Слухати

Слов’яни як проект: чи був «старший брат»?

11 лютого 2017 - 07:48 2334
Facebook Twitter Google+
Хто такі слов'яни? Звідки вони походять і яку роль відіграють в українській історії?

У студії Громадського радіо Євген Синиця, к.і.н., доцент кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, член Правління Спілки археологів України

Василь Шандро: Кілька днів тому ви читали у Національному музеї історії України лекцію «Походження слов’ян: історія написана лопатою». Очевидно, йдеться про те, як археологічні знахідки підтверджують ідею слов’янських націй. Коли виник цей термін і наскільки він відповідає дійсності?

Євген Синиця: Тут все просто. Слов’яни – це ті, хто розмовляють однією зі слов’янських мов. Мовознавці вважають, що розділятися ці мови почали близько 600 року. Мовне і культурне різноманіття слов’ян досить суттєве. Слов’янська група народів – найбільша в Європі. У них різні кліматичні умови, географія, способи господарювання, релігійне і конфесійне різноманіття.

Термін виник давно. Вперше фігурує у візантійських джерелах близько 600 року. Візантійці слов’ян називали склавінами, такою була візантійська фонетика. Ще однією середньовічною гілкою слов’ян були анти. Всі, хто пише про антів і склавінів, зауважують, що це була купа племен. Але всі вони говорили близькою мовою. Власне, сама етимологія слова «слов’яни» так само відсилає нас до мови. Це ті, хто мають спільне слово.

Тетяна Трощинська: А про що свідчить археологія? Адже писемних джерел тогочасних немає.

Євген Синиця: Писемна традиція у слов’ян з’явилася досить пізно. Церковнослов’янська мова певною мірою є мовою штучною. Це греки упорядкували мову для слов’ян. Мета, з якою Кирило і Мефодій це розробляли, була простою – спростити розповсюдження слова божого поміж варварів. Вони зробили граматику і заклали фонетичну основу південнослов’янських говірок і створили таким чином писемну мову.

Церковнослов’янська мова певною мірою є мовою штучною.

Світських писемних джерел старослов’янською мовою майже не існує до ХІХІІ століття. Все, що ми знаємо про слов’ян, базується на археологічних матеріалах на 90-95%.

Тетяна Трощинська: Чи має історичний сенс запитання про те, хто кого породив на слов’янських теренах? І де жили угро-фіни?

Євген Синиця: З приводу колиски сумнівів немає. Це умовна прабатьківщина слов’ян. До речі, це здобуток не археологічний, а лінгвістичний. Він базується на тому, що в архаїчній лексиці слов’ян немає термінів для гір і морів. Їхньою батьківщиною могло бути Полісся, це прикордоння України і Білорусі. На заході підступає кордон Польщі, на сході – Росії.

Питання про те, хто кого породив тяжіє над історіографією. Слов’яни – це суцільний безлад, де шукати першого, другого, третього практично неможливо. Що стосується Росії, то на цю територію групи слов’ян проникали на північ і на північний схід, а потім поверталися назад. Процес інтеграції місцевого населення був тривалий. Маса мовних елементів була запозичена з мови західних слов’ян.

Василь Шандро: Чи можна Росію назвати слов’янською державою?

Євген Синиця: Безперечно. Вони розмовляють слов’янською мовою.

Василь Шандро: А якщо йдеться про матеріальну культуру, до прикладу, горщики. Чи є щось таке, що схоже скрізь?

Євген Синиця: Безумовно. Певна спільність в слов’янській культурі притаманна  щодо хатнього начиння, поховальних обрядів. Більш консервативним це було на прабатьківщині, оскільки ті, хто мешкав на контактних територіях, дуже швидко все запозичували. Наприклад, вони контактували з більш високорозвиненими сусідами, Візантійською імперією, звідки запозичували купу корисного. Наприклад, технології. На Балканах і в лісовій зоні, а це Білорусь і Україна, місцеве населення передавало їм дуже швидко якісь базові навички виживання.

Василь Шандро: А з чого виросло слов’янофільство, такий досить модний імперський концепт середини ХІХ століття?

Євген Синиця: Це було популярне явище, загальноєвропейський процес. Перша половина ХІХ століття для Європи означена тим, що нації етнічні складаються в політичні нації. Слов’яни теж перейнялися цим процесом, це стосується Чехії, балканських слов’ян, меншою мірою Польщі, яка вже мала власний імперський проект.

Як на мене, саме з панславізму зараз народився «русский мир»

Слов’янофільство – це один з проявів панславізму. Панславізм – ідея створення умовного слов’янського братерства. Етапним моментом був Перший слов’янський конгрес у Празі в 1848 році. Він не мав революційного спрямування, зібралися просто поговорити. В роботі цього конгресу від Російської імперії була лише одна людина – Михайло Бакунін. Він на той момент був політемігрантом і представляв росіян, які не вписалися в систему. Однією з тез його промови було те, що не треба сподіватися на Росію.

Тут варто пояснити, що слов’янофіли дивилися на Росію з надією, оскільки це була єдина на той час слов’янська країна. Ідея про конфедерацію за підтримки Росії була популярною. Таке бачення Росії як старшого брата дуже швидко знайшло відгук в самій Росії. Наступний конгрес проходив вже на її території. Як на мене, саме з панславізму зараз народився «русский мир» і ми маємо такі потужні неприємності.

Тетяна Трощинська: Як виглядали слов’яни? Якими вони були в побуті? 

Євген Синиця: Це важке питання. Ми не маємо з чим працювати, адже традиційний обряд поховання слов’ян – це спалення. Тому важко відтворити, як вони виглядали. Поховання є тільки після впровадження християнства. Єдиного «слов’янського стандарту» не існує. Хоча всі звикли, що слов’яни світлоокі і світловолосі. Але серед слов’ян є серби, чорногорці, болгари з середземноморським типом зовнішності. Це навіть генетично інший тип, балканці належать до так званих динарців. Але від цього вони не стають не слов’янами.

Генетично культурні ознаки не передаються. Це ознаки популяційні, свідчать про колектив як біологічну одиницю. Культура ж передається з родинним вихованням, з мовою. Умовно кажучи, з будь-кого можна зробити слов’янина. 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.