Слухати

Українські звичаї, які збереглися: драбинки з тіста «до неба» і сторожіння хрестів

08 грудня 2017 - 10:18
Facebook Twitter Google+
Наталка Фіцич зібрала до купи звичаї українців, які досі збереглися, в книзі «Культ предків. Нетуристичні звичаї України». Тут є і описи обрядів, і QR-коди, аби побачити і послухати все наживо

natalka_ficych.jpg

Наталка Фіцич // Громадське радіо
Наталка Фіцич
Громадське радіо
8 грудня в київському музеї літератури о 15:00 пройде презентація книги «Культ предків. Нетуристичні звичаї України». Напередодні говоримо з авторкою Наталкою Фіцич.

Василь Шандро: Чому нетуристичні звичаї України? Невже в нас вже є певні стереотипні уявлення про низку туристичних місць?

Наталка Фіцич: Справді є багато різних фестивалів борщу, сала, хліба, всього іншого. Також старовинні звичаї – їх нерідко роблять масово популярними, можливо, це добре для цих місць, але при цьому самі звичаї втрачають. Наприклад, буковинська Маланка. Я пам’ятаю, як приїжджала до своєї бабусі і брала участь в тій Маланці, і та Маланка яка є зараз – відрізняється від тої, що була в дитинстві. В цій книзі ми поїхали на Миколаївщину, і ось там, на півдні, про який  є стереотипи, що там не зустрінеш українських звичаїв. Ні, ми там зустріли старовинний звичай. Там ходять такі цигани, дід з козою. Вони вдягають маски, яким по 100 років, це справді говорить про те, що там зберігаються ці українські звичаї. Там в мене повернулося відчуття дитинства, того справжнього звичаю.

Ми проїхали 20 тисяч кілометрів Україною і знайшли дійсно унікальні речі

Тетяна Трощинська: Це ж не тільки подорожні нотатки туристів, ми можемо говорити, що ця книжка є етнографічною розвідкою? Тут можливо доречно згадати Олексія Долю, якого насправді, на жаль, вже немає з нами, його внесок, очевидно, величезний в цьому сенсі.

Наталка Фіцич: Олексій Доля, знаменитий етнограф, він був науковим консультантом цієї книги, і, власне, головним героєм став. Саме з ним багато років тому ми задумали цей проект, задумали знайти старовинні звичаї України, які дійшли до наших днів. Для цього ми цілий рік мандрували Україною в пошуках старовинних звичаїв, об’їхали майже всі етнографічні регіони України, проїхали 20 тисяч кілометрів і знайшли дійсно унікальні речі. Але при цьому жодного свята не святкували вдома протягом цього року, зате всі ці звичаї описані в книзі. Крім книги, є документальний цикл, зйомки. Книга поєднує текст і відео. Вона має QR –коди, ми можемо подивитися майстер-класи різні, пісні, як вони насправді звучать і виглядають.

dsc04286.jpg

Сторінка з книги «Культ предків. Нетуристичні звичаї України» // Громадське радіо
Сторінка з книги «Культ предків. Нетуристичні звичаї України»
Громадське радіо

Доля насправді був ходячою енциклопедією, він був комунікатором між двома людьми. Що було особливе в Долі – він не розділяв християнські, язичницькі звичаї, він все це поєднував, він говорив, якщо 1000 років християнство в Україні, то ці звичаї переплелися.

Тетяна Трощинська: Що вразило, що було для вас неочікувано?

Наталка Фіцич: Багато такого можна згадувати. Перше, що прийшло до голови: перед Маковея на Київщині, сотня кілометрів від Києва, там ставлять величезні хрести вище людського зросту, обвивають квітами, цілу ніч стережуть. На своєму кутку ставлять, на сусідньому треба їх вкрасти і поставити біля свого. Такі звичаї побутують.

Де побутує звичай, там сепаратизму немає

Або, наприклад, на Полтавщині перед Трійцею ставлять віху – це така жердина, майже 20 метрів висотою увита клечанням, кульками. Теж на кількох кутках села ставлять, теж треба сторожувати з кашею, піснями. Це настільки класно виглядає, коли громада збирається разом, єднається. Мене вразив не так звичай, а те, як єднаються люди, це те відчуття, якого нам дуже бракує.

Також ми в Києві зняли – Тарас Компайніченко відроджує давні звичаї старокиївських Вайїв – це звичаї з кількасотлітньою історією. Кияни перед Вербною неділею брали вербове гілля, зелені ліхтарі і йшли певним визначеним маршрутом. Він відроджує, знайшов ці пісневспіви, які тоді співалися, і такою громадою вони йдуть, це особливе дійство увечері, коли стає вже темно.

Насправді історія така, що іноді буває, що звичай майже зник. І люди хочуть його відродити. Те, що говорив сам Доля: звичайно, можна відроджувати звичаї, але принципово, щоб це був звичай цього села, містечка, від тих жіночок, які його пам’ятають. Запишіть ваших бабусь, запитайте як вони робили, що вони співали. Не по книжках це робіть, а по тому, що робили ваші предки.

 

Наприклад, Купала – на Буковині ніколи його не було. Це звичай, принесений радянською владою, тому що язичницький, не християнський, і СРСР це тиражувалося. Який сенс святкувати Купала, де його не було? Можливо, набагато краще свій рідкісний звичай? В Карпатах, наприклад, збирали росу з маків.

 

Ми поїхали на Вознесіння на Луганщину, 10 км від російського кордону. Там зберігся звичай пекти драбинки з тіста – народний наївний звичай пекти ці драбинки з тіста, для того, щоб «Богу було легше на небо залазити». Звичай дуже гарний, звичай поминальний. Зовсім поряд іде війна. В цьому селі Мужниківці теж були сепаратисти, але люди їх самі прогнали, тому що там, де був звичай, де побутує звичай, там сепаратизму немає. Ось вам практичне втілення народних звичаїв – вони бережуть кордони України.

Повну версію розмови слухайте у звуковому файлі або у відеотрансляції.

 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.