Слухати

Жоден закон не може врегулювати мораль!

24 червня 2015 - 12:08 70
Facebook Twitter Google+

Anastasiya-SHimchuk

Як пливають мітинги “за гроші” на ситуацію в країні, чому в Києві досі діє постанова, яка забороняла Майдан, а в інших містах працюють закони радянських часів щодо обмеження права на мирні зібрання, та які шанси є у громадян вільно проводити мирні зібрання та висловлювати власні думки, про це у “Громадській хвилі” розповіла Анастасія Шимчук, експерт Українського незалежного центру політичних досліджень.

Тетяна Трощинська: Як можна громадянам, взагалі, зрозуміти як же висловлювати свій протест, наприклад, проти чогось, якщо в кожному місті існують свої правила?

Анастаія Шимчук: На початку треба розібратися в цілому, якими законами ми мусимо керуватись, коли хочемо провести мирну акцію під стінами, наприклад, Харківської міської ради. В Україні є стаття 39 Конституції, вона визначає, що громадяни мають право збиратися мирно, без зброї, проводити мітинги, протести, акції, інші форми мирного зібрання про що вони повинні повідомити органи місцевого самоврядування чи органи місцевої влади. Тобто, це стаття 39 Конституції України, вона дає загальні рамочні правила, покладає обов’язки на громадян, але  не розшифровує, що і коли повинні зробити громадяни… Далі стаття 39 продовжується і говорить, що якщо в цілому влада хоче визначити якісь додаткові правила, визначити, коли громадяни повинні подавати повідомлення, визначити за яких підстав їхня акція може бути обмежена або заборонена судом, то такі розшифрування повинні встановлюватися законом. Тобто є стаття 39, є базове право громадян на мирну акцію, є обов’язок повідомити про цю акцію органи місцевого самоврядування і є відсилка до закону, який може розшифрувати і розказати детальніше, що повинні зробити громадяни. Але закону немає.

Галина Бабій: І при цьому маса органів місцевого самоврядування встановлюють абсолютно дивовижні, інколи абсурдні правила.

Анастасія Шимчук: Саме через це, що немає закону, органи місцевого самоврядування хочуть для себе якимось чином впорядкувати мирні зібрання. З однієї сторони їх можна зрозуміти, вони хочуть мати певну інструкцію, що й коли вони мають робити, але з іншого боку в такому бажанні бути, в хорошому сенсі, бюрократами, вони ускладнюють життя звичайним громадянам, нам з вами.

Галина Бабій: А чи не є це виявом децентралізації влади? Де кожна місцева громада і її влада має право на встановлення своїх мікрозаконів? Для того, щоб громада жила саме так, як вона хоче, а не як їй диктують зверху?

Анастасія Шимчук: Такі мікрозакони можуть стосуватися якихось особливих прав і порядків на території конкретного міста. Але коли ми говоримо про базові права, які закріплені в Конституції,  то вони не можуть діяти на території Тернополя і не діяти на території Києва. Тобто в нас є Конституція, яка говорить: ви маєте право провести мирне зібрання і немає закону, який би захищав і розшифровував отой обов’язок що означає “завчасно повідомити”. Відповідно, органи місцевого самоврядування на власний розсуд ускладнюють, фантазують і придумують додаткові обов’язки для громадян, які непередбачені Конституцією. Більше того, багато органів місцевого самоврядуваня, опираються ще на радянське законодавство, яке теж в частині термінів подачі повідомлення суперечить Конституції.  Тобто ми зараз маємо дві генеральні проблеми: перша — це застосування оцього радянського законодавства, а друга проблема — це якраз різні правила, як мінімум в 33 містах. Там проживає майже п’ять мільйонів громадян.  Тобто 5 мільйонів громадян України сьогодні за різними правилами повинні проводити акції.

Тетяна Трощинська: Ми прагнемо бути країною розвинутою демократії. Куди вже далі рівнятися — Сполучені Штати Америки — там, що не штат, то свої закони. І якось вони вживаються з Конституцією, однією з найдемократичніших в світі. Як тут бути, де знайти міру суперечності?

Анастасія Шимчук: У нас і в Сполучених штатах різна форма державного устрою. Україна — країна унітарна і всі області повинні жити за єдиним законодавством. Органи місцевого самоврядування повинні отримати можливості реалізовувати свої повноваження, які вже є, до речі, закладеними. Мирні збори, право на протест, не може регулюватися й ускладнюватися. Це право знаходиться дуже близько з правом свободи вираження поглядів. Ніхто на тій чи інший території не може мені заборонити висловлювати свою думку. Тобто я маю право реалізувати його незалежно від того, в якій частині України я знаходжуся. Якщо в цілому говорити про ці положення місцевих рад, то, наприклад, на території міста Києва досі діє положення, яким, до речі, Янукович забороняв Майдан. Вже пройшов рік, як мер Києва  — Віталій Кличко і команда “Удар — Солідарність”, яка має 80% місць в Київраді не здатна скасувати це положення, яким заборонили нашу Революцію Гідності.

