Слухати

Ми з’явимося на мапі тоді, коли станемо культурно цікаві для світу, — Малкович

24 лютого 2017 - 07:00 561
Facebook Twitter Google+
Лауреат Шевченківської премії — 2017, поет і видавець Іван Малкович розповів про те, що потрібно зробити Україні, щоб отримати Нобелівську премію з літератури

Іван Малкович: Я не думав, що коли-небудь стану лауреатом державної літературної премії, тому що тричі від відмовлявся від висунення на неї. Письменники досить ревниво до цього ставляться, і я хотів залишатися у ніші видавця.

До мене зателефонував член нового Комітету премії Шевченка Любов Василівна Голота. Колись вона була моїм начальником у видавництві «Молодь». Ми відтоді мало бачилися. А тут вона дзвонить і каже, що має серйозну розмову.

Любов Василівна приходить до мене на роботу, зачиняє двері і витягує папери. І каже: я тут підготувала документи на подання на Шевченківську премію, прошу підписати. І я недаремно згадав, що вона була моїм керівником: я послухав і підписав.

Потім дзвоню до дружини, кажу: я тут таке наробив. Здається, це матиме суспільний резонанс.

За два дні до мене телефонують ще два члени Комітету ― Ростислав Семків і Сергій Жадан, які також мали намір подавати мене на премію. Вони написали листи підтримки.

У релігієзнавстві є поняття «повнота часу». Очевидно, для моєї скромної поетичної персони настала ця повнота часу: за цю книжку я отримав у грудні ще й премію Свідзінського. Книжку помітив Михайло Слабошпицький ― він написав статтю, зробив дві радіопередачі.

Я не дуже часто пишу вірші, тому що як редактор багато читаю творів, і коли щось спадає на думку, я так бачу, що це, мабуть, не буде щось краще чи цікавіше за те, що я вже читав у когось іншого.

Наталя Соколенко: Як у вас народжується поезія?

Іван Малкович: По-різному. Часто може приснитися. Колись, коли снилося, то вставав і записував. Тепер думаю: та ні, не варто. На ранок воно вже не згадується.

Вірш ― це ефемерна штука. Я хотів згадати кілька віршів ― не мав ручки під рукою абощо. І я відчуваю той стан, хочу в нього зануритися ― і не можу згадати жодного слова.

У поезії важливо зловити у слова те, що ти відчув, не втратити емоції. А це дуже важко. Я пам’ятаю, як мучився через один вірш, впав у якийсь стан, коли спав без пам’яті, зі мною щось було на грані, але я не міг вхопити це. Я написав той вірш, але не зміг зловити у слова те сяйво, яке мені приснилося.

Дмитро Тузов: Коли українські письменники отримають Нобелівську премію?

Іван Малкович: У нас є кілька письменників, які могли б на неї претендувати. Із прози це Валерій Шевчук, якщо його адекватно перекласти. Ми зробили спеціальний чотиритомник із менших повістей, бо його хотіли видати французькою. Але немає перекладачів, бо у нього дуже важка мова.

Якби хтось адекватно переклав Ліну Костенко, вона могла б отримати Нобеля. Звичайно, на премію можуть претендувати і Юрій Андрухович, і Сергій Жадан. А ще є письменники, яких ми не знаємо, або ті, від яких ми ще чекаємо великих творів.

Думаю, щось має з’явитися після війни, тому що це велике випробування.

 

 

Наталя Соколенко: Але твори останніх лауреатів Нобелівської премії швидше публіцистичні, а не письменницькі. Як ви ставитесь до того, що Нобелівський комітет робить такий вибір і чого слід очікувати далі?

Іван Малкович: Мене дуже здивувала премія Алексієвич, як і частково премія Боба Ділана, тому що її дали за старі речі, які, очевидно, члени Комітету пам’ятають із молодості. Але перемагає іноді не той, хто міг би перемогти: він не набирає голосів, і тоді члени журі кооперуються, і вистрибує якесь інше ім’я, яке не мало шансу до цього.

Проблема української культури у тому, що немає людей, які можуть транслювати українське на іншу мову. У нас мав би бути створений Інститут книги, і я сподіваюся, у нього буде достатнє фінансування.

У нього має бути два крила: одне спрямоване на розвиток книги у нас, інше, і воно має бути потужнішим ― на закордон, щоб ми мали у кількох головних країнах і мовах представництва Інституту, щоб давали стипендії талановитим літераторам, які хочуть вивчати українську мову і які потім могли б перекладати українські твори.

У нас була дуже потужна перекладацька школа, і здавалося, що їм немає переводу, але вони померли. Зараз перекладати художню літературу беруться всі, але вони роблять це жахливо, тому що потрібно знати ще й свою мову з багатьма нюансами, з великим синонімічним рядом.

Добре російському перекладачу, де мова ніколи не переривалася: смикнув за слово ― і полилося: той письменник вживав так, у тому фільмі, у тому мультфільмі було так. А в нас цього не творилося, і нема з чого «смикнути». Ми іноді мусимо щось довигадувати, щоб це звучало.

Дмитро Тузов: Цей інститут має створити держава?

Іван Малкович: Всюди це робить держава: Британська Рада, Інститут Ґете, польський Інститут Книжки. Здавалося б, ці держави вже не повинні вкладати гроші в рекламу, бо їх і так всі знають. Але вони вкладають. Значить, ми маємо вкладати в десять разів більше.

Коли будували Олімпійський стадіон, я подумав: якби ж вони дали на рік бюджет двох стільців на закордонну політику! Ми з’явимося на мапі світу тільки тоді, коли будемо культурно цікаві.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.