Слухати

«З рогами чи з німбом, сам у театрі нічого не зробиш», — режисер Олександр Білозуб

16 квітня 2017 - 07:01 133
Facebook Twitter Google+
Про організацію театральної справи в Україні говоримо з режисером і сценографом Олександром Білозубом

Лариса Денисенко: У вас наступного тижня відкривається виставка сценографії у Львові. Як створювався цей проект? Що там можна буде побачити?

Олександр Білозуб: Я з великим задоволенням сприяю новим починанням. У Львові я маю дуже багато друзів — і акторів, і художників. Ця виставка відбуватиметься у Галереї сценографії на Городоцькій, 36. Актор Олег Онищак проводить такі акції, пов’язані саме зі сценографією.

Ірина Славінська: Для тих, хто не в курсі театрального мистецтва, виставка сценографії — це як? Що там експонується?

Олександр Білозуб: У театрі є сцена, є режисер, є актори. А є художник, який наповнює цей простір ідеями режисера у візуально-емоційних образах. Це робота з простором. Виставка сценографії — це дуже цікава штука. Хоча як на мене, це масло масляне, тому що сценографія існує тільки в театрі. Вона існує в живому партнерстві з глядачем. Що я можу виставити? Я можу виставити свої малюнки, ескізи, я можу виставити фотографії вистав поруч з ескізами, які були створені в момент роботи над цими виставами.

Моя виставка називається Isten Ostora, що в перекладі з угорської — Бич Божий. Це вистава, за яку в минулому році в Угорщині я отримав відзнаку за кращу сценографію і костюми. Я роблю акцент саме на цю виставу. Я багато працюю в Угорщині, і ці мої доробки були зроблені у співавторстві з режисером Аттілою Віднянським, з яким я працюю вже більше 15 років. Тому будуть представлені мої доробки, зроблені в Угорщині. Їх мало хто бачить тут, тому мені хотілося б поділитися, адже я живу і працюю в Україні, але ще працюю там.

Лариса Денисенко: Наскільки велика різниця між школою сценографії, яка притаманна Угорщині, і школою сценографії, яка притаманна Україні? Наскільки ви з режисерами одне одного розумієте?

Олександр Білозуб: Працювати в партнерстві — це велике щастя. Театр — це справа колективна. І який би ти там не був — з рогами чи з німбом — сам у театрі нічого не зробиш. Я велике щастя отримую від роботи. Бо коли ти маєш такого партнера, який привносить такі геніальні ідеї і постійно тримає тебе в тонусі, як і ти його, то це є велике щастя.

Ірина Славінська: Давайте продовжимо розмову про те, як воно йде в Угорщині, і, наприклад, в Україні. У вас є доволі рідкісна нагода порівняти театри ніби сусідніх, але таких несхожих країн.

Олександр Білозуб: По-перше, це контрактна система. Я працюю в Національному театрі. Я працюю на контракті, але я запрошена людина. В театрі працює трупа, що складається з 20 чоловік. Вони підписують річний контракт.

Лариса Денисенко: Всі підписують?

Олександр Білозуб: Так.

Лариса Денисенко: І така система стосується абсолютно різних театрів?

Олександр Білозуб: Не можу сказати. Я кажу про колектив, в якому я працюю. Тут контракт підписують всі. Тобто актори знають, у скількох виставах вони гратимуть протягом року і скільки прем’єр вони матимуть. Я повністю згоден з цією системою. Ця система може працювати тільки так.

При контрактній системі немає закулісся, немає інтриг. Ти наперед все знаєш.

При цьому актори працюють в багатьох театрах. Наприклад, сьогодні актор грає в Чернігівському театрі, завтра — в Сумському, а післязавтра — в Києві.

Лариса Денисенко: Тобто контракт передбачає можливість грати у різних театрах?

Олександр Білозуб: Так. Тому що ти знаєш наперед свої плани на цілий рік.

Місяць тому ми з угорським театром грали виставу в театрі Сари Бернар в Парижі. Нам сказали, що з 14:00 по 15:00 театр закривається — всі йдуть на обід. У нас вистава була о 20:30. Нам сказали: «Готуйтеся з 19:00 до 20:00 вечора. За півгодини до вистави театр закривається». І театр справді закривається. Ви не маєте права заходити. Те, що ти готуєшся до ролі, — це твої проблеми. Є чіткі закони. Це приклад іншої організації театральної справи.

Ірина Славінська: А якщо говорити про смисли — класику люблять дивитися і ставити в Угорщині, чи сучасні п’єси?

Олександр Білозуб: По-різному.

Ірина Славінська: От в Україні це вічна тема — чому так мало сучасних п’єс?

Олександр Білозуб: Тому що мало молодих режисерів. Театр роблять сучасні молоді люди.

Ірина Славінська: В Угорщині є ці молоді люди?

Олександр Білозуб: Є, звичайно. Є і класики. Є різний театр. Я вважаю, що так і має бути. А сучасний театр — це молоді люди. Я вже не молодий, але я вважаю, що театр — це справа молодих.

Лариса Денисенко: Як молоді актори можуть заявити про себе?

Олександр Білозуб: Я працював зі студентами з Капошварського університету. Вони закінчують в цьому році, але вони вже самі шукають, самі пробиваються. Він, наприклад, живе в Будапешті, а працює в Дебреценському театрі. І він їздить 230 км. туди і 230 км. назад, і він щасливий, що він має роботу. Яка різниця — Чернігів, Пирятин… Головне, що є робота, є копродукція.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.