Галина Бабій: А як ви думаєте, чому? Про всяк випадок зберігають чи просто не дійшли руки?

Анастасія Шимчук: Точно руки мали б дійти. Тому що багато громадських активістів їм писали листи. І мій центр в тому числі звертався до Київської міської ради скасувати це положення.  Я думаю, що тут дуже зручна, комфортна ситуація. Сьогодні дозволяти чи не дозволяти мирні збори вирішує не закон, вирішують не суди, а вирішує якась там воля державця або органу місцевого самоврядування. Коли ми починаємо спілкуватися з владою, і говоримо, що захистіть, будь-ласка, наші мирні зібрання, дозвольте нам  реалізовувати своє право дане Конституцією, ухваліть один єдиний закон, який буде регулювати правила на всій території України і ми будемо знати, за якими правилами живемо, то влада нам говорить “і так все нормально”.

Тетяна Трощинська: А з ким ви розмовляєте?

Анастасія Шимчук: Влада в такому згуртованому значенні. Зазвичай останній період часу ми комунікуємо із місцевими радами. Ми надіслали запити в 355 міст як раз на предмет, чи є такі рішення, які обмежують мирні зібрання в цих містах і яким законодавством ці міста керуються. Тобто, ми отримали у відповідь 32 рішення і отримали 63 відповіді з 63 місцевих рад, що вони керуються радянським законодавством.  Найбільший парадокс виникає коли орган місцевого самоврядування посилається  і на радянський закон, і на Конституцію України, і на Європейську конвенцію з прав людини… Чому в цілому небезпечні такі окремі рішення місцевих рад? Тому що дуже часто ми в цих рішеннях спостерігаємо, коли орган місцевого самоврядування покладає на організаторів обов’язок відшкодувати збитки, нанесені під час мирних зборів. Тобто ми збираємо, наприклад, на площі, тисячу осіб. Не всі є знайомими і організатор не може контролювати тисячу осіб. І не може нести відповідальність за те, що вони щось пошкодять. Але дуже часто орган місцевого самоврядування покладає цей обов’язок на організатора. Також покладають обов’язок охороняти громадський порядок.

Галина Бабій: Чи існує законопроект, який би унормовував право на мирні зібрання?

Анастасія Шимчук: Групою громадських експертів-правозахисників ще минулого року був розроблений текст  закону про реалізації гарантії на свободу мирних зібрань і він був зареєстрований у парламенті. Але через те, що ми мали нові вибори всі законопроекти так би мовити “згорають”, тобто сьогодні маємо ще раз переподавати. Зараз ми працюємо із Комітетом Верховної Ради з прав людини, працюємо з іншими депутатами і в нас вже готовий практично доопрацьований текст закону про свободу мирних зібрань і очікуємо, що буде воля народних депутатів зареєструвати його і подати знову в парламент.

Галина Бабій: Але є багато мітингів проплачених? От що з цим робити?

Анастасія Шимчук: Неможна шляхом закону, тобто шляхом правового інструменту регулювати неправову ситуацію. Це не рівень, на який можна вплинути шляхом прийняття відповідних законів. Якщо ми бачимо, що хтось порушує право або зловживає правом, мають реагувати правоохоронні органи або має працювати громадський осуд, суспільна думка. Тобто забороняти мітинги або визначати проплачені мітинги неможна в законі. Це тягне за собою ряд зловживань. Влада яка не хоче, щоб її критикували дуже легко сфабрикує на активістів будь-яку справу. Свободу мирних зборів неможна обмежувати і вимагати дозволів на проведення мирних зборів. Але тут вже більше дискусія щодо цінностей. Тобто, що ми вважаємо важливим і що ми готові захищати. Насправді можуть бути різні позиції і це нормально. Коли у різних груп людей є різні позиції, вони проводять контрзібрання.  Вони можуть проводити одночасні зібрання. Коли вони намагаються реагувати на подію, яка відбувається, вони проводять спонтанні зібрання.  Але коли люди беруть участь у чужих мітингах, за які їм платять гроші, це означає, що вони не свою позицію відстоюють. І звичайно вони дискредитують не себе, а в першу чергу учасників мирних зібрань, які о цей спосіб будуть захищати те, що для них справді важливе.

- Наскільки вдасться подолати з одного боку участь у проплачених мітингах, а з іншого — намагання обмежити свободу мирних зібрань?

- Однозначно вдасться переконати органи місцевого самоврядування про хибність обмеження мирних зібрань, але боюся, що у спосіб судового процесу. Сьогодні Український незалежний центр політичних досліджень подав 6 позивів щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування. Я думаю, що такі показові кілька судів дадуть зрозуміти і всім іншим, що є хибним приймати рішення які ускладнюють або обмежують мирні зібрання.  А щодо суспільства, то однозначно тут робота повинна бути ширша, але я думаю, що не треба недооцінювати українське суспільство, воно кожного разу доказує, що може швидко виходити на новий рівень.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.