Слухати

Як Україна зустрічає заробітчан, які повертаються додому?

01 серпня 2016 - 08:10
Facebook Twitter Google+
Проблема реінтеграції у суспільство стосується і біженців, що не отримали статусу, нелегальних мігрантів та всіх, хто з будь-якої причини після тривалого перебування за кордоном повертаються в Україну
Лідія Кузьменко // «Громадське радіо»

Кандидатка юридичних наук, міжнародниця Лідія Кузьменко розповідає про державну політику у сфері реінтеграції українців, що довго перебували за кордоном. Юристка вважає, що основний закон у цій галузі — «Про трудову міграцію» — має суто декларативний характер.

Лариса Денисенко: Які категорії українців потрібно реінтегрувати у суспільство?

kuzmenko.jpg

Лідія Кузьменко // «Громадське радіо»
Лідія Кузьменко
«Громадське радіо»

Лідія Кузьменко: Право на реінтеграцію має будь-який громадянин України, який достатньо тривалий час перебував за межами України, щоб втратити зв’язок із соціальною, економічною, суспільною реальністю України. Фактично він повертається в нову країну.

Дуже болісна категорія — ті, хто намагався здобути статус біженця, а потім був змушений повернутися до України. Таких у нас багато — лише у 2014 р. — 14 тис. українців подали заяви на статус біженців, у 2015 р. — 22 тис., і ми ще не знаємо, скільки їх буде у 2016 р..

Оскільки Україна не вся охоплена конфліктом, більшість цих людей буде повертатися. Додому — у Донецьк, Луганськ чи маленькі містечка — вони повернутися не зможуть, тому реінтеграція буде для них питанням виживання, аби не стати злочинцем чи жертвою злочину.

Дмитро Тузов: Складніше реінтегрувати не самотніх людей, а сім’ї. Що для цього потрібно?

Лідія Кузьменко: Факторів дуже багато. Але мені здається, що родинам легше влитися, тому що батьки відчувають відповідальність за дітей. Якщо вони повернулися до України, то насамперед намагатимуться влаштувати своїх дітей.

Якщо дитина навчалася за кордоном, як визнати її рівень освіти, як влаштувати до дитячого садочку чи школи, як отримати свідоцтво про народження, якщо дитина народилася за кордоном і соціальні виплати.

Лариса Денисенко: Що держава може запропонувати дітям, які вчилися якийсь час за кордоном, щоб перевірити їх знання і продовжити отримання освіти?

Лідія Кузьменко: Це також комплесне питання. У першу чергу потрібний соціально-психологічний супровід, щоб допомогти дітям адаптуватися. Це навіть не законодавче питання, а функцій, які виконують інституції.

Але не ведеться облік осіб, які повернулися і потребують такої допомоги. Вчасно виявити дітей, який потрібна допомога з адаптацією — це найскладніше.

Дмитро Тузов: Такі родини не можуть розраховувати на статус вимушених переселенців?

Лідія Кузьменко: Так, але коли ти отримуєш статус, як тільки виїхав із зони бойових дій, тебе течією несе по усіх інстанціях і ти з «сарафанного радіо» дізнаєшся усі необхідні деталі.

Розгляд заяви на біженця у кращому випадку триває від 12 до 24 місяців. Якщо людина після перебування за кордоном такий час повертається, вона може розраховувати на статус, але куди йти, вона не знає. Потрібно, щоб її зустріли і сказали, що вона не зайва, і зорієнтували, що робити.

Дмитро Тузов: Чи працюють волонтерські рухи з людьми, які повертаються з-за кордону?

Лідія Кузьменко: Такі організації є, але їх дуже мало. Приклад — «Карітас — Львів» має програму реінтеграції, вони шукають на це кошти. Але повернення ще не набуло масового характеру, хоча цифри збільшуються, і волонтерський рух наразі має інші пріоритети.

Лариса Денисенко: Закон «Про зовнішню трудову міграцію» є базовим для цих речей, але ледь не кожна його стаття очікує на механізм її реалізації. Він вирішує проблему у якийсь спосіб?

Лідія Кузьменко: Цей закон дуже декларативний. Він потребує багатьох додаткових механізмів для того, щоб усі працівники відповідних інституцій знали, що таких осіб потрібно виокремити, поставити їм точкові питання, які виявлять їх проблеми.

Наприклад, є ст. 14, яка говорить про реінтеграцію. Вона вимагає створення додаткових нормативно-правових документів для визначення функцій, потреб і так далі. Наразі це у зародковому стані.

У 2011-2015 рр. функціонував просунутий Євросоюзом план дій з інтеграції іноземних громадян і реінтеграції власних. Власних громадян стосувалися лише два пункти — доступ до інформації і надання психологічної допомоги. Конкретних цифр щодо надання психологічної допомоги у влади немає.

Немає механізму відслідковування таких  осіб, нема механізму горизонтального зв’язку між різними інститутами влади.

Крім того, цей закон був розрахований на трудових мігрантів. Ті, хто звертався по статус біженця, отримав відмову і повертається в Україну, скоріш за все, допомогу не отримає. Ті, хто працював нелегально, не отримає допомоги.

Дмитро Тузов: Україна може отримати велику користь від тих, хто повернувся із трудової міграції.

Лідія Кузьменко: Треба пам’ятати, що люди, які знайшли сили залишити рідну домівку і поїхати — це люди, які мають внутрішній драйв і хочуть щось змінювати. Серед них можна виділити дві величезні категорії — ті, в кого все вдалося, і ті, в кого щось не вдалось.

Другу категорію треба залучати, але для цього держава повинна показати, що готова їх зустріти, надати правову підтримку, якщо вони хочуть почати власний бізнес. Цього в Україні немає.

Кілька разів представник Мінсоцполітики наголошував, що у нас є дуже таємничий декрет НБУ 1996-го чи ще давнішого року, який заважає переказувати кошти з іноземних банків фізичним особам в Україні. Простіше використати Western Union, але від нього держава не отримує грошей.

Ті, хто працював на будівництва за кордоном, мають навички, які були б дуже корисними в Україні. Але трудові мігранти за цим законом — це ті, хто поїхав легально, а часто люди їдуть працювати незаконно.

Із цим пов’язана ціла низка небезпек. Вони бояться поскаржитися на погані умови праці, їм можуть просто не виплатити зарплату. Жахливі випадки, коли людина їде за підробленим паспортом, а потім тіло не можуть повернути додому.

Дмитро Тузов: Що робити таким людям?

Лідія Кузьменко: Такі люди часто почуваються психологічно пригніченими, коли змушені повертатися із кращих умов проживання і праці. Їм потрібно говорити про себе, звертатися до органів влади. У нас є багато програм просто для громадян України, і кожен може на них розраховувати.

Потрібно іти до центрів зайнятості, органів місцевої влади. Вони мають програми інтеграції для власних громадян. Якщо потрібна більша допомога, ще не передбачена законодавством, потрібно сказати про цю потребу, щоб держава знала про неї.

Громадська хвиля

Проект реалізується у рамках Польсько-Канадської Програми Підтримки Демократії, співфінансованої з програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Польщі та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD).

Громадська хвиля

Проект реалізується у партнерстві з Фондом «Освіта для демократії».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.