснено.

Антон Лубій: Вони сиділи стримано, але сміялися як має бути. Для них ми заграли більше сороміцьких пісень, які розслабляють і веселять.

Юрко Зелений: Частина учнів ― це були студенти музичного училища. Вони зайшли швидше до зали і дивилися, як хлопці налаштовуються, і по їх скептичних усмішках було видно, що вони думають: ну, покажи, що ти там граєш.

Потім один питає: «А это альт?» ― я кажу: «Так, це та скрипка, що більша».

Василь Шандро: Ви використовуєте традиційні інструменти?

Антон Лубій: У нас було два традиційних барабани, які у народі називають «бухало». Це ті, що троїсті музики носили на весілля. Вони були зі шкірою пса, і ми грали на них 4 роки. Зараз ми використовуємо бас-бочку Yamaha.

Ми його трошки трансформували ― замість малого барабана ззаду у нас причіплена бляха, щоб не розбивати барабан, і зверху тарілка, крім того, ми його розмалювали, тому воно все одно нагадує бухало.

У нас є ліра ― їх робить наш Гордій, він майстер музичних інструментів, за професією ― скульптор. Також у нас є контрагусли (це народна назва альта), і звичайна акустична гітара.

Юрко Зелений: Зміна бухала на Yamaha ― це суто технічний момент, бо коли доводиться грати щодня в інших погодних умовах, натуральна шкіра змінює властивості і визвучити інструмент на великий концертний майданчик неможливо.

Антон Лубій: Але якщо дати точну відповідь на запитання, ми граємо на традиційних інструментах абсолютно нетрадиційним способом.

Глядачів найбільше вражає енергетичне наповнення, вар’ятство на сцені, і те, який вони чують вал звуку від традиційних акустичних інструментів.

Юрко Зелений: Минулого року у червні ми грали у Маріуполі. Це була друга річниця визволення від кацапо-рашистських загарбників. «Азов» зробив там парад, зібрали гарну добірку виконавців: The Doox, Ot Vinta, Гайдамаки і ми. Ми усі давним-давно знайомі між собою, і для нас також було святом зібратися усім разом в одному місці.

Іде настава звуку, ми робимо проби. Сходимо зі сцени, і місцевий звукорежисер питає: «Хлопці, а плейбек ви звідки пускаєте?». Плейбек ― це музична підкладка.

Ми кажемо: та нізвідки. Він нам не вірить. Наш звукач опускає всі фейдери на пульті під нуль і показує, що звуку просто немає. Він каже: «Ну ви даєте, я ще такого не бачив».

Антон Лубій: Колись ми грали на «Країні Мрій» у Києві. Багато хто грав таких сумних затяжних пісень, і звукорежисер сидить, його від цього фолку вже вивертає. І тут ми теж виходимо із традиційними інструментами, і він так дивиться ― йо-о-ой.

Ми заграли, і він каже: «Ребята, вы поломали мое мировоззрения. Я думал, сейчас будет какая-то унылая х**», а ви так заграли, що я вперше побачив український фолк взагалі.

Василь Шандро: У вас є позитивний досвід закордонних гастролей?

Іван Жогло: Наші гастролі починалися із Польщі, із прекрасного фестивалю Folkowisko. Звідти почалися несподівані успіхи у Польщі, тому що ми співаємо українською, і на той час польських хітів у нас не було.

У Польщі ми побували у багатьох містах, і це завжди проходило з великим успіхом. Зараз у нас немає запланованих поїздок до Польщі, але влітку завжди є кілька гучних концертів.

Також ми були в Німеччині, там також потішили і здивували людей. Багато хто досі пише листи, питає, як наші платівки тощо.

І, звичайно, приємні враження залишились від української Канади. Багато українців на вулиці. Зранку, коли ми спускалися в готелі на концерт, я питав: хлопці, як то англійською буде ― я в школі французьку вчив, і забув якесь слово англійською, а жіночка на вахті каже: та підходьте, я зі Львова.

Василь Шандро: Часто кажуть, що діаспора чекає дуже традиційної музики, щоб хори приїхали і поспівали.

Юрко Зелений: Українська діаспора також вже ділиться на два покоління. Старше покоління ще тримається цієї хвилі. Діти, народжені там, ходять у різні гуртки танцю, співу, і теж продовжують цю шароварщину. Але з початку 2000-х років туди почала проникати українська модернова сцена.

Першим «засланцем» була Марія Бурмака, але вона тоді ще співала з гітарою. Потім приїхали ВВ, наступного року ― Мандри, потім почали їздити Ot Vinta, The ВЙО і так далі.

Крім того, у Торонто щороку у вересні проводиться найбільший український фестиваль: перекривають центральну вулицю, ставлять велику сцену. І там вже хто тільки не грав: ТІК, Гайдамаки, Kozak System.

Антон Лубій: І Литвою ми дуже гарно поїздили, записали там багато фолку, і хочемо у наступній платівці зробити дві литовські пісні.

Юрко Зелений: У кожній країні ми намагаємося щось знайти, підтягнути одну-другу пісеньку.

Василь Шандро: Музичні квоти мали для вас якісь позитивні наслідки?

Юрко Зелений: Ми залишаємось не зовсім форматними для радіостанцій, бо в нас немає жодної хвилі, яка грає напрямок world music. Але з останньої платівки колядок «KOZA» ми зробили радіоремікс на колядку Bog Jemu, і взяли хорошу ротацію ― п’ять найбільших мереж України точно.

Іван Жогло: Joryj Kłoc належить до гуртів, яких беруть в ротацію пізніше. Люди починають переосмислювати, що не все так неформатно.

Але як професіонал (я закінчив музичну академію, чотири роки працював у філармонії), мушу сказати, що до того, як встигну сказати у таксі, щоб переключили якесь радіо «Шансон», чую дві українські пісні, і не в стилі радіо «Шансону». Звичайно, це українське ретро, але його все одно дуже приємно чути, бо воно завжди було якісно зроблене.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.