Слухати

В Україні варто запровадити посаду інформаційного комісара ― Ігор Розкладай

09 грудня 2016 - 07:00 203
Facebook Twitter Google+
Один з ініціаторів ЗУ «Про доступ до публічної інформації» вважає, що така інституція допоможе боротися із незаконними відмовами у наданні інформації та з інформаційними «тролями»

Юрист, експерт РПР Ігор Розкладай, який від моменту ухвалення закону про доступ до інформації слідкує за його впровадженням, розповів, які найпоширеніші порушення цього закону і як з ними боротися.

Андрій Куликов: У чому полягає проблема із виконанням Закону «Про доступ до публічної інформації»?

Ігор Розкладай: Будь-який закон, крім ухвалення, потребує імплементації і підтримки протягом багатьох років. Закону «Про доступ» вже 5 років, а також цього року ― 250 річниця від прийняття закону про пресу у Швеції, у якому вперше імплементовано засади доступу до публічної інформації у Європі.

29 вересня Вищий адміністративний суд ухвалив постанову Пленуму щодо практики застосування адміністративними судами положень Закону України «Про доступ до публічної інформації». Цей документ забезпечив більшу ясність щодо тих моментів, які ми, експерти, розуміємо, але які мали різне тлумачення серед виконавців.

Андрій Куликов: Наскільки громадяни знайомі із цим законом?

Ігор Розкладай: Є дві найбільші категорії «споживачів» цього закону: активісти і журналісти. Громадяни можуть отримати інформацію про те, що їм потрібно чи просто цікаво: цінність цього закону у тому, що він не вимагає пояснення, чому особа хоче отримати інформацію.

За останні два роки цей закон розширився: з’явилися інші закони, що відкрили доступ до земельного кадастру, декларацій, реєстру транспортних засобів тощо. Ці реєстри дозволяють отримати інформацію щодо використання спільного багатства, наприклад, землі.

Сергій Стуканов: Розкажіть про Форум захисників права на доступ до публічної інформації, який відбувся у Києві.

Ігор Розкладай: П’ять років тому ми створили мережу із активістів та юристів. Щороку ми збираємося на форум, щоб обговорити, що відбувається, які є проблеми.

Судова практика дуже різна. Ми стикалися із тим, що з одного і того ж питання у різних судах ухвалювалися діаметрально протилежні рішення. Згадана постанова Пленуму має усунути ці протиріччя.

Серед найчастіших порушень ― ненадання доступу до інформації про гроші і про землю.

Серед позитивних моментів було свіже рішення, що інформація про те, кого було нагороджено іменною вогнепальною зброєю, є публічною і має бути надана.

Зараз з’являється багато різноманітних органів, і є проблема, як їх трактувати ― чи є вони розпорядниками інформації.

У нас є кілька варіантів оскарження неправомірної відмови у наданні інформації:

  • просте людське спілкування ― пояснити, чому вам повинні надати цю інформацію;
  • оскарження у порядку підпорядкування ― голові органу чи вищому органу;
  • написати скаргу Уповноваженому з прав людини ― він зараз є інституцією, яка складає протоколи про порушення доступу до публічної інформації; Уповноважений робить припис надати інформацію, якщо припис не виконується, справа передає до суду;
  • адміністративне судочинство.

Сергій Стуканов: Які є негативні історії у цій галузі?

Ігор Розкладай: Це ненадання інформації під різними приводами, зокрема формальні відписки. Це відбувається через намагання щось приховати або через банальне незнання законодавства.

Другий негатив ― люди, що намагаються мстити за те, що їм колись не надали якусь інформацію, і зараз вони завалюють органи влади запитами. Це демотивує розпорядників інформації ― вони розуміють, що це не реалізація права, а їх просто «задовбують».

Така ситуація є з Інститутом національної пам’яті: їм щотижня приходить кілька питань, а зважаючи на те, що у них досить малий штат, відповідь займає купу часу.

Насправді це є у кожному органі ― мені розповідають про це під час тренінгів держслужбовці. Цю проблему могло б вирішити посилення повноважень регулятора, але, на жаль, відповідний законопроект не просувається у парламенті з політичних мотивів.

В усіх прогресивних країнах є певна інституція, такий собі інформаційний комісар. Він має бути посередником, роз’яснювачем для всіх ― і громадян, і розпорядників інформації.

Сергій Стуканов: Чи бували негативні моменти, коли суд відхиляв прохання позивача попри те, що були підстави, щоб його задовольнити?

Ігор Розкладай: Були такі справи, зокрема справа Богдановича проти СБУ щодо доступу до інформації про себе, були справи по деклараціях, автобіографіях ― такі чутливі теми періодично спливають. Деякі справи пішли у Євросуд, але скільки років чекати на рішення ― хтозна.

Сергій Стуканов: Що потрібно зробити, щоб покращити доступ до публічної інформації?

Ігор Розкладай: Є законопроект, який вже третій рік лежить у парламенті. Його суть ― врахувати практичні проблеми, які виникли за п’ять років імплементації.

У законопроекті пропонується спростити визначення поняття «публічна інформація», чіткіше розмежувати службову інформацію. Ці маленькі корективи дуже важливі.

Також правки, які ми хотіли б мати, стосуються посилення незалежності й інструментарію регулятора цієї сфери, який, зокрема, вирішуватиме питання злісних «тролів».

Писати це у законі категорично не можна: якщо ми дамо можливість вважати когось «тролем», то на цій статті доступ до інформації завершиться. Але дати можливість органу об’єктивно оцінювати всі спірні справи ― це необхідно.

Андрій Куликов: Тренінгами про доступ до публічної інформації охопити всіх ви не можете.

Ігор Розкладай: Так. І зараз ми готуємо онлайн-курс на платформі Prometheus. І ми вже видали книжку «Як оскаржити порушення права на доступ до публічної інформації», її можна скачати онлайн чи отримати у нас.

Андрій Куликов: Часто політики, коли громадські організації чи активісти змушують їх надати певну інформацію, обурюються, що ті теж мали б надавати інформацію щодо себе.

Коли буде забезпечений законом доступ до інформації щодо діяльності громадських організацій?

Ігор Розкладай: У світі є практика, коли громадські організації звітують про свою діяльність. В Україні це правило хорошого тону, якого дотримуються некишенькові організації. Із часом ми зможемо підійти до цього у законодавстві.

Слід розмежовувати, що публічна інформація ― це та, яка є в інституцій, створених у державі задля виконання сервісної функції. Оскільки вони фінансуються із наших податків, ми маємо право знати, що вони роблять.

Громадські організації сплачуються приватними особами, обов’язку їх утримувати немає, тому обсяг інформації про них не буде таким великим, як про органи державної влади.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.