Слухати

Що означають різдвяні ворожіння?

08 січня 2017 - 06:54 277
Facebook Twitter Google+
На Різдво ворожили дівчата, хлопці і цілі родини. Як і чому це робили наші предки і що означали їхні різдвяні ритуали?

Ірина Ігнатенко: Українське традиційне суспільство – аграрне і доіндустріальне. Тому одружитися і обрати собі пару було важливо. Всім кортіло дізнатися – хто ж це бути. А ще й не тільки дізнатися долю, а й приворожити.

Чому це робили з 6 на 7 січня? Тому що це, як і Купала, рівнодення. Ніч, коли стирається межа між нашим світом і світом потойбіччя. Народна культура виробила дуже багато таких ритуалів. Наприклад, що робили дівчата? Виходили на город чи в комору, де лежали дрова. Брали їх похапцем і заносили в дім. А тоді рахували. Якщо їх була парна кількість, то дівчина в цьому році вийде заміж. Якщо ж непарна – не вийде. Те саме ворожіння робили з зерном.

Ворожити треба було після того, коли сходила зоря. Можна було йти під вікна до сусідів і слухати про що їм йдеться. Добре було, якщо говорили «йди», «встань», «поїдь». А якщо почуєш «сядь», «сиди», «нікуди не ходи» — це погане віщування.

Коли дівчата збиралися ворожити, вони ще могли всі разом варити вареники, або просто балабушки з тіста. Собаку перед тим не годували весь день. Викладали перед нею ці вареники і дивилися, чий вона вибере. Чию першу схопить – та й піде заміж. А якщо собака схопить і відкине – це поганий знак.

6 числа починався цикл зимових свят, до яких робили ворожіння. Зрізали гілочку вишні і ставили у воду. Якщо вона до Маланки (13 січня) зацвіте, розпуститься, то це добре. А якщо гілочка засихала – це погане віщування.

Ірина Славінська: А хлопці ворожили? Чи існували унісекс ворожіння?

Ірина Ігнатенко: Вони це теж робили. Але етнографи записували більше дівочих ворожінь, це більш розкручений бренд. Можливо хлопці не робили це колективно, а ворожили на самоті.

Дівочий шлюбний вік 15-16, максимум 18 років. А у хлопців було більше часу, щоб пошукати свою наречену. Також вони були мобільні, могли ходити від села до села і придивлятися до дівчат. Дівчата ходити не могли навіть в межах свого села. Вони сиділи вдома і чекали, поки до них прийдуть.

Дівчата були, звісно, у гіршому становищі в плані вибору пари. Магія – це була альтернатива для такого вибору. Хоча церква, як зараз, так і тоді виступала проти цього. Але в народній культурі це не вважалося гріхом. Подвійних стандартів в народній культурі багато. Українці багато чого робили такого, що церква таврувала, при тому не вважаючи це за гріх. Ворожіння – це, як раз, яскравий приклад.

Лариса Денисенко: А родинами ворожили? На добробут чи щось, що важливо для всіх?

Ірина Ігнатенко: Так, звичайно. В ніч з 6 на 7, коли родина збиралася за столом. Все ворожіння було пов’язане з господарюванням. До речі, мої колеги етнографи кажуть, що це важко пояснити, але це діяло. Наприклад, якщо дерево довго не родить, в ніч з 6 на 7 треба було підійти до дерева з сокирою, замахнутися на нього і пообіцяти зрубати, якщо воно не вродить на це літо. Всі, хто так робив, кажуть, що це чомусь діє.

Лариса Денисенко: Чи існували ворожіння з дітьми або за їх участі?

Ірина Ігнатенко: Дітей активно залучали, коли потрібна була магія чогось першого, нового, чистого. В народній культурі хлопчик і чоловік – це плюс, а жінка – мінус. Тому маленькі дівчатка пасли задніх, а на перший план виходили хлопчики.

На Різдво, коли ходили колядники, дивилися, хто перший увійде до хати. Бажано було, щоб це була особа чоловічої статі. Тому жінки намагалися не ходити. В селі могли ж ще й образитися, що жінка знала і першою «приперлася». Діти співали колядки кількох видів: ті, які пов’язані з Христом і його народженням, господарчі колядки, які зичили добробуту господарю і його родині.

Далі починалися частування і кутя. Кутя по регіонам дуже відрізнялася, її робили з того, що було: і з ячки, з пшона, пшениці, квасолі, рису. Тому і зараз не треба переживати, з чого її робити правильно.

Лариса Денисенко: Наречену і нареченого до шлюбу шукали за традицією з багатих родин?

Ірина Ігнатенко: Це без винятку було. Шукали з заможних. Навіть якщо молоді люди один одному симпатизували але батьки були категорично проти, то у молоді не було ніяких шансів одружитися.

Одна бабця мені розповідала історію, яка сталася в її селі, ще як вона була маленька. Одна дівчина з заможної родини полюбила бідного хлопця. Але батьки були проти і знайшли їй багатого нареченого. І дівчина втекла з власного весілля, стався скандал. Врешті вона вийшла за того, за кого хотіла і жила з ним щасливо. Але це було виключення. Це така була любов чи сила характеру, щоб постати проти суспільства.

Ірина Славінська: Чи були якісь специфічні міські способи відзначання Різдва чи адаптовані до міст традиції?

Ірина Ігнатенко: В нас довгий час урбаністикою ніхто не займався. Етнографи їздили по селах і ніхто не записував, як було в місті. Цікавитися почали тільки зараз, на початку ХХІ століття. Тому ми можемо тільки припускати, що теоретично було +/- так само, як в селі, але трошки по-іншому.

Ірина Славінська: Як церковні ритуали взаємодіяли з домашніми?

Ірина Ігнатенко: В різдвяних традиціях переплетено все: і церковне, і народне. Коли починаєш розплутувати цей клубок, то кожен бачить щось своє. Християнин – християнську основу, рідновір – дохристиянську, науковець – і те, й інше. Як би ми не ставилися до цього свята, воно є приводом прийти до рідних і близьких людей, згадати їх і провести 7 січня в теплі з тими, кого ми любимо.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.