Слухати

В Авдіївці медіа шукають драму і трагічні історії, — журналіст

05 лютого 2017 - 07:13 992
Facebook Twitter Google+
Як українські ЗМІ висвітлюють ситуацію в Авдіївці?

У студії «Громадського радіо» — журналіст «Газети по-українськи» та журналу «Країна», а також очевидець подій в Авдіївці Ельдар Сарахман.

Лариса Денисенко: Що ти очікував побачити, коли їхав в Авдіївку, і що ти насправді там побачив?

Ірина Славінська: Про який горизонт часу йдеться? Це Авдіївка якої давності?

Ельдар Сарахман: 1-2 лютого. 31 січня, як і всі користувачі соцмереж, я прочитав про те, що Авдіївка піддалася інтенсивному обстрілу. Я проявив ініціативу якомога швидше відвідати місто. В мене були думки про те, що насправді там не все так страшно, як на фото, які перепощували мої знайомі і волонтери. 1 числа ми приїхали. Те, що я побачив, мене справді вразило. Ніякої катастрофи на той момент, 1 числа, там не було. Люди так само ходили по місту, жінки гуляли з маленькими дітьми.

Ірина Славінська: Декілька днів тому ми почули новину про те, що тоді деякі діти навіть прийшли до школи.

Ельдар Сарахман: У центрі міста є середня школа, яку було зачинено через обстріли. Але деяких учнів перевели в інші приміщення. Інфраструктура працювала. В магазинах є все — є вода, є м’ясо, є сир. Ціни не піднімалися. Коли ми опитували людей, нам говорили про те, що ціни на хліб зросли на 3 гривні. Коли ж ми опитали людей в трьох магазинах, вони сказали, що ціни не підвищувалися. Одна продавчиня сказала, що божевілля, яке триває на стадіоні «Хімік», вплинуло на те, що люди перестали купувати воду і хліб, хоча насправді все є.

Ірина Славінська: Чому люди перестали купувати продукти?

Ельдар Сарахман: Хто першим почав висвітлювати ситуацію в Авдіївці? Це були волонтери і блогери, які писали емоційні пости про те, що в Авдіївці колапс. Але це не так. Тоді ж з’явилися перші фотографії з намету, де людям надавали гуманітарну допомогу. Хто приходив до цього намету? В основному пенсіонери та безхатьки. Одразу вимальовується відповідна картинка і здається, що в Авдіївці усі такі нещасні і людям немає чого їсти. Хотів би звернутися до колег-журналістів. Будь ласка, не зловживайте картинкою, яку ви бачити біля намету. Це неправильна картинка. Це не вся Авдіївка.

Один бізнесмен показував нам свій зруйнований магазин, який було розбито 1 числа о п’ятій ранку внаслідок мінометного обстрілу. Так, є серйозні збитки. Але це людина, що ніколи не піде до намету, адже має все — і воду, і хліб, і продовольство. І таких людей багато. Так, наприклад, ми зустріли викладачку музичної школи, яка прийшла в намет, аби просто поспілкуватися з людьми. Але ця людина не потребує ні хліба, ні води.

Я теж піддався масовій емпатії і поширював пости про те, що потрібен теплий одяг для дітей в Авдіївці. Дітям не потрібен теплий одяг. Про це нам говорили самі мешканці Авдіївки.

Лариса Денисенко: Звідки цей міф?

Ельдар Сарахман: В той час, 30-31 січня, вся лінія оборони була гарячою. Чомусь вистрелило тільки в Авдіївці. Можливо, через те, що це велике місто і там знаходиться Авдіївський коксохімічний завод. Але я не думаю, що місцеві мешканці поширили цю інформацію. Ці люди за 3 роки вже звикли до всього. Єдине, що лякає авдіївчан, — «Гради». Вночі ми стали свідками евакуації. З приватного сектору вивозили бабусю з трьома онуками, найменшому з них було 1,5 роки. Це робили саме волонтери.

Можливо, ця реакція була позитивною. Суспільство реагує на такі речі і це добре. З іншого боку, така реакція спричиняє ще більшу істерію. Краще один раз поїхати і подивитися, що там відбувається насправді, аніж перепощувати пости про це.

Крім всього іншого, з’явилася інформація з приводу опалення і так званої відсутності води і газу. 1-2 лютого була відлига. Температура на вулиці була близько −10°C. Люди, яких ми опитували, казали, що вдома можна знаходитись і проблем з цим немає. Водночас світла дійсно не було.

Ірина Славінська: Але, очевидно, в якихось будинках були пошкоджені комунікації.

Ельдар Сарахман: Звичайно. Ми відвідали 3 місця. Один чоловік сказав: «Езжайте к себе и снимайте там, вы уже надоели». Були у 80-річного дідуся. Міна влучила в кімнату, де він спав. Все, що вціліло у нього в домі, — іконка в дерев’яній рамочці. Чоловік дуже плакав, проклинав «сепарів» і казав, що хоче жити тільки в Україні. Але люди по-різному реагують. Я думаю, що як мінімум половина людей не визначились з тим, чого вони хочуть.

Лариса Денисенко: Складається враження, що переважна більшість людей схиляється до того, що головне, аби їм було добре, і немає значення, що навколо — Україна чи «ОРДЛО». Це так?

