Слухати

Україна в порушення міжнародних зобов’язань не надає притулку біженцю, — Буткевич

26 грудня 2016 - 06:20 449
Facebook Twitter Google+
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду відмовила у задоволенні позову про скасування рішення щодо відмови ДМС Абдусамаду Амірову у статусі біженця, і залишила відмову в силі

Ірина Славінська: В студії Максим Буткевич, співкоординатор проекту «Без кордонів» та ГО «Центр Соціальна Дія». Поговоримо про долю опозиційного активіста на ім’я Абдусамад Аміров. Він із Таджикистану, і просив в Україні притулку, але не отримав його. І тепер цьому активісту загрожує департація. Але почнемо з самого початку: хто такий Абдусамад Аміров і чому його історія важлива у контексті того, що сьогодні відбувається, і в Україні зокрема?

Максим Буткевич: Абдусамад Аміров — молодий громадянин Таджикистану, якому на початку січня виповниться 23 роки. Останні пів року свого життя він провів в Україні і, на жаль, більшість цього часу не в найкращих умовах. По-перше, позбавлений волі, а по-друге — під загрозою видворення назад до Таджикистану.

Ірина Славінська: А чому позбавлений волі?

Максим Буткевич: Його затримали, і до тепер його адвокати не можуть зрозуміти, хто, тому що він лише знає, що це були люди в цивільному. Він не володіє на достатньому рівні українською і російською. Йому показували якісь посвідчення. Хтось його доправляв до суду, а пізніше — власне до пункту тимчасового перебування іноземців у Чернігівській області. Є всі підстави вважати, що це співробітники СБУ.  

Юрій Макаров: А де це сталося?

Максим Буткевич: В Харкові, влітку цього року. Він цілком легально перебував на території України, в нього навіть не вибігло 90 днів з моменту в’їзду, протягом яких будь-який громадянин Таджикистану, якщо вже в’їхав, може перебувати без реєстрації. Його визначили як людину, яка перебуває з порушеннями правил, наскільки ми можемо зрозуміти, бо, знову-таки, він не розумів документів, які його змусили підписати, не був забезпечений перекладачем. Але найгірше в цьому те, що у разі видворення назад до Таджикистану на нього не очікує нічого доброго. Щонайменше мова йде про переслідування за політичні переконання.

Ірина Славінська: А чому він взагалі покинув Таджикистан? Від чого він тікав і що йому може загрожувати?

Максим Буткевич: У нас наразі стільки своїх подій і бід, що мало хто з наших спів-громадян слідкує за подіями в Таджикистані. А там останніми роками розвиваються важливі й сумні події. Абдусамад виїхав із Таджикистану як заробітчанин, як дуже багато таджиків, як ми знаємо, до РФ. І, вже перебуваючи в Росії, він познайомився з опозиційним політичним рухом, нерелігійним і ненасильницьким, який має назву «Група 24». Цей рух було засновано 2012 року, передусім поміж трудовими мігрантами за межами Таджикистану, бо всередині країни вести опозиційну політичну діяльність неможливо. І це характерно не лише для Таджикистану, те саме можна сказати й про Узбекистан і ще цілу низку пострадянських центральноазійських країн. І,  на жаль, те, що трапляється з таджицькими дисидентами, характерно і для дисидентів з інших пострадянських азійських країн.

Засновник цього руху — бізнесмен Умаралі Кувватов закликав до демократичних перетворень, було створено цю «Групу 24». В РФ були мирні зібрання, присвячені цьому. Діяльність велася насамперед закордоном. Зв’язок підтримувався через інтернет-засоби конференц-зв’язку, передусім через радіосистему Zello, з якою багато з нас знайомі з 2014 року.

І ця «Група 24» з осені 2014-го, коли був заклик до ненасильницьких мирних протестів в Таджикистані, була оголошена таджикським судом екстремістською, і незабаром почали зникати люди, які були до неї причетні. У Санкт-Петербурзі зник відомий таджицький блогер, причетний до цього руху. Він дотепер не знайдений. В Москві зазнав ножових поранень один з лідерів цього руху Максуд Ібрагімов, і потім він був викрадений з території Росії. Зараз його в Таджикистані засуджено до 17 років суворого режиму. Це кілька людей отримали від 16,5 до 18 років. Мова йшла про системні катування, залякування родичів активістів цього руху. Засновник руху — Умаралі Кувватов в березні 2015 року був розстріляний на вулиці Стамбула в Туреччині, де він перебував. І міжнародні правозахисні організації розглядають це вбивство так само, як таджицька опозиція — як політично вмотивоване.

Юрій Макаров: На вашу думку, чи можна це назвати тандемом Росії і Таджикистану у боротьбі з інакодумцями?

Максим Буткевич: З усього, що ми бачимо, мова йде про стратегічну співпрацю і політичного керівництва двох країн, і спецслужб. Спроба розгорнути опозиційну політичну діяльність таджикистанську на території РФ призвела до сумних наслідків, які не можливі без участі російських силових структур. Те саме — викрадення активістів, вивезення їх з території РФ. Врешті-решт дехто з них формально були вже російськими громадянами. І все одно з ними ставалося те, що ставалося.

Юрій Макаров: А як же «Русские своих не сдают?»

