Слухати

Громадське радіо / Скачати зображення

В містах Сходу України охочих вчити українську більше, ніж ми можемо прийняти, — Доній

24 квітня 2017 - 08:00
FacebookTwitterGoogle+
Екс-нардеп, організатор безкоштовних курсів вивчення української мови Олександр Доній розмірковує щодо мовного питання

Дмитро Тузов: За чотири роки ви відкрили курси у 27 містах. Чи багато людей користуються?

Олександр Доній: Слід сказати, що це самоврядний проект. Моя функція була лише придумати, підштовхнути, дати ідеологію. Тепер проект шириться самостійно. Ідеологія, яку я вкладав — навчи друга розмовляти українською. І це відповідь на чергову «бучу», яка спалахнула з мовного питання.

Дмитро Тузов: Мені здається, що у Києві люди дедалі частіше спілкуються українською мовою. Зокрема, у метро я чув, як студенти, фанати спілкуються українською. Але потім я прочитав багато відгуків колег, які описували досвід спілкування українською мовою в дитинстві. І, зокрема, свідчення колеги, яка писала, що навіть зараз її дитина з друзями розмовляє російською, бо всі так говорять.

Олександр Доній: Ми можемо пригадати часи, коли майже ніхто у Києві не розмовляв українською. Дуже позитивно оцінюю зміни, які відбулися за понад 30 років. Тепер приблизно чверть або третина Києва розмовляє українською. За моїх часів у Києві, особливо, там, де я виріс — це Солом’янка, Чоколівка — українською не розмовляли. Зокрема, й через те, що там були цілі квартали, заселені військовими. Я вступав в університет Шевченка з метою вивчити українську. У мене була мета долучитися до підпілля, були такі рожеві мрії. Але виявилося, що там студенти українською не спілкувалися, лише у гуртожитку між собою. На перервах або на семінарах не розмовляли. І більшість викладачів, крім покійного професора Чмихи та професора Крижанівського, лекції нам читали російською.

Я колись визначив для себе, що я з усіма громадянами України розмовляю лише українською. Так у Києві таксисти намагалися говорити про подвійний тариф. Бо думали, що я приїжджий, селюк. А я ще пояснював їм, якими вулицями можна проїхати.

Або для юнака була серйозна проблема: ти переходиш на українську — і 90% дівчат ти мусиш відрізати, бо у них одразу ставлення було як до нижчої верстви. Я неодноразово стикався з тезою, яку казали, зокрема, викладачі, або працівники комсомолу — зі старшими треба розмовляти тією мовою, якою розмовляє вона. Але якби ми дослухалися цієї тези, ми б ніколи не опанували українську.

Зараз у нас можуть бути провідні журналісти, літератори, які постійно спілкуються українською. Але нагадаю статистику, яка і зараз не сильно змінилась. Україномовні в УРСР порівняно з російськомовними мали нижчий рівень освіти і нижчі доходи.

Це і зараз зберігається. Де у нас більш поширена російська мова? У мегаполісах. Там вищий рівень доходів, там вищий рівень освіти. Вже відбувається перекіс. Я не кажу, що потрібна позитивна дискримінація, але більша увага необхідна. А дискримінація була. Нагадаю, що, наприклад, вчителька російської мови отримувала на 25 рублів більше, аніж вчителька української мови, яка читала ті самі години.

Зараз треба вирівняти ситуацію. Я подавав кілька законопроектів, які б допомогли вчителям української мови отримувати додаткові прибутки. Якби тоді були запроваджені іспити з української мови під час набуття громадянства (нагадаю, що у нас людина повинна володіти основами української мови)то людина, яка претендує на український паспорт, повинна була б вивчати мову і входила б україномовний простір. Була б додаткова робота для вчителів з підготовки, також іспити — це теж було б додатковими робочими місцями.

Дмитро Тузов: Телеведуча Мирослава Барчук днями написала про травму україномовності: «Україномовність у Києві — це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору — ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь — у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська — нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті». Наскільки є відчуття, що ситуація змінилася?

Олександр Доній: У структурах, здебільшого гуманітарних, вже досить багато україномовних людей, а в школах із формально українською мовою навчання нерідко діти продовжують спілкуватися російською, бо престижність російської була вищою. Люди, які пропагують українську мовну культуру, повинні бути обачними. Не відмовлятися від своїх принципів, я 25 років розмовляю українською з будь-якою людиною, від таксиста до олігарха. Але важливо, як ви несете свою українську мову. Це має бути приклад. Якщо ви перегинаєте палицю, можливо отримати спротив від тих, хто може бути союзником.

Але одна справа — опанувати мову, інша справа — створити середовище. І це справа держави. Я був торік у Латвії. Там у них і зараз третина — російськомовне населення. У деяких містах навіть більшість. Якщо ви заїдете в Юрмалу, ви навіть не почуєте латвійської мови. Там мова спілкування російська. Але всі вивіски в тій Юрмалі латвійськомовні. Держава спонукає до вивчення.

Наталя Соколенко: Київські активісти спонукають зараз прийняти рішення, щоб меню і обслуговування у ресторанах і всіх інших громадських закладах було україномовним. Як вам така ініціатива?

Олександр Доній: Нагадаю, що McDonalds приніс нам українську мову. Люди, які не хочуть казати «Вільна каса», там не працювали. Це була умова найму на роботу. Черга як була у заклади, так і є. Я торік визначив для себе, що не їм в ресторанах, де немає україномовного меню. Половину ресторанів довелося справді викреслити. Якщо нема меню, я прошу книгу скарг і виходжу. Виходить, що я, корінний киянин, не можу піти в половину закладів, кафе. Чи можу я у київської влади просити, щоб вони не дискримінували мене особисто? Я не заперечую, щоб там було меню іншими мовами. Але маю я право, щоб там було меню українською мовою? Я взагалі вважаю, що таке рішення має прийняти Верховна Рада. Не визначає свідомого рішення загальноукраїнської влади.

Дмитро Тузов: Як відвідують люди курси української мови на Сході?

Олександр Доній: Бажаючих більше, ніж наших можливостей. Проблема в тому, що це громадська ініціатива. А держава досі цього не організувала. Через наші курси може пройти кілька тисяч чоловік. А є необхідність у кількох мільйонах.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.