Ельдар Сарахман: Коли місто звільнили, там були яскраво виражені проросійські настрої, люди схилялися в бік «ДНР». Зараз риторика змінилась. Мовляв, з’ясовуйте стосунки між собою, а нас не чіпайте. Це така ментальна консервація. Звичайно, це звучить цинічно, але ця війна, мабуть, струсоне людей в контексті визначеності чи невизначеності.

Ірина Славінська: Пам’ятаю дослідження, яке робила Ніна Потарська разом з коліжанками. Це були розгорнуті інтерв’ю з жінками, які мешкають на цих територіях. Всі називали війну «цими подіями». Рефреном звучала теза «для мене буде прийнятним що завгодно, аби лиш припинили стріляти». Наскільки це пожвавлення в Авдіївці впливає на те, про що ми говоримо?

Ельдар Сарахман: Також серед ключових фраз — «мы хотим мира» і «вы отобрали у нас работу».

Лариса Денисенко: Хто «ви» — армія «ДНР» чи ЗСУ?

Ельдар Сарахман: Звинувачують Україну. Все зводиться до риторики: «Але ж не треба було у 2014 році гнати сюди техніку і армію». Вони хочуть стабільно жити в цій ментальній консервації. З іншого боку, я зустрічав людей, які мають яскраву проукраїнську позицію.

Хочу зазначити, що, за словами людей, події останніх чотирьох днів гірше впливають на їхній емоційний стан, ніж події 2015-2016 років. Більш того, щодня чи кожні 2 дні з Авдіївки евакуюють до 200 людей. Людей вивозять в основному через те, що починаються обстріли «Градами». Куль мінометного обстрілу вони вже не бояться.

Ірина Славінська: Якої картинки і якого наративу шукають в Авдіївці ті, хто сьогодні туди їде?

Ельдар Сарахман: Шукають драму і трагічні історії. Вночі, під час евакуації бабусі і її трьох внуків, я опустив камеру. Я не міг більше знімати, бо розумів, що це вже маніпуляція і пошук трагізму. Я зрозумів, що я не в цирку. Зараз ЗМІ пхаються в центр і знімають нещасних людей у цьому наметі. Я намагався просто спілкуватися з людьми. Коли була тиснява біля пункту видачі продуктових наборів від «Карітас», один чоловік кричав: «Это киевские власти согнали эту толпу, чтобы показать, какие голодные люди в Авдеевке». Це не Авдіївка, не варто узагальнювати. Походіть по житловим кварталам. Там є абсолютно нормальні й сучасні люди. Але риторика така ж — «мир, мир, мир».

Я об’їздив всю зону АТО. Найбільша проблема полягає в тому, що цими людьми ніхто не займався 25 років. Зараз цими людьми теж ніхто не займається. Я питав у місцевих, чи спілкуються вони з військовими. Вони з ними не спілкуються. Вони думають: «Якби вас тут не було, то ніхто б і не стріляв». Я не ідеалізую українських військових. В нас не ідеальна країна і не ідеальна армія.

Коли я кожного питав, звідки стріляють, вони відповідали, що стріляють з «промки». Але вони мають на увазі, що це українські військові.

Ірина Славінська: Але ж прилітає з боку Донецька, і навіть у звітах ОБСЄ це фіксується.

Ельдар Сарахман: Я питав, чи вони відкривали Google-карти. Там є оновлені карти Авдіївки за 2016 чи 2017 рік. Вони не розуміють цього. Саме тому поширюються чутки про те, що нібито вчора з нової Авдіївки по «ДНР» стріляв танк, а ті, звісно, відповіли. Питаю, чи бачили вони танк. «Я слышала выстрел из танка», — відповідають мені. Цікаво, що те, що прилітає звідти, вони не вважають обстрілом з «ДНР». Вони більше переживають за те, щоб ЗСУшники не потрапили по людям. Дуже складна ситуація. Я б радив українським журналістам менше зловживати драматизмом заради медійної картинки. На околицях міста йде страшний бій. Але запеклі бої намагаються відтягувати якомога далі від житлових кварталів міста.

Лариса Денисенко: Ставка на трагізм — це установка самого журналіста чи журналістки чи завдання редакції?

Ельдар Сарахман: В зоні АТО дуже важко балансувати між журналістикою і власною громадянською позицією. На місці людей я б довіряв інтернет-порталам, а не телебаченню. Я б радив читати і дивитися ті матеріали, які не вкладаються в 4-5 хвилин. Варто дивитися звичайних блогерів, які просто ходять по вулицям і знімають.

Не думаю, що це редакційне завдання. Але якщо журналіст з зони АТО привезе слабкий сюжет про те, що є все, його ніхто не буде дивитися. А це означає, що рейтинг впаде. І це роблять всі ЗМІ. Виключень немає взагалі. Немає жодного цілісного і об’єктивного репортажу з зони АТО. Інколи ми надто героїзуємо наші заслуги там, де це непотрібно. Краще показати кілька точок зору. Якщо людина реально хоче жити в Росії, хай висловиться. Так само з людьми з проукраїнською позицією. Ми назбирали в Авдіївці дуже багато різних коментарів місцевих мешканців. Звісно, в Авдіївці дуже мало молоді. Лишилися в основному пенсіонери і люди середнього віку, яким немає куди їхати. Як мінімум 10 людей з опитаних нами говорили про те, що це Україна, і вони не можуть покинути Україну.

Лариса Денисенко: Коли можна буде ознайомитися з зібраними вами матеріалами?

Ельдар Сарахман: Повний репортаж вийде в четвер у журналі «Країна».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.