Слухати

Тільки в Україні в трійцю найбільших класиків входить жінка, — письменниця

04 травня 2016 - 08:30 2356
Facebook Twitter Google+
Письменниця Євгенія Кононенко розповідає про те, які образи жінки постають в сучасній літературі, та чи відповідають вони запитам нашого суспільства

kononenko_0.jpg

Євгенія Кононенко // Фото з архіву Євгенії Кононенко
Євгенія Кононенко
Фото з архіву Євгенії Кононенко

Анастасія Багаліка: Фемінізм в Україні є й літературною традицією, чи не так?

Євгенія Кононенко: Якщо брати класику, то чоловіків-письменників суттєво більше. З іншого боку, в трійцю наших найбільших класиків входить жінка — Леся Українка. Її статус надзвичайно почесний в українській літературі.

Я порівнювала феномен національного поета в різних культурах, і більш ніде немає в такому високому каноні жінки-письменниці, окрім хіба Лідії Койдули в Естонії.

Лариса Денисенко: Коли ми говоримо про те, що фемінізм є традицією, ми маємо на увазі, що жінки-письменниці заявляють про свою феміністичну позицію у творах.

Євгенія Кононенко: Так, вони в своїх творах заявляють про свою жіночу позицію, і не лише у проблемі стосунків, але й в соціальних темах.

До речі, в пострадянській українській літературі майже немає видатних жінок. Я сама пишу про жінок, і мені вже зараз не цікаво писати про жінок-жертв, хоча інколи доводиться, але мені хочеться писати про жінок, які подолали свої проблеми. Та все одно, місце в суспільстві цих жінок — на середній ланці. Я не маю інформації про жінок ні як вищої ланки, ні як декласованих. Я бачу обличчя жебрачок і п’яничок на вулицях, але я не знаю про їхній світ. Так само не знаю і про жінок, які знаходяться високо на соціальному рівні.

Взагалі-то письменникам властиво писати про те, що вони добре знають. Але вони мають і уявляти себе на місці інших людей. Без цього немає літератури. А я не можу себе уявити на місці жінки, яка стоїть на високому соціальному рівні.

Анастасія Багаліка: З чим це пов’язано? З тим, що в Україні дуже високий соціальний розрив?

Євгенія Кононенко: Соціальний розрив звичайно є. І навіть легше було б написати про радянську «мажорку». В мене були знайомі тодішні пихаті дівчата, чиї батьки займали високі посади. Зараз такі особи є недосяжними.

Хоча нещодавно мені довелося спілкуватися з жінкою з вищої касти, яка переповіла мені трагічний сюжет, який мене зворушив, але я ще не готова це вводити в літературу. Має з’явитися та письменниця, яка буде знаходиться в цьому середовищі соціального зрізу.

Лариса Денисенко: А якщо пригадати прозу Ганни Герман — людини, яка як раз працювала серед вищої еліти суспільства.

Євгенія Кононенко: Так, я проглядала її творчість. Але вона саме пише про село, про проблеми жінок не свого рівня, а того шару, в якому вона була раніше.

Лариса Денисенко: Ми не можемо описати світ наших новостворених еліт через їх закритість?

Євгенія Кононенко: Так, я думаю є певна закритість. Але я можу виводити тільки гіпотези. Якщо взяти російську класичну літературу, яку ми добре знаємо, та французьку, то побачимо, що там дуже багато жінок-аристократок. І в літературі описуються їхні страждання,  любовні історії, бажання стати незалежними або, навпаки, залежними. В пострадянській літературі такого нема, лише розважальні історії про жінок своєрідного «вищого світу».

Лариса Денисенко: Яка жінка постає зі сторінок сучасної української прози?

Євгенія Кононенко: По-перше, це жінка середнього шару, інтелектуалка. Раніше письменники були зобов’язані писати про робітничий клас, зараз таких завдань немає, і письменниці пишуть про себе, про своїх колег, про своє щоденне життя: про перемоги і поразки, про кохання, поїздки та життя за кордоном тощо.

У Людмили Таран зараз вийшли дві книжки оповідань про жінок одного прошарку. Це і вчительки, і редакторки, і журналістки, але немає жінок навіть з малого бізнесу.

Якщо взяти навіть роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», в якому фігурує журналістка, то ми побачимо, що це теж ординарна пострадянська жінка, а не якась аристократка духу.

В українській літературі є добре побудовані сюжети, але таких жінок, як героїні Лесі Українки, я поки не пригадаю.

В українській літературі є добре побудовані сюжети, але таких жінок, як героїні Лесі Українки, я поки не пригадаю.

