Слухати

«Громадське радіо» / Скачати зображення

Уособленням героїзму в Україні стала жінка — Надія Савченко

09 березня 2016 - 09:00 383
Facebook Twitter Google+
Хто вона — жінка в українській культурі? Міркують літературознавиця Віра Агеєва та письменниця Людмила Таран

Ірина Славінська: Ми вже торкалися постаті Надії Савченко, але що можна сказати про неї в культурному розрізі?

Віра Агеєва: Я думаю про те, що час ніби цинічний, жорстокий, і питання героїзму розмите. Але ніхто зараз не може сказати, що героїзму нема.

Уособленням героїзму стала жінка — Надія Савченко. Мне дуже важко зрозуміти, як вона тримається.

Те, що уособленням героїзму стала жінка — це феномен, про який варто говорити.

Лариса Денисенко: Відчувати себе вільною, коли невідомо за що тебе судять — це дуже важко і на це потрібна велика сила.

Людмила Таран: Ми говоримо про еліту, якої у нас нема. Але Надія — це саме та еліта.

Писати художні твори про таких людей дуже важко. Важко уникнути якогось пафосу, якихось красивих речей. Це і проблема для художника. Створити образ героїчної жінки — це завдання літератури.

Лариса Денисенко: Чи можна очікувати повноцінний твір про Надію? Чи може вона стане прообразом? Або варто відкласти поки цю тему, тому що вона дуже болюча?

Людмила Таран: Напевно, що це дуже болюче, і ще не завершено. Зарано говорити про художнє втілення.

Ірина Славінська: Які є героїні в українській культурі?

Віра Агеєва: Якщо говорити про героїню, як персонажа, то тут є одна динаміка. Сьогодні відбувається багато речей, які 20 років тому були неможливі. Раніше жінка могла бути на війні лише змінивши гендер.

Культура випереджала все це, але радянська епоха у нас відібрала жіночий голос. Наприклад, у шкільних підручниках важно за портретами визначити стать Марко Вовчка або Лесі Українки. Леся Українка на портретах була значно мужнішої ніж на фото. Редагували і тексти, роблячи з неї чоловікоподібну авторку.

Вони були жінками, і дуже добре тямили, що вони робили. Леся Українка переосмислила величезну кількість міфів і стереотипів про жінок створених європейською цивілізацією.

Після цього культура стала іншою, але радянська доба робила вигляд, що цього не було. В 90х роках над першими феміністками сміялися. Я не кажу, що ми наблизилися до еталону гендерної рівності, але багато речей у нас в країні змінилися. Це щось, це те, як жінка почувається, працює і звучить в літературі.

Людмила Таран: Українська авторка звучить в літературі по-різному, і дуже добре, що є таке різноманіття голосів.

Якщо говорити про феміністичний дискурс, то твору подібного до «Польових досліджень українського сексу» Оксани Забужко, досі не з’явилося. Там йдеться про феміністичне відчуття, дискримінацію жінки, її ролі у світі. Цей твір збурив суспільство.

Віра Агеєва: «Польові дослідження українського сексу» — це був добре режисований скандал, який пробив якусь діру в стіні. Твір був претензією жінки на те, що її голос стає владним голосом.

Українське суспільство це погано сприйняло. Жінка має право на багато речей, але не на владу. Це не скромно, так порядні жінки поводитися не можуть. Найбільша проблема з літературою, створеною жінками, у тому, що вони бояться говорити про те, що вони відчувають.

Я поважаю Оксану Луцишину за те, що вона написала про те, що материнство може не бути для жінки щастям. Це ламало якісь засади, і заставляло задуматися. Багато читачок пізнавало себе у цих книгах.

Жінкам важче писати ніж чоловікам, тому що вони мають ламати стереотипи.

У мене є улюблена цитата Ліни Костенко: «Поетам всіх часів потрібна муза, а жінці хто потрібен, коли вона поет?»

Це так щиро, і розгублено. Муза — це завжди еротичний контекст.

Ірина Славінська: Про що ще говорить жінка в українській літературі?

Людмила Таран: Основний месседж — це право на реалізацію, на власне життя. На те, яке вона хоче, а не те, яке їй змальовує суспільство.

Мені пригадалася новела Винниченка «Таємна зустріч», в якій жінка хотіла використати чоловіка, щоб завести дитину.

Наші жінки визначають обличчя літератури. Мені здається, що проза представлена іменами жінок.

Лариса Денисенко: А що можна говорити про нереалізованих письменниць радянських часів? Про кого ми дізналися зараз? А про кого не дізнаємося взагалі?

Людмила Таран: Є такий термін «приховані від історії». Є цікава статистична річ. На початку 20 століття було дуже багато імен. В радянській жіночій літературі в каноні є дві жінки: Ліна Костенко і Ірина Вільде.

Ліна Костенко позиціонує себе для чоловік. Вона ув’язнена у цьому дискурсі. Вона грає цю роль, і каже, що я сильна тому, що такі чоловіки, а якби вони були іншими, то вона задовольнила б себе колискою. Але Ліна Костенко, як розумна жінка, не задовольнила б себе цим.

Вільде починала як модерністка, була ідейною феміністкою.

В Радянському Союзі не потрібні були романи про жінок, і те що ми зараз повертаємо, ми повертаємо не з радянської доби, а з модерністської.

102 роки тому була надрукована п’єса «Крила». Там мова про те, що жінка хоче писати. У неї чоловік успішний адвокат, але він хоче, щоб вона сиділа дома і займалася господарством. Ця тема актуальна і нині.

Ірина Славінська: До нас долучився Денис Іванов, який розкаже про фільм «Керол».

Денис Іванов: У нас есть повод, это фильм «Керол», который выходит в прокат послезавтра. Это фильм о лесбийской любви. Главные роли там исполняют Кейт Бланшет и Руни Мара. Он поставлен Тоддом Хейнсом. Это независимое кино. Картина выглядит как гламурный журнал, но с другой стороны, это фильм о правах.

На самом деле, Голливуд в свое время построили женщины и евреи. Сейчас это одно из самых мощных культурных образований.

Лариса Денисенко: Для мене це кіно про вибір. Чи існує він? І наскільки ми самі себе можемо забезпечити у ньому? Скільки потрібно волі та толерантності суспільства?

Денис Іванов: Нам всем нужно уважение, и если общество выталкивает нас, то нам жить в нем очень сложно. Тут не вопрос только про права женщин, или сексуальных меньшинств, это вопрос прав человека.

Віра Агеєва: Тут питання у тому, що краще ви будете мене ненавидіти такою як я є, ніж любити такою, якою я не є.

Жінку хотіли любити такою, якою вона не є. Жінки хочуть сказати про те, ким вони є.

Є проблема жінки як іншої, тому що «він» основний, а «вона» інша.

Людмила Таран: Вірджінія Вулф говорила, що жінці щоб творити потрібний власний простір і кошти. Ця проблема залишається актуальною для всіх жінок.

Всім необхідний мир в душах і довкола, взаєморозуміння і власний простір.

logo За фінансової підтримки Уряду Швеції.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.