Слухати

Від арбалету до скрипки — історія українських музичних інструментів

11 листопада 2016 - 06:30 127
Facebook Twitter Google+
Режисер Олег Володкевич представляє документальний фільм "Первісний авангард".

Євген Павлюковський: У нас в студії режисер документального фільму «Первісний авангард» Олег Володкевич, а також його помічник і частково оператор картини Павло Олійник. Отже, 3-го листопада відбулася прем’єра цього фільму. Розкажіть, будь ласка, про що він. Я лише скажу слухачам, що ця картина стосується автентичних музичних інструментів України. Я так розумію, що як раз у цьому й полягає безпрецендентність цього фільму.

Лариса Денисенко: Власне, я знаю, що Богдан Жолдак — чудовий сценарист. Мені дуже цікаво, як він ув’язав історію. Тобто чи є там драматургія?

Олег Володкевич: Одразу хочу сказати, що драматургія фантастична, ідея прекрасна. Дуже гарно був розписаний сценарій взагалі. Дуже різнопланово, різноінформаційно, різноестетично. І було дуже приємно братися за нього. Нам хотілося, щоб фільм дивилися люди різних вікових категорій, від школярів до пенсіонерів. Це було для нас дуже важливо. У фільмі ми показуємо дуже багато дивовижних моментів, про які навіть я не знав.

Лариса Денисенко: З чого почалася історія?

Олег Володкевич: Історія починається дивовижно. Вона починається з архі, прототипу взагалі виникнення в людині прагнення самій починати створювати звуки і відтворювати свою внутрішню природу.  Тож, історія починається з того, що пралюдина, заходячи в очерет, чула різні звуки: шум вітру, коливання. І якщо очерет ламався, від вітру він починав видавати ніжні звуки, які людина уловлювала, а пізніше почала створювати сама. Це спочатку була тилинка, такий духовий інструмент. І потім йде розвиток по всьому фільму цієї тилинки, яка в нас майже еволюціонує до сопілки, флейти й так далі. Про орган ми нічого не кажемо, але ним ми закінчуємо фільм, і все стає зрозуміло.

Євген Павлюковський: Які ще інструменти входять в цю історію?

Олег Володкевич: Струнні. Для мене було дивно і приємно показувати такий цікавий момент, як струнні оркестри. Тут постає архітип струнного оркестру, з чого він пішов — струна та смичок. Коли первісна людина стріляла з лука, вона помітила, що тятива дає звук.

До речі, у Софії Київській X ст. зображено музиканта, який грає на смичковому інструменті. Експерти кажеть, що більше ніде в Європі такого немає. Тільки в нашій Софії Київській. Тобто там є гурт музикантів, і там зображений гудок — смичковий інструмент, що є праобразом скрипки. Він дуже примітивно звучить: ми це зняли й записали. Це дивовижно, що саме в нас зафіксований цей інструмент, який став майже інструментом номер один у світі.

Лариса Денисенко: У мене питання власне до оператора. Як все це знімати? Як знімати музику? Це ж теж поетична складова фільму.

Павло Олійник: Я не головний оператов, я лише його помічник, можно так сказати. Музику знімати неможливо. Можно тільки зняти, як ця музика народжувалася. Дуже цікавий момент був, коли ми знімали саме в очереті. Тоді ще лід був.

Олег Володкевич: Взагалі, очерет в нас проходить через весь фільм. Так саме, як і мушля. Це взагалі вічні вібрації. Один із героїв нашого фільму — Олекса Альошкін — прекрасніший, фантастичний майстер, який живе на кордоні з Молдовою, в Могилеві на Дністрі. Він створив дивовижне село своїми власними руками, з дружиною та помічниками. Там все розписано трипільськими орнаментами. Він робить майже всі глиняні інструменти, зозульки самих різних форм. Він художник, тому сам їх видумає, сам їх дописує.

Взагалі, це людина, про яку треба знімати окреме кіно. Він сам створює інструменти і каже, що все може звучати. Наприклад, на зйомці він взяв кавник, просвердлив у ньому дірочку й почав грати. Так воно й шло: можна сказати, народжувалося окремо від нас.

Євген Павлюковський: Скільки тривали зйомки цієї картини? Ви ж ще минулої зими знімали, так?

Олег Володкевич: Це найцікавіше. Ми знімали взимку, хоча сценарій писався під літо. А в нас знаєте як? Коли приходять гроші, тоді й треба знімати. Ми довго думали, що ж робити. А потім я зрозумів, що це взагалі вдача. Тому що відтворення людиною звуку чому вимикає? Бо щось там всередині мучить. Чи то якась ностальгія, чи ще щось. Влітку є тисячі птахів. А взимку? Ворони та ще щось таке. І людина згалує, в неї ностальгія за теплом, і вона посинає видавати звуки.

Лариса Денисенко: Я ще хочу нагадати, що стрічка є  переможцем сьомого конкурсного відбору Держкіно. Це означає 100% державне фінансування. Це я до теми про зйомку взимку. Ще я хочу запитати стосовно участі Онуки. Ви казали, що хотілося заохотити до перегляду фільму різні аудиторії. Відомо, що вона є дуже популярною вокалісткою. То ж яка її роль у стрічці?

Олег Володкевич: Першою задачею фільму було втекти від поетичного кіно. У нас і так тема поетична, і ми нікуда від цього не сховаємось. Тому треба було віднайти якусь інтригу. Інтрига полягала в тому, щоб запустити ще якогось героя, який би її затянув. Крім того, що ми будемо показувати розвиток інструментів, нам потрібна ще одна лінія, яка б тримала б глядача на поводку. Тому з’явилася Онука. До речі, чому вона назвалася Онукою? Ніхто ж не знає, по суті. А це тому, що вона є онукою свого прекрасного діда з Чернігова, який на працював на фантастичній фабриці народних музичних інструментів. Тож на його честь вона й назвала свій проект “Онука”.

Євген Павлюковський: А яка власне її роль і цьому фільмі? Адже в нас є багато музикантів.

Олег Володкевич: Ми також знімали фолк-гурт DakhaBrakha. Але вони постійно в роз’їздах, їх не піймати. А Онука цікава ще й тому, що коли Гуцол зустрічається з нею, він каже: “Я знав вашого діда! Я купляв у нього інструменти”. Крім того, вона максимально сучасна, але з елементами зозульок, автентичних народних інструментів. Там в неї й бандурка є, і сопілка. Вона й сама на цих інструментах чудового грає.

А Гуцол, Віктор Омелянович, дуже любить виступати з різними музикантами. Він дуже часто інсперементує за багатьма співаками. І з Харчишиним Валєрою ми знімали, просто так сталося, що не попав він. Гарні були зйомки, гарний концерт, але не увійшов концептуально. А Онука знялася, і в кінці фільму у неї виступ, до якого вона готується впродовж фільму. Це було дивовижно.

Павло Олійник: Так, дуже гарна вийшла композиція.

Лариса Денисенко:  До речі, де можна буде подивитися фільм? По телебаченню?

Євген Павлюковський: Якщо державне замовлення, то має бути домовлений якийсь бюджет і на ротацію.

Олег Володкевич: Хочеться, щоб це був якийсь популярний канал. До речі, 10 листопада (тобто сьогодні, я й забув) був платний показ в київському кінотеатрі “Ліра”. А потім ще телебачення транслюватиме цей фільм. Власне, для телебачення ми його і робили.

 

Громадська хвиля

Проект реалізується у рамках Польсько-Канадської Програми Підтримки Демократії, співфінансованої з програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Польщі та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD).

Громадська хвиля

Проект реалізується у партнерстві з Фондом «Освіта для демократії».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.