Анастасія Багаліка: Серед людей, які обговорюють літературу, прийнято вживати таке кліше як «жіноча література», і воно доволі зневажливе. Чи воно відповідає контенту української літератури, яка пишеться жінками?

Євгенія Кононенко: Так, коли чуєш вислів «жіноча література», то відразі на думку приходить асоціація з «рожевими» романами.

Лариса Денисенко: Або оповіданнями з продовженнями, котрі виходили в відповідних журналах, де можна було дати різноманітну рекламу косметики або білизни. Та в цьому жанрі творили і чоловіки, тому що, з рештою, це — жанр. Мелодрама або детектив з якимись аспектами любовної лірики, жіночої лінії. Це література, в якій королевою в Америці є Даніела Стіл, твори якої, якщо розложити їх на скелет, кожен зможе адаптувати під будь-який роман в будь-якій країні.

В Україні дуже мало письменників і письменниць, які творять в подібному жанрі, в нас, мені видається, прозаїки виходять на інший рівень, хоча, погоджуюся з пані Євгенією, що яскравих жіночих і чоловічих образів не існує. Але на мій, погляд, правильніше — зчитувати тих, кого ти краще знаєш.

Анастасія Багаліка: Якщо говорити про гендерне розподілення оплати праці — в літературі жінки отримують такі ж гонорари, як і чоловіки?

Євгенія Кононенко: Зараз гендерного розподілення в оплаті немає. Хоча, якщо говорити про радянські часи, коли статус письменника був високий, то тоді було дуже мало жінок-членів літературної спілки.

Лариса Денисенко: А зараз ринок і ліберальна економіка диктують свої умови, жінок-письменниць дуже багато, і вони мають теж великі наклади, як і чоловіки.

Анастасія Багаліка: Як ви вважаєте, про яких жінок хотів би зараз читати український читач?

Євгенія Кононенко: Мені здається, що більше хотіли б читати історичної літератури. Про жінок минулого. Також документальну літературу. Ми пам’ятаємо «Роксолану» радянських часів, про яку писав чоловік. Роксолана була дуже активна жінка, яка зуміла у ворожому середовищі захищати інтереси України. Але мені здається, що автор не був вільний у своїх висловлюваннях,  можливо зараз він написав би деякі речі по-іншому.

Та все одно «Роксолана» перевидається і подобається читачеві, це одна з небагатьох книг, яка живе з радянських часів і досі актуальна. І вона існує у відриві від історії, та буде існувати далі.

Лариса Денисенко: Різноманітні образи сильної жінки затягують читачів та читачок. На мій погляд, буде цікаво, якщо хтось займеться біографічним матеріалом і зробить біографії жінок сфери бізнесу, які зараз працюють і чогось досягнули, або історичних персонажів. Наприклад,  мене захопив образ Соломії Крушельницької.

Євгенія Кононенко: Бо це, насправді, дуже цікава особа. Про неї багато писали в радянські часи. Та правдиву біографію ми довідуємося тільки зараз.

Щодо жінок із бізнесу — може вони хочуть гламурну біографію.

Лариса Денисенко: Якщо говорити про канон героїнь лесі Українки і Ольги Кобилянської, якими ці образи були?

Євгенія Кононенко: Це жінки, які вирішують дуже великі питання, які співвідносять свою поведінку з вищим судом, не шукають легкого вибору, в них дуже напружене духовне життя. І якщо в житті вони отримують поразку, то сприймають її дуже гідно.

Я аналізувала драми Лесі Українки, впевнена, що їх і зараз перечитують, але вони дуже важко проектуються на наше щоденне життя.

Лариса Денисенко: Нас з’їдає побут, через який ми не можемо концентруватися на більш вищих матеріях?

Євгенія Кононенко: У кожної письменниці власна відповідь на це питання.

Анастасія Багаліка: Чи справді в літературі гендерний фокус відчувається?

Євгенія Кононенко: В пострадянській літературі я не відчуваю гноблення письменниці як жінки, я не можу сказати, що письменників-чоловіків друкують більше і не бачу ніякої дискримінації. І в суміжних областях, типу, перекладу і критики, ширшої, ніж белетристика, я цієї дискримінації не бачу теж.

Анастасія Багаліка: А якщо говорити про контент?

Євгенія Кононенко: В жінок є образа на суспільство, і це в літературі відбивається. Чоловіки-критики іноді з цього підсміюються. Але це не та трагедія, яка породжує кризи, це більше слугує загартуванням для письменниці.

Швеція

За фінансової підтримки Уряду Швеції. 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.