Слухати

Флот «ДНР» такий ж фейковий, як і сама «республіка», — капітан 1-го рангу Юрій Лошак

15 листопада 2017 - 21:45 914
Facebook Twitter Google+

Гості

Чи захищено місто Маріуполь з моря? Дізнаємося у заступника керівника Східного регіонального управління з питань морської охорони Держаної прикордонної служби охорони Юрія Лошака

Ірина Ромалійська: Розпочнімо нашу розмову з вашої особистої історії. Ви служили в Криму, вийшли звідти, вивели половину особистого складу. Як це стало можливим, адже ми пам’ятаємо ті часи, як люди здавалися, залишалися в Криму, як переходили люди на бік Росії.

Юрій Лошак: Для мене як для військового нічого особливого в цих діях не було, я виконував інструкцію. В нас набагато  простіше, ніж у цивільних людей, адже майже все прописано нашими законами, статутами і інструкціями.

Тетяна Курманова: Проте багато військових, які теж мали ці інструкції, залишилися.

Юрій Лошак: Я можу казати тільки про себе і про свій підрозділ. В 1994-му році було сформовано один єдиний підрозділ морської охорони, більше в Україні не було за часів Незалежності – це Керченський загін морської охорони. І от з 1994-го року по 2014-ий ми існували в Криму і планували відсвяткувати 20-річчя загону. Але сталося так, що на початку року ми вже перейшли в режим посиленої охорони державного кордону. Ми постійно знаходилися на бойовій службі, на патрулюванні в Керченській протоці, Азовському морі, тобто були готові до різних сценаріїв розвитку цих подій. І коли 28-го лютого я отримав розпорядження від керівництва служби, я зрозумів як командир, що треба діяти швидко, чітко та ефективно.

Ірина Ромалійська: Розпорядження з Києва?

 Юрій Лошак: Так.

Ірина Ромалійська: На вихід?

Юрій Лошак: Ні, в нас є свої внутрішні розпорядження, про які я не можу говорити,  — щодо документів, щодо спеціальної техніки, щодо техніки, яка знаходиться в ремонті та на консервації. Ми її авральним способом відновлювали, спускали на воду, тому що навігація в осінньо-зимовий період закрита, ми піднімаємо  катери на «стінку», ремонтуємо, фарбуємо, тобто готуємо до весняного періоду. Отже, частина наших кораблів була в розібраному стані, і ми аврально все це готували, щоб спустити і не залишити в Керчі. Я як командир отримав наказ щодо посилення бойової готовності і виходу на воду Керченської протоки і Азовського моря.

Потім ми  вже отримали наказ щодо слідування в Бердянськ і Маріуполь. Але була льодова ситуація, ми не змогли зайти самі, ми дійшли до порту Бердянська і на буксирі нас передислокували через льодове поле. З того моменту розпочалася вже служба в Бердянську і Маріуполі. Зрештою надійшов наказ щодо передислокації та перейменування нашого загону.

Ірина Ромалійська: Особисто перед вами стояв вибір, чи піти служити до російської армії?

Юрій Лошак: Переді мною особисто не стояв і не міг стояти, тому що я громадянин України, я давав присягу своєму народові. Це не такі великі і красиві слова для мене, я знав, що за мною майже 500 чоловік особового складу, і вони дивляться на мене, як я буду діяти.

Я знав, що за мною майже 500 чоловік особового складу, і вони дивляться на мене, як я буду діяти

Ірина Ромалійська: До вас приходили люди, які провокували вас на службу в Росії, пропонуючи велику зарплату та житло?

Юрій Лошак: На щастя, не все в нашому житті вимірюється грошима чи якимись матеріальними благами. В мене була квартира, є діти, які народилися і виросли в Криму, дружина – також військовослужбовець. З тими людьми, з якими ми  пліч-о-пліч несли варту в охороні державного кордону, я маю на увазі представників ФСБ Росії, ми виходили разом на патрулювання, в нас були плани по спільним діям. І в той час, коли була Олімпіада, ми перейшли на посилений режим охорони кордону з метою, щоб не допустити якихось провокацій. Адже через Керченську переправу до Сочі лише 500 км, це не дуже велика відстань, і ми працювали на безпеку проведення Олімпіади в Сочі. Тобто на той момент ми не очікували, що вони стануть ворогами. Я це кажу тому, що вони чудово знали, кому і що можна запропонувати.

Після цих подій ми зрозуміли, що десь за 10-12 місяців всіх тих, з якими ми спілкувалися, які приїжджали до нас на свята, і до яких їздили ми, потихеньку відправляли в різні місця, і приходили зовсім інші. 

Ірина Ромалійська: Ви знаєте, як склалися долі ваших підлеглих, які перейшли на бік Росії?