Максим Буткевич: Очевидно, не сильно «своїми» в даному разі виявилися таджикистанські опозиціонери.

Ірина Славінська: А щодо України у випадку з Аміровим? Наскільки це типове українське судове рішення — видати людину, яка шукає притулку, назад до батьківщини, де, можливо, не надто безпечно.

Максим Буткевич: На даний момент, на щастя, таке рішення не дуже типове. Та, на жаль, воно все одно не поодиноке. Періодично українська система обирає ненадання притулку, іноді разом із гілкою судової влади вляпується — не можу знайти іншого слова — в міжнародні правозахисні скандали, пов’язані, власне, із порушенням цього базового принципу міжнародної системи притулку — категорична заборона видання країні, в якій на неї чекають катування, позбавлення волі чи переслідування за переконання.

Юрій Макаров: Тобто надавати чи не надавати притулок — це не добра воля нашої держави, а її обов’язок? Чим він зумовлений?

Максим Буткевич: Абсолютно однозначно. Ще від 2002 року, коли Україна підписала і ратифікувала Конвенцію ООН про біженців від 1951 року і протокол до неї від 1967-го, Україна зобов’язана надавати людям притулок, якщо вони не можуть і не бажають повернутися до країни походження через побоювання переслідувань за низкою ознак, і політичні погляди — одна з них. Ми зобов’язалися це робити. Це не та ситуація, де ми можемо розмірковувати, хочемо ми того чи ні. Крім цього, є ще ціла низка міжнародних правових документів, які забороняють навіть незалежно від політичних поглядів видавати людину туди, де на неї з великою ймовірністю очікують катування. Це міжнародні Конвенція ООН проти катувань, Європейська конвенція з прав людини. І, до речі, ЄСПЛ вже виніс не одне рішення, в яких забороняв видавати людей до Таджикистану саме через те, що там на них очевидно чекають тортури. Ці рішення не скасовані, і ситуація в Таджикистані не змінилася.

Ірина Славінська: А в цій ситуації будуть подальші дії? Чи планують захисники Амірова звертатись до інших інстанцій — до апеляційного суду чи ЄСПЛ?

Максим Буткевич: Позавчора справа розглядалася Київським адміністративним апеляційним судом, і я був там при винесенні рішення, виступаючи власне як свідок. На жаль, всі попередні рішення залишено в силі, в тому числі про видворення. І далі у нас залишаються національні процедури, можливо, касація. Але вона не призупиняє дії рішення про видворення. В принципі, говорячи повсякденною мовою, тепер в будь-який момент Абдусамада можуть видати, і це не буде проти українського законодавства, тобто рішення судів і Міграційної служби.

Ірина Славінська: Ці офіційні інституції не знають про проблеми а Таджикистані чи про законодавчі рамки, які були описані вище?

Юрій Макаров: Чи їм «по барабану»?

Максим Буткевич: І тоді запитання — чому «по барабану» людям, які вирішують долі інших людей? Чесно кажучи, подібні рішення для мене загадка і в попередніх справах, і в цій. Для мене особисто неприємним знаком було те, що цього разу рішення було винесено надзвичайно швидко. Адвокати надали і докази, і свідчення міжнародних правозахисних організацій, і звіти. І все це мало бути проаналізовано суддями у встановленому порядку перед винесенням рішення. А вони перебували у нарадчий кімнаті кілька хвилин перед тим, як вийти з готовим рішенням. Це дуже неприємний симптом, який натякає на те, що рішення могло бути готовим заздалегідь.

Або «по барабану», або мова йде про те, що у випадку з Міграційною службою є небажання, щоб оці от «дивні» люди з проблемами в себе вдома ще приїздили сюди. В будь-якому разі, в нас залишається надія на ЄСПЛ. Тут мова йде про так зване 29-те правило регламенту суду, коли він зобов’язує ту чи іншу державу, в даному разі Україну, дуже швидко зробити або не робити чогось до розгляду питання по суті. В даному разі — не видворяти Абдусамада Амірова до того, як його справу буде розглянуто Європейським судом по суті. Бо якщо його видадуть і він опиниться у таджикистанській в’язниці, вже звідти він поскаржитись адекватно не зможе, і представляти свої інтереси теж.

Юрій Макаров: А де зараз знаходиться Аміров?

Максим Буткевич: В пункті тимчасового перебування іноземців на Чернігівщині. Так само, як і його колега, молодший за нього на рік, з подібною історією, чию справу суд буде слухати 25 січня. До тепер вони знаходяться там.

Юрій Макаров: А чи можливо юридично його передання іншій, третій країні?

Максим Буткевич: Теоретично можливе, тому що рішення про видворення — це не рішення про екстрадицію як передання з рук на руки силовикам тієї країни. Але, по-перше, тут мова йде про примусове видворення — він не сам виїде. По-друге — куди? В нього не просто немає ніякого шенгену в паспорті, а взагалі під час затримання тими невідомими в цивільному паспорт було відібрано, і на даний момент його не існує, його ніде не можуть знайти. Таджикистанець без паспорта навряд чи буде прийнятий будь-якою країною, крім, власне, Таджикистану, де до його родичів вже приходили місцеві силовики. Там на нього чекають, але тоді його видавати не можна.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.