«Наша аудиторія — теплі люди», — Ірен Роздобудько

11 листопада 2015 - 09:21 62
Facebook Twitter Google+
Від Ґудзика-1 до Ґудзика-2: письменниця розповідає про книгу «Ґудзик», феномен простої історії, що її продовжують читати із захопленням. Книгу перекладено англійською, роман екранізовано

Донецьк-Київ-Донецьк: Ірен Роздобудько розповідає, як важко дається спілкування з друзями дитинства. Говоримо про те, що навіть дитячі спільні спогади не можуть об’єднати люди з різними політичними поглядами.

Україна-Росія-Україна: бард Ігор Жук розповідає про поділ думок серед антирадянського середовища російських бардів. 

Лариса Денисенко: Як ти зараз сприймаєш Ґудзик-1 і чим для тебе був Ґудзик-2?

Ірен Роздобудько: У Ґудзик-1 була досить дивна доля. По-перше, він отримав гран-прі на «Коронації слова». У мене є книжки, які подобаються мені набагато більше, але от з Ґудзика чомусь усі починають мене читати і всім він подобається. І ця книжка також була екранізованою одна з перших. Вона також перекладена англійською. І ще багато чого пов’язано з ним.

Я не збиралася писати продовження, тому що здавалося, що це як мильний серіал. Але сталося так, що рівно через десять років до мене прийшли ці герої і сказали, що у них так багато всього змінилося і як це може бути, що ти нас залишила у незрозумілій ситуації.

Ще перед Революцією Гідності вирішила написати захопливе продовження. Там багато Америки, Шотландії, Києва, але хитрість в тому, що Ґудзик-2 дав мені можливість говорити про те, що відбувалося в нашому суспільстві в 2010 році, коли були жахливі вибори. І так само ця книжка дала можливість говорити про те, що переживала я, мої друзі і всі ми, коли почалася Революція Гідності.

Лариса Денисенко: Ірено, сьогодні ти читала на вашому вечорі уривок зі своєї новели «Місцевість». Там вплітається різне: сексотство, психологічна втрата, пігулки. Ти описуєш це, як очевидні речі, які відбуваються. Ті речі, які зараз відбуваються на твоїй Батьківщині, скорше не такі прямі, а це пропаганда. Коли ти писала, то це мала на увазі?

Ірен Роздобудько: Для мене було головним психологічні стосунки між давніми подругами, які спали в одному ліжку, мріяли про одне й те саме, а потім так різко змінилася психологія і стосунки. Ось це для мене було найважливішим.

Лариса Денисенко: Кажуть, що дитячі спогади дуже міцні. І вони нас формують. Виходить так, що для твоєї героїні це працює, адже вона згадує багато дрібниць. А от її подруга забула це все. Як ти думаєш, чи можливо, що одні зберігає ці спогади, а інший просто викреслює з пам’яті?

Ірен Роздобудько: Тут немає жодної вигадки, тому що так воно і є. У мене є однокласники, з якими я, як в цьому оповіданні, дуже дружили. І майже з перших днів того, що відбувалося в Києві, я стала для них чужою.

Ми з Ігорем приїжджали в Донецьк два роки тому, то я запросила їх на чай, але жодна з моїх подруг не відгукнулися. Я не впевнена, що не відбудеться так, як я написала в оповіданні, що вони не підуть куди слід і не скажуть, що приїхала фашистка.

Лариса Денисенко: Ігоре, ти багато спілкувався з російськими бардами. Ти бачиш перспективу подальшого спілкування?

Ігор Жук: Є багато бардів, які виголошують свою позицію і незадоволення. Наприклад, мій товариш Юра Лорес, який дуже сміливо та хоробро виступає проти тих всіх абсолютно неприйнятних речей, які там відбуваються.

Також Алєк Мірзоян став такою притчею во язицех, але у нього завжди було бажання епатувати якимось своїм радикальним знанням. І тут, напевно, поштовх пішов в потрібному, для епатажу, напрямку і він взагалі став людиною, який однією ногою стоїть в фашистській ідеології — те, в чому звинувачують Україну.

І це люди, які стояли на одній стороні барикад, а тепер деякі з них стали абсолютною протилежністю самих себе.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.