Юрій Лошак: У 2014-му році ми якось ще намагалися спілкуватися. Я хочу сказати, що було 55 офіцерів, а там залишилися 17. Це велика частка, тому що ми комплектували молодший склад з місцевих, і вони на той момент не йшли як військові, вони йшли як на роботу – підписували контракт на 3 роки. Вони в основному навчалися в навчальних закладах, які готували моряків, а для того, щоб був досвід, їм потрібно було відпрацювати, вони відкрито про це казали. Тому коли було загострення, прийшли батьки, бабусі, дідусі цих хлопців, і намагалися їх забрати. Коли ми отримали зброю  і готували оборону наших містечок, я бачив в очах цих дітей страх, вони не були готові до цього.

 

 

Тетяна Курманова: Ще до анексії росіян в Азовському морі називали «піратами Азовського моря», тому що російські прикордонники часто саботували якісь дії української сторони. Як зараз відбувається ваша служба в Азовському морі, яке досі не розмежоване, ми не знаємо наших кордонів, як я розумію?

Юрій Лошак: На сьогодні в Азовському морі дійсно немає визначеної лінії кордону. У 2003-му році був прийнятий договір між Україною і Російською Федерацію про україно-російський кордон. Ми пам’ятаймо, чим це закінчилося – у вересні 2003-го року почали будувати дамбу з метою вийти на острів Тузла, який належить і належав Україні. Потім була створена прикордонна застава, і до 2014-го року там несли варту наші прикордонники. Я думаю, що це була перевірка того, яка буде реакція нашої сторони. На той момент ми показали, що ми клаптик цієї землі в 6,5 км будемо охороняти. Поза тим, протягом цих років вони постійно укріплювали цю дамбу. І в грудні 2003-го року був підписаний договір про статус Азовського моря і Керченської протоки. Там визначено, що це історично спільні води двох держав. Тобто уходили від розмежування постійно.

На сьогодні в нас діють розпорядження президента ще 98-99-го років щодо лінії, по якій ми охороняємо державний кордон.

Ірина Ромалійська: Тобто в нас є ця лінія, а росіяни її визнають?

Юрій Лошак: Не визнають, і ніколи не визнавали. Під час спільної служби ми намагалися висловити свою точку зору, а вони нам кожного казали, що державного кордону немає, це спільні води, адже є договір. І ми можемо безперешкодно йти хоч на траверс до Темрюка, але не висаджуватися на берег. І вони намагалися ходити таким чином, їхні кораблі приходили до Бердянська, Генічеська. Для нас це було порушення, і ми на спільних нарадах намагалися їх переконати, що ми будемо охороняти свою частину.

І в той час, коли була Олімпіада, ми перейшли на посилений режим охорони кордону з метою, щоб не допустити якихось провокацій. Адже через Керченську переправу до Сочі лише 500 км, це не дуже велика відстань, і ми працювали на безпеку проведення Олімпіади в Сочі.

Тетяна Курманова: Як зараз це відбувається? Вони також підходять до Бердянська і Генічеська?

Юрій Лошак: Раніше вони періодично приходили і показували, що, якщо є договір про спільне використання Азовського моря, то ми маємо право ходити скрізь. На сьогодні такого немає. Є рекомендований шлях по Таганрозькій затоці, який пролягає на відстані 12 морських миль від нашого берега. Ми рахуємо, що це наша територія, але рекомендований шлях, і поза цим шляхом не мають права ходити, тому що є мілини та навігаційна небезпека. Але на сьогодні не до Бердянська, ні до Генічеська вони не приходять, тому що зараз морська охорона Державної прикордонної служби виконує завдання в зоні бойових дій. І ми маємо, на жаль, втрати і серед корабельного складу, і серед особового. Тому наші люди налаштовані по-іншому: якщо буде провокація чи порушення, ми готові застосовувати зброю як на попередження, так і на ураження.

Ірина Ромалійська: Якщо якийсь катер чи корабель прямує до Приморська чи до Бердянська, що ви будете робити? Адже мене лякали історіями про те, як морські піхотинці висадяться на березі, захоплять адмін будівлі, і все.

Юрій Лошак: Не тільки у вас була така пересторога. До 2014-го року ми  не думали, що наші колеги можуть бути ворогами. На сьогодні в Азовському морі розгорнута система висвітлення надводної ситуації, є вже побудовані пости спостереження, які обладнані радіолокаційними та тепловізорними  станціями і відеокамерами. І зараз на відстані до 15 морських миль ми спостерігаємо, а висвітлення надводної обстановки йде цілодобово.

Отже, будь-яке судно, яке наближається рекомендованим шляхом чи ні, викликається на зв’язок. 

Ірина Ромалійська: Якщо не виходить на зв’язок?

Юрій Лошак: Якщо не виходить на зв’язок, немає прапора чи він рухається у закритий район, туди негайно виходить наш корабель або катер, який знаходиться на охороні державного кордону. Пости спостереження підпорядковуються прикордонним загонам, в нас відпрацьовані плани взаємодій,  і миттєво інформація доходить до нашого оперативного чергового. Крім того, ми не одні прикордонники, є і морська піхота, і підрозділи ЗСУ, і артилеристи.

Ірина Ромалійська: Тобто ви вже будете підключати армійців, і вони будуть залучатися до ситуації?

