Слухати

Громадське радіо / Скачати зображення

У Польщі досі є «мертві» українські села, — історик про операцію «Вісла»

28 квітня 2017 - 07:30 1371
Facebook Twitter Google+
Сьогодні — річниця з початку операції «Вісла», внаслідок якої було переселено понад 150 тисяч українців

Історичні події згадуємо з істориком Іваном Патриляком

Сергій Стуканов: Що передувало подіям 1947 року, чому комуністичний уряд Польщі вдався до цієї страшної акції?

Іван Петриляк: Акція «Вісла» стала заключним акордом польсько-українського протистояння ХХ століття. Між відродженими польською та українською державою у 1918 році почався перший збройний конфлікт, війна за Львів. Були пакти з Петлюрою, були домовленості з росіянами. У 1918 році був пакт Пілсудський-Петлюра, потім були ще документи. Зрештою, у міжвоєнні роки у Речі Посполитій опинилася велика кількість українського населення, від 5 до 6 мільйонів. Воно не отримало належної автономії, ніяких гарантій і національних прав. Конфлікт наростав, а згодом після розгрому та поділу Польщі двома тоталітарними країнами — нацистською Німеччиною та Радянським Союзом — конфлікт почав вириватися у криваві форми. Вже у вересні 1939 року почалися криваві ексцеси, українські повстання придушувалися польськими урядовими силами. Українські повстанці також вдавалися до вбивств і військового, і цивільного населення. Потім був 1942 рік, другий вибух конфлікту на Холмщині, Забужжі, спровокований нацистами. А в 1943 році стався інцидент у Волині, який в 1944 році перенісся на територію Галичини.

Від 1945 року тривала акція переселення, «обміну населенням». Спочатку українці з Нової Польщі могли виїхати на територію Радянської України і навпаки.

Сергій Стуканов: Професор Київського політехнічного інституту Казимир Патриляк був одним з переселених на територію теперішньої України з Сяноцького повіту. 

Іван Патриляк: У 1945 році фактично добровільного переселення не відбулося. З Радянського Союзу люди тікали, намагалися виселитися в Польщу. В Радянський Союз ніхто їхати не хотів. У 1946 році почали виселяти навмисно. У нас у родині були жваві спогади про це. І бабусь, і дідусь пам’ятали. Батько, звісно, був маленьким. Дідусь і бабця багато розповідали. Їм сказали: «Якщо не попереїдите, життя не буде». Кожного року горіли якісь села — одну ніч українські, іншу польські.

Внслідок обміну населенням близько 800 тисяч поляків та євреїв виїхали з окупованих Радянським Союзом територій опинилися у комунізованій Польщі, приблизно півмільйона українців перевезли на територію радянської України. Моїй родині пощастило, їх відвезли на Тернопільщину. Але здебільшого людей викидали просто в степу.

 

 

Анастасія Багаліка: Які втрати відбулися серед родин, яких переселяли?

Іван Патриляк: Переселення 1945-1956 року не було таким брутальним, як переселення, наприклад, кримських татар. Тут люди збиралися, брали з собою худобу, речі, реманент. Тому втрати були не такими суттєвими. Нібито у 1945-1946 роках вирішили, що з переселенням завершено, але раптом польська влада виявила, що є ще від 160 до 180 тисяч українців, які залишаються у межах Польщі. Наприклад, члени змішаних родин, частина родин, які тікали під час перших виселень. Так виникла операція «Вісла». Як привод польська влада використала загибель польського генерала Свірчевського у повстанській засідці. Це вже запустило механізм депортації.

Сергій Стуканов: Польські комуністи застосовували навіть війська, наскільки брутальна була акція?

Іван Патриляк: Було 6 військових дивізій, були війська внутрішньої безпеки, прикордонники. Акція була набагато брутальніша за переселення 1946 року. Здебільшого давався обмежений термін на виселення, від 2 до 4-5 годин. Українське підпілля напередодні акції отримувало інформацію про концентрацію транспортних засобів польської армії. Але вони думали, що це будуть якісь операції проти них, а не виселення. Відбувалося все таким чином: концентрувалися транспортні засоби, людей зганяли в пункти, де був транспорт, якщо не вистачало машин, гнали пішки. Житло, яке залишалося після виселенців, спалювали повстанці, щоб поляки не могли туди вселитися.

Сергій Стуканов: На зв’язку зі студією Мирослав Левицький, український та польський журналіст, його батька 1947 року було переселено з прилеглих до України східних околиць Польщі вглиб республіки. Що Вам розповідав батько?

Мирослав Левицький: Батьки не знали, що буде виселення. Повстанці попереджали їх, що їх планують вивезти, проте ніхто не знав, чи будуть везти до Радянського Союзу, чи кудись інде. Батьків переселили на північно-східні землі, майже під сам кордон із Калінінградською областю. Хто був сильніший — не піддавався асиміляції. Хто слабший — піддався. І з тієї великої кількості людей, які були переселені, половина зараз з різних міркувань не визнає себе українцями.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.