Слухати

Український парламент 100 років тому: як працювала Центральна Рада?

19 березня 2017 - 07:31 202
Facebook Twitter Google+
17 березня виповнилось 100 років від створення Центральної Ради. Про цю спробу парламентаризму розповідає історик, заступник директора Національного Інституту стратегічних досліджень Василь Яблонський

Тетяна Трощинська: Чи можна називати Центральну Раду першим парламентом?

Василь Яблонський: Так. Це була перша спроба створити парламент. І це була не поразка, а перемога, тому що цей орган з’явився. Я б порівняв появу ЦР із Революцією Гідності. Українського питання не було, а потім бабах ― і є.

Перед тим по всій російській столиці навів шороху Волинський полк, який був одним з найактивніших учасників лютневих подій.

Українці чекали цього. Одні з активних очільників і тих, хто делегував членів до Центральної Ради, було Товариство українських поступовців. Вони і справді діяли поступово, але врешті досягли свого. Тому це перемога і перший досвід парламентаризму.

Це був революційний парламент, сформований не шляхом виборів. До Центральної Ради увійшло понад 800 людей. 3-4 березня люди, що хотіли утворити такий осередок українства під час революції, стали членами ЦР.

У квітні був Національний конгрес, на який з’їхалися представники з усієї України і легітимізували Центральну Раду, подавши до її складу своїх делегатів. У травні був військовий з’їзд, який підсилив ЦР.

Виникали громадські ініціативи, вони включалися у роботу. Були люди, які після одного-двох засідань на Центральній Раді пропадали. Не можна говорити, що збиралося 800 людей і працювало.

Василь Шандро: Месиджі, які посилав Андрій Парубій, раніше обговорювалися на такому рівні?

Василь Яблонський: Народні депутати ― дуже різні люди: є люди з широким світоглядом і розумінням ситуації, а є інші.

Промова Андрія Парубія дуже добре підготовлена, розставлені акценти про 100-річчя, про українсько-російську війну.

Найбільша проблема Центральної Ради була у відмові від створення війська. Вони вважали, що розгортається світова революція, соціалізм перемагає, не буде кордонів, буде рівність і братерство, максимум ― буде озброєна міліція. Винниченко був палким противником армії.

Коли дійшло до того, що було потрібно воювати з Росією, війська, що могли б захищати Україну, розійшлися по домівках, були дезорганізовані.

yablonskyy.jpg

Василь Яблонський // Громадське радіо
Василь Яблонський
Громадське радіо

Тетяна Трощинська: Ідеологічно у них були соціалістичні і популістичні погляди?

Василь Яблонський: Більше того, це були погляди, інколи відірвані від життя. Це як під час Революції Гідності була частина людей, переконаних, що ми переможемо і влада відразу кардинально зміниться. Так само тоді люди думали, що оскільки до влади прийдуть українці, все буде класно.

Василь Шандро: Чи був патріотичний підйом поза Центральною Радою?

Василь Яблонський: Так, збиралися багатотисячні мітинги, і це без сучасних засобів зв’язку. Більше того ― Винниченко на військовому з’їзді закликав бути толерантнішим до російських демократів, пригашував революційний запал.

На початку революції лунали автономістські гасла ― за демократичну федерацію з Росією, яка на короткий проміжок часу стала однією з найдемократичніших країн світу.

Люди навіть не вірили у можливість здобуття незалежності зразу. Грушевський та інші говорили про автономію, і коли Міхновський у «Самостійній Україні» обстоював інші принципи, це було не зовсім популярно. Але за дев’ять місяців воно рвануло, ідея окремішності мала велику підтримку.

Василь Шандро: Чи існували місцеві інституції, які займалися «агітпропом»?

Василь Яблонський: Це робили через культурні установи. Роль Чикаленка у цьому шалено недооцінена. Також цим займалися Людмила Старицька-Черняхівська, Олександр Шульгін.

Василь Шандро: У 1992 році останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав клейноди леонідові Кравчуку. Чи відчувається в теперішній Україні тяглість поколінь?

Василь Яблонський: У 1992 році палац «Україна» був заповнений перед першою річницею, і в мене було таке відчуття, що більшість людей, що там зібралися, не розуміли, що відбувається.

У 1991 році Левко Лук’яненко, пишучи Акт про державний суверенітет, написав про відновлення Української держави, а більшість наполягала на проголошенні держави.

Незалежність творила сотня депутатів, а більшість ― це було болото, яке нічого не хотіло знати ― «нас и так неплохо кормят». Ця біда, яка зараз коїться ― відтермінованість мирного проголошення відновлення незалежності. 25 років ми намагалися пробігти між крапельками, а зараз не пробігли.

Плав’юк казав, що є рішення Національної Ради (УНРада ― еміграційний парламент) про передачу повноважень. А Кравчук сказав, що народ не готовий, може, давайте пізніше.

Навіть просунуті депутати, навіть Дмитро Павличко, казали: давайте тоді повновласті Державного Центру УНР в екзилі передамо 30 червня. А це зовсім інша історична канва. Тобто навіть свідомі люди не розуміли всіх нюансів.

Тетяна Трощинська: Державний Центр УНР ― це також унікальне явище?

Василь Яблонський: Так. Можна назвати дві структури, які були еміграційними передпарламентами: Рада Республіки, яка діяла у 1921 році у Тарнові (Польщі). І в 1947 році об’єдналися усі політичні сили, крім гетьманців, і утворили Українську Національну Раду, формально залишивши центр на чолі з президентом.

Фактично до 1992 року Державний Центр УНР тримав ці повновласті і передав їх. Кравчук говорив про тяглість традицій, але це були лише слова, і на цьому все закінчилося. Клейноди, кажуть, десь лежать у Ющенка.

Василь Шандро: 100 років ― це багато чи мало?

Василь Яблонський: Це прекрасно. 1870 року об’єдналася Німеччина. Це одна епоха, одне покоління. У нас є комплекс бездержавності, ми хочемо показати, які у нас давні традиції. Насправді це зайве. 100 років ― це нормально для європейської країни.

Василь Шандро: Події столітньої давності потихеньку входять в побутовий контекст? Елементи, які проникають на всі рівні, можуть створити масове усвідомлення важливості 1917 року?

Василь Яблонський: Звичайно. Люди будуть жити в українському контексті, будуть ставити питання, чому так, докопуватися до цього, і це і є творення чи відновлення ідентичності.

Василь Шандро: Це була поразка чи утворення кожної з цих інституцій ― це вже перемога?

Василь Яблонський: Частина тодішнього політикуму у 1918-1919 рр. говорили про те, що потрібно більше українців вислати за кордон, щоб зберегти українців. Частина з них і самі тікали. Залишились ті, хто боролися до кінця.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.