«В Києві, де вистачає символів комунізму, менш із тим, відбулося дві революції!»

06 серпня 2015 - 07:40
FacebookTwitterGoogle+
Про толерантність, співпрацю митців з органами місцевої влади, про історичну та мистецьку цінність київських мозаїчних панно радянського періоду в розмові з редакторкою «ART Ukraine» Алісою Ложкіною

Дмитро Тузов: Що насправді є витвором мистецтва і хто робить цей аналіз?

Аліса Ложкіна: Наша ідея наступна — негайно припинити будь-яке свавілля в цій галузі, тобто організовано підійти до цього процесу. Ми хочемо відмінити рішення Київської ради щодо початку демонтажу певних об’єктів до 24 серпня, як це було заявлено, і створити експертно-фахову комісію за участі істориків, мистецтвознавців, митців, спеціалістів різних галузей, які згодом зможуть провести детальний аналіз, зрозуміти яким чином можна вирішити це питання. І потім спокійно, без істерики це все вирішити.

Лариса Денисенко: Якщо говорити про твори митців, про яких ідеться, це Ламаха, Рибачук, Прядка, Мельниченко, які це люди? Вони  були пристосуванцями радянського режиму і творили виключно з символіко радянською заполонені полотна чи тут можна говорити щось інше?

Аліса Ложкіна: Деякі з цих митців — є найкращими представниками українського мистецтва середини ХХ ст. Наприклад, Валерій Ламах — це людина, яка поєднувала в собі неймовірне фахове захоплення монументальним мистецтвом, а також у вільний час створювала авангардні речі, які взагалі змінили історію українське мистецтво. Валерій Ламах — це філософ, це людина, яка написала легендарну «Книгу схем», яка розмірковувала над сутністю мистецтва, це людина, яка увійшла в усі антології неофіційного українського мистецтва 60-х років. Так, в цей час люди паралельно працювали. Вони мали роботу, вони мали якось виживати, якось годувати свої сім’ї, тому вони створювали щось для роботи, але намагалися підходити до цього максимально фахово.

А паралельно вони створювали дуже авангардні речі, які абсолютно не вписувалися в парадигму радянського мистецтва. І коли ми говоримо про таких митців, як Ада Рибачук та Володимир Мельниченко, це митці трагедійні, це митці, які пережили знищення своєї десятиметрової композиції, яка була створена поряд з крематорієм і у радянські часи просто брутально знищена, тому що комусь вона не сподобалася з радянського керівництва. Ці митці вже переживали подібні події і не хотілося б, щоб це повторилося.

Лариса Денисенко: Алісо, я знаю, що ви вже були на засідання Київської міської ради з приводу цього питання. Чи відчуваєте ви відгук в серцях київського чиновництва, що процедуру дійсно треба розробляти, потрібно враховувати думку мистецтвознавців і підходити до вирішення цієї проблеми не з гарячими головами, а з холодним розумом?

Аліса Ложкіна: Ви знаєте, я думаю, що головна проблема чиновників Київради не в тому, що вони виступають за чи проти активної декомунізації, а в тому, що вони захлинаються в тій кількості проблем, з якими вони стикаються. Сьогодні питання про мозаїки було 14 на порядку денному Комісії по культурі в Київраді і не стало центром дискусії.

Нам пообіцяли, що начебто врахують думки спільноти мистецької, тому що той лист, який ми подали до Київради включав підписи директорів центральних українських художніх інституцій, включно Мистецьким арсеналом, Інституту проблем національного мистецтва, Національної академії мистецтв. Тобто це дуже фахові авторитетні спеціалісти, які просто звернулися до наших чиновників з дуже сильним занепокоєнням, щодо цього хаосу, в якому ми можемо просто втратити якісь речі, які варто було б зберегти для майбутнього. 

Фото з сайту CAPI

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.