Слухати

Як КДБ полювало на дисидентів у 1970-ті?

04 липня 2017 - 10:17 740
Facebook Twitter Google+
Журналістка, досліджуючи в архіві СБУ справи, пов'язані зі своїм батьком Василем Скуратівським, аналізує як працювала система, і як поводили себе люди на допитах

У студії Громадскього радіо Ярина Скуратівська, журналістка «Радіо Промінь», розповідає про дослідження історії свого батька в архівах СБУ.

Ірина Славінська: Що привело вас до архіву СБУ? Яку історію ви хотіли перевірити чи розкопати?

Ярина Скуратівська: Мій батько тривалий час почував себе під ковпаком КДБ, і розповідав про те, що його переслідували. Вся ця родинна легенда існує. Але 70-ті роки – це дуже специфічний час, на мій погляд, специфічна епоха. Вона породжувала масову недовіру один до одного, і це дуже руйнівна емоція. Чесно кажучи, я заразилася від свого батька також цією недовірою, і хотіла перевірити: чи правдиві оці розповіді про які він говорив. Мені здавалось, що краще знати правду, а найкраще її було шукати в архівах СБУ.

Ірина Славінська: Хто дійові особи цієї справи, що перевірялася?

Ярина Скуратівська: Мій батько – це Василь Скуратівський. На той час, коли його «запросили» до КДБ, він працював у відділі етнографії журналу «Народна творчість та етнографія», займався дослідженням етнографії, писав дописи, був журналістом, був причетний до кола самвидавської літератури, зберігав і передавав самвидавські видання, також іноземні видання. У 1973 році він проходив по справі № 58, це досить відома справа Пронюка, Лісового і Овсієнка, які написали один з останніх альманахів «Український вісник» №6, київський номер. Овсієнко потім у спогадах згадував про те, що серед тих, від кого він брав літературу, як вони на той час казали «позацензурну», був мій батько Василь Скуратівський. Я написала листа в архів, мені написали, що кримінальної справи по моєму батьку немає, але його ім’я і прізвище згадується в різних архівах, тому я можу просто прийти і подивитись ці архіви.

Лариса Денисенко: Чи допомагали вам співробітники архівів?

Ярина Скуратівська: Співробітники архіву дуже допомогли. Вони перевіряють наскільки ти готовий/готова потрапити в ці архіви і бачити ці всі справи, тому що це психологічно дуже нелегка річ. Вони дуже допомагають, підтримують, розповідають. Для мене було здивуванням, що архіви 30х років, періоду масового терору, збереглися краще. Архівісти говорять про те, що ці архіви, практично, всі збережені. А от 70-80-ті роки, особливо по тих, хто не проходив по кримінальних справах – ці всі архіви були знищені, кажуть, що їх спалили. Це справи тих людей, які були під ковпаком, або ті, які співпрацювали з КДБ. У 80-ті роки прийшли люди до влади в КДБ, які, якимось чином, були замішані в цих справах, і всі некримінальні справи були знищені.

Лариса Денисенко: Що тебе психологічно гнітило, коли ти це читала?

Ярина Скуратівська: По-перше, я була готова до того, що побачу, і я була готова до більшої відвертості. З іншого боку, це 70-ті роки, не 30-ті. Ще як в романі Джорджа Орвелла «1984», мені здається, що це настільна книга для тих, хто намагається і хоче дізнатись про цю епоху, перше, що мене вразило в цій антиутопії – це те, наскільки крихка людина, як легко її можна зламати, і вона цього навіть не помітить. Це не обов’язково мають бути тортури, не обов’язково фізичне насильство, але є промовисті моменти. Коли ти читаєш історію зізнань Овсієнка, який пише після «доброзичливої розмови» з оперативниками: «Я зрозумів, що вів неправильне життя», і ти розумієш скільки ховається підтексту під цією «доброзичливою розмовою». Або коли дивишся документи з обшуків за зізнаннями тих людей, які це пережили – це добами тривало. І якийсь оперативник сидить і монотонно переписує щоденник якоїсь людини, до якої вони прийшли, переписує все, починаючи від інтимних зізнань та любовних драм. Все це пишеться та вкладається в справу.

Чим більше я їх читала, тим менше я схильна робити якісь однозначні висновки

Ірина Славінська: Чи є якісь епізоди, постаті, які найбільше зачепили під час читання усіх цих томів?

Ярина Скуратівська: Чим більше я їх читала, тим менше я схильна робити якісь однозначні висновки. Якби я не тримала в руках ці справи, мені простіше було б сказати хто винен, хто не винен. Наприклад, ця справа у якій фігурує мій батько – це така спецоперація, яку проводило КДБ в 1972-1974 роках, назва «Блок», також цікаво, що справа проходила під назвою «сіоністи-націоналісти». Ця справа почалася з постаті Ярослава Добоша, це громадянин Бельгії. Окрім архівних справ, я зайшла архів №16 – це донесення КДБ до ЦК Компартії України, вони щомісяця робили такі зведення, що відбулося не невидимому фронті. Починалися всі ці зведення з того, скільки іноземців є в Україні, там рахувалася не тільки кількість іноземців – окремо іноземці соц. табору, окремо іноземці капіталістичного табору, потім іноземці по різних містах України. Одного разу в 1972 році «пасачі» всіх іноземців виявляють такого собі Ярослава Добоша, якого заарештовують вже при виїзді з Радянського Союзу, і в нижній білизні знаходять кілька книжок, знятих на мікроплівку. Одна з них – це словник українських рим. Цього Ярослава Добиша забирають, його садять, і поступово він починає розповідати: де він взяв, починає називати прізвища. Потім всі з цими прізвищами, починаючи від Стуса і закінчуючи Чорноволом, проходять по величезній справі «Блок». Коли Добош сказав все, що він знав, він пише заяву: «Прошу надати мені можливість виступити перед ЗМІ», і він розповідає про те, що його завербували, він шпигун, кається у всіх своїх гріхах, його милують і він виїжджає за кордон. Кажуть, за кордоном, цей Добош дає іншу прес-конференцію, говорить, що на нього тиснули, що це все неправда і вмовкає. Що насправді відбувалося – незрозуміло. Багато хто його звинувачує, я розумію, чому вони це роблять, але той самий Овсієнко, наприклад, говорить про те, що Добош став жертвою.

Ірина Славінська: Чи є в матеріалах справ ті, хто не взаємодіяли зі слідством, не відповідали на питання допитів, не підписували протоколів?

Ярина Скуратівська: КДБ у доповідних до ЦК Компартії, описуючи інтелігентний рух в Україні цих так званих націоналістів, писали про те, що важко з ними працювати, бо важко впроваджувати своїх агентів, і насправді вони не знають, який реальний стан справ серед української інтелігенції. Мій батько, на очних зустрічах і при допиті, заперечував свою належність до «позацензурних» видань, я думаю, що це якраз і спрацювало – чому його не заарештували. Але хто «стукав» – цього часто не зрозуміло. Коли я читала оці доповіді КДБ до ЦК Компартії, там написано: «За нашими джерелами», а хто це – не повідомляється. Я так підозрюю, що знайти ці джерела з 70-х років буде нереально.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.