Юрій Лошак: Саме так. Якщо це маломірний плавзасіб, де буде 10-15 озброєних терористів, то це не проблема для нашого корабля чи катера, в нього достатньо зброї, щоб попередити, зупинити або знищити цей плавзасіб. Якщо це буде Чорноморський флот, де буде підтримка авіації, то тут ми самі не впораємося, тут повинні підключитися наші артилеристи, льотчики та інші підрозділи України.  

Тетян Курманова: Чи багато випадків, коли наші сусіди по кордону потрапляють до нас?

Юрій Лошак: У 2015-му році нами був затриманий маломірний плавзасіб, на якому знаходилися люди з посвідченням рибалок «ДНР».

Ірина Ромалійська: Як це – рибалки «ДНР»?

Юрій Лошак: В них такі документи були – посвідчення рибалки, там стояли печатки. Адже рибалки отримують дозвіл на промисел від якихось спеціальних органів. В них був потужний катер, і вони зупинилися, спротиву не чинили, в них не було нічого забороненого, але ж документи! Ми їх передали уповноваженим органам, катер досі знаходиться в нас на відповідальному зберіганні, рішення по ньому ще не прийнято.

Якщо буде провокація чи порушення, ми готові застосовувати зброю як на попередження, так і на ураження

Ірина Ромалійська: Пригадую, була історія про підбитий катер, тоді загинуло чотири прикордонники. Це ж ваші були?

Юрій Лошак: Так, наші. На жаль, перша спроба «ДНР» була висвітлена в їхніх ЗМІ як перша перемога на морі. Це було 31 серпня 2014-го року при несенні варти тактична група між населеними пунктами Широкине і Безімянне на відставні майже 3 морських миль, хоча ми рахували, що це безпечна відстань. Та ми й не очікували опору з берега, нашою задачею було прикривати наші опорні пункти, наші землі від спроби проникнення морським шляхом. Це була неділя, о 15:17 ми отримали повідомлення від нашої тактичної групи, що їх обстрілюють з берега. Було випущено 5-6 керованих протитанкових ракет. Ви можете собі уявити, як в алюмінієвий катер, товщина борту якого 4 мм, попадає протитанкова ракета. Вона прошиває його наскрізь. На той момент на катері було 12 військовослужбовців. На щастя, багато з цих військовослужбовців залишилися живими. Ми підібрали 7 людей, які були поранені, але залишилися живими. Двох ми досі так і не знайшли, хоча пошукові роботи вели протягом місяця. І кожного разу нас обстрілювали з берега.

Ірина Ромалійська: Ви не намагалися тоді вести переговори, і казати, що ми шукаємо наших загиблих?

Юрій Лошак: А не було з ким вести переговори, ми не знали, з ким їх вести. На своєму рівні я не міг прийти до якоїсь посадової особи, яка очолює незаконні збройні формування і вести з ними переговори.

У 2015-му році нами був затриманий маломірний плавзасіб, на якому знаходилися люди з посвідченням рибалок «ДНР».

Ірина Ромалійська: Військові на фронті ведуть такі переговори, ми про це точно знаємо, і так витягують загиблих та поранених.

Юрій Лошак: На той час ми не вели переговори, ми намагалися протягом всієї доби спускати водолазів, знайшли деякі речі, а тіла так і не знайшли. Те, що загинуло чотири наші прикордонники, це дійсно так. В цей момент ми рахуємо, що зникли без вісті, але рішенням суду вони були визнані загиблими, це двоє -  Денис Пєтухов, Богдан Тищенко. Один наш військовослужбовець виконував завдання на сухопутті, коли виходили з Должанського, це Колісниченко Євген, і командир катера Антон Маслій загинув, коли був підрив малого катера на рейді Маріуполь, це сталося 7 червня 2015-го року.

Ірина Ромалійська: Я вам вдячна, що ви пам’ятаєте їхні імена і прізвища, що не дуже часто зустрічається серед командувачів.

У 2015-му році російські ЗМІ нам повідомили про таке: «В «ДНР» создана Азовская флотилия, состоящая из нескольких катеров, которые находятся в распоряжении спецподразделения «Тайфун». В Донецкой республике убедились, что морской спецназ – это не миф, а реальное подразделение». Ви щось знаєте про цей підрозділ, чи дійсно він існує і які його бойові можливості?  

Юрій Лошак: Ми також, як і інші громадяни бачили ролик, як вони там тренуються та стріляють. Але ми —  військові люди, розуміємо, що таке підрозділ «Тайфун». Це як подібний плав засіб, який ми зловили з рибалками, обладнаний потужним двигунами, на нього встановили якійсь кулемет.  Це такий фейковий підрозділ, як і сама «республіка» фейкова. Виграти якийсь бій вони не можуть, але нашкодити нашій державі можуть, висадитися, зробити якусь диверсію і повернутися назад. Це максимум. Але на сьогодні надводне спостереження вибудувано таким чином, що це майже неможливо